Українська корупція відома своєю глобальністю та системністю. Вона здійснюється стійкими злочинними організаціями, які здатні підтримувати внутрішній порядок: забезпечувати додержання неписаних правил членами групи, а також захищати себе від зовнішніх «ворогів»: антикорупційних органів, громадських організацій, медіа.
НАБУ може працювати «на відмінно». Однак поки зсередини системи всі мовчать, довести вчинення злочину майже неможливо.
Для того, щоб хтось почав говорити «зсередини», потрібні сильні стимули, які значно переважатимуть стимули «не говорити», породжені корупційною системою.
Саме для того, щоб хтось почав говорити, об'єднанням експертів з «Ініціативи 11« був розроблений законопроект «Про захист викривачів і розкриття інформації в суспільних інтересах», який передбачає систему фінансових стимулів.
За проектом, викривачам встановлюється грошова винагорода в розмірі до 10% від суми втрат, яких вдалося уникнути завдяки розкриттю викривачем інформації.
Якщо, скажімо, внаслідок дій викривача було розкрито завищення цін під час державних закупівель, то до 10% від заощадженої суми можуть бути отримані викривачем в якості грошової винагороди.
Уявімо собі типовий державний орган N, який відмиває гроші на закупівлі дитячих вакцин чи амуніції для ЗСУ. Про факт відмивання достеменно знають:
– керівництво державного органу та наближені до них особи,
– бухгалтерія державного органу,
– власник, керівництво та бухгалтерія компанії-постачальника.
Насправді, про відмивання також відомо всім працівникам державного органу, працівникам постачальника вакцини чи тактичних рюкзаків, їх сім'ям та друзям.
Керівництво державного органу навіть не намагається приховати свою причетність до корупційних схем: чим більший надлишок від реальної вартості закупки, тим дорожчі машини паркуються поблизу державного органу.
Чому зараз всі мовчать?
Через систему стимулів злочинної організації: з одного боку – страх помсти, звільнення та принцип «моя хата з краю», з іншого боку – нічого. Ні винагороди, ні навіть суспільного схвалення: ніхто не любить «стукачів».
Згаданий законопроект дійсно може це змінити.
При заробітній платні 1.500 гривень 10 відсотків від заощадженого – скарб капітана Флінта. Бажання отримати цей «скарб» поєднано з просто неприроднім страхом, що «скарб» отримає хтось інший. Страх звільнення з роботи – ніщо перед страхом, що сусід збудує собі більшу хату.
Сергій Мавроді колись говорив, що найбільш невичерпний ресурс – це людська жадібність. Держава не повинна дивитись на людей, «якими вони повинні бути»: патріотами, що нетерпимо ставляться до будь-яких правопорушень. Держава повинна бачити нас «якими ми є»: жадібними егоїстами, які думають спочатку про гаманець сусіда, потім про свій гаманець і після чарки за вечерею – про справи суспільні.
Жадібність – як річка, яка може або затопити околиці, або обертати турбіни ГЕС. Вона може бути як стимулом для самої корупції, так і стимулом для боротьби з нею. І саме від держави залежить, куди ця «річка» буде спрямована.
Фінансові стимули приречені на успіх. Вони є тим містком від status quo – до ситуації, коли кожен, хто замішаний в корупційних схемах, кожен, хто знає про участь інших в корупційних схемах, хоче викрити іншого через страх бути викритим та страх втратити винагороду.
Якщо всі мовчать – корупція приносить їм стабільний заробіток та нові дорогі машини на парковці. Їм вигідно домовитись зберігати таємницю, обмежити коло осіб, що мають доступ до цієї таємниці.
Але чи можуть вони бути впевнені у підлеглому? У бухгалтерові? У контрагентові?..
Ця невпевненість є передумовою ефективності законопроекту.
Руйнується система корупційної організації, яка більше не здатна гарантувати своїм членам надійність та передбачуваність.
«Відкати» керівництву не допоможуть: вони не здатні захистити корупціонера від розслідування.
«Відкати» НАБУ не допоможуть, оскільки у випадку розкриття злочину, цей орган отримує до 10% від заощадженої суми.
«Відкати» прокурорам також не допоможуть: у справу в якості цивільного позивача залучений сам викривач, а разом з ним – юристи, які працюють за певний відсоток від «виграшу» викривача.
Тому ця система, збудована на принципі «невидимої руки ринку», де кожен діє у власних егоїстичних інтересах – буде працювати.
Держава, без збільшення кількості детективів, – стрімко збільшує кількість своїх агентів на місцях. Кожен державний службовець, кожен працівник, кожен, хто знаходиться у колі їхніх зв'язків та кому відомо про корупцію, стає потенційним агентом. Усе це значно збільшує ризики, зменшує впевненість, а отже, зменшує кількість корупційних злочинів.
Постає питання: чи є у нас можливість боротися з корупцією іншими шляхами, без значних витрат з державного бюджету на потреби викривачів та антикорупційних органів?
По-перше, це можливо лише за створення розгалуженої мережі правоохоронних органів. При цьому результат може відрізнятись, а витрати на утримання органів значно зростуть.
По-друге, в реальності, законопроект не потребує значних втрат з державного бюджету. Якщо система почне працювати, викривачам передбачувано буде майже нічого викривати, а державі – заощаджувати.
Законопроект «Про захист викривачів і розкриття інформації в суспільних інтересах» – це наш шанс щось змінити. Питання фінансових стимулів в українських реаліях – двигун цього законопроекту.
Без нього він стає черговою декларацією без наміру, формою без змісту, зміною без реформи.
