Арифметика, читання та письмо – базові навички, які люди здобували ще з давніх-давен.
Якою б не була країна чи культура – Древня Греція, Стародавній Єгипет чи Київська Русь, всюди приділяли велику увагу розвитку та вдосконаленню власної писемності та мови.
Наявність власної мови та письма вже свідчила про те, що перед нами – самодостатній народ чи країна.
Тривалий час освіта була доступна не кожному. Прості селяни навряд могли дозволити собі вчитися грамоти. Освіченість була привілеєм панів та багатіїв, державних правителів та вчених мужів.
У деяких культурах жінки досить довго не мали права здобувати освіту, адже це вважалося «не жіночою» справою.
Проте весь цей час люди боролися за своє право бути розумним, уміти читати і писати. Адже з цими навичками людина відкриває для себе нові, не знані раніше горизонти.
Проте чи прагнуть вчитися люди сьогодні, в епоху, коли освіта стала не розкішшю, а обов'язковою складовою нашого життя?..
Кілька днів тому я лишила у себе в Facebook пост, де звернула увагу на тотальну неграмотність сучасних батьків, які листуються між собою у батьківських чатах та групах.
Вони припускаються катастрофічних помилок у найпростіших словах, як-от: «пожалуста» замість «пожалуй ста», «дайош» замість «даєш» тощо.
Питання, над яким я замислилась: чому зможуть навчити своїх дітей такі мами й тата? Чи спроможні вони допомогти із домашнім завданням рівня середньої школи, якщо самі не розуміють, як правильно?
У коментарях почали з'являтися суперечливі коментарі. Хтось писав, що навчати дітей – прерогатива вчителів, а не батьків, інші ж, навпаки, вказували на те, що не грамотні сьогодні не лише мами й тата, а і самі педагоги.
А отже, окреме питання – чи профпридатні до роботи у школах та садках всі ті люди, які зараз там працюють? І це – ще одна, не менш важлива проблема сьогодення.
Проте найбільше здивування у мене викликало питання: «Навіщо взагалі бути грамотним?»
Мовляв, грамотне письмо – непрактична навичка, яка стане в нагоді хіба що писакам. Журналістам, копірайтерам, рерайтерам, піарникам – словом, тим, хто цим письмом заробляє собі на життя. Для всіх інших грамотність – даремно витрачені зусилля та час.
Та й взагалі, навіщо вчитися писати грамотно, якщо є Google з численним переліком сервісів. Він сам перекладе на іншу мову, сам підкреслить помилки у словах, він підкаже, як вимовити те чи інше слово.
Справді, поява Google – це, без сумніву, величезний стрибок цивілізації уперед. Він суттєво спрощує наше життя, відкидаючи на задній план купу важливих колись атрибутів: паперові карти місцевості, калькулятори, записники, друковані книги, словники… Життя спрощується.
Але чи завжди це – добре?
Ми не тренуємо свою пам'ять, покладаючись на інтернет, ми відвикли розв’язувати складні задачі, шукати нестандартні рішення та працювати з різними джерелами інформації.
А разом із цим перестає працювати і наш мозок.
Аналогія у іншій сфері – поява сігвеїв та гіробордів, які практично заполонили вулиці та потрошку стають альтернативним транспортним засобом.
Так, це прогрес, технологічний стрибок уперед, але чи не є це одночасно також деградацією?
Адже користувач такого транспорту тепер не робить взагалі нічого, йому навіть не треба ходити, пристрій все зробить за нього, таким чином знизивши фізичну активність людини до нуля.
Але повернемось до письма та грамотності та спробуємо з'ясувати, навіщо ж все таки писати грамотно?
По-перше, це – повага до інших, тих, з ким ви комунікуєте.
Одна пропущена кома не змінить погоду докорінно, але постійні помилки, одруківки та тотальна відсутність пунктуації дуже ускладнюють спілкування.
Нерідко «тяжкі» помилки можуть перевернути сенс написаного догори дригом, або і взагалі спровокувати у співрозмовника ступор.
Найвідоміший приклад – фраза «Казнить нельзя помиловать», яка набуває протилежного сенсу в залежності від того, де саме поставити кому.
По-друге, людина, яка не вважає за потрібне писати грамотно, особисто мені ввижається лінивою. Надто лінивою для того, аби робити зусилля над собою, працювати над власними помилками та вдосконалюватися. Часто такі люди не спроможні адекватно реагувати на критику та поради.
Здавалося би, невже це так катастофічно?
Так. Адже зазвичай кожному з нас притаманна певна модель поведінки, чи то пак, стереотипи у поведінці, які прослідковуються у всіх сферах життя.
Лінишся зробити маленьке зусилля, аби написати слово правильно – скоріше за все, лінитимешся і у інших справах.
Звісно, є й такі, що не вміють, але прагнуть навчитися – це уже зовсім інша історія.
«Чи знадобиться мені це знання у житті?» – ще одне питання із коментарів, на яке хочеться відповісти тут і зараз.
Життя – дуже непередбачувана річ, і ми ніколи не знаємо, куди нас занесе завтра. Сьогодні можна працювати шахтарем, полоти городи чи вирощувати свиней на фермі. Так, справді, в цих професіях письмова грамотність не є основним критерієм для визначення фахової підготовки. Але уявіть лише, якщо вже за тиждень вам доведеться все покинути і почати життя з нуля в іншому місті або країні.
Впевнені, що так не буде?
Тоді погляньте на переселенців з Донбасу та Криму.
Що більше навичок та умінь є у людини, то більше можливостей відкривається перед нею.
Що більше країн ви побачили, то краще та багатогранніше відчуватимете світ.
Що більше книг прочитали, то глибше зможете зрозуміти, як все влаштоване.
Що більше мов знаєте, то більше зрозумієте самих людей.
Тож як глибоко можна зрозуміти світ, якщо не знаєш навіть однієї, своєї мови?...
Людина – істота, яка пройшла шляхом еволюції та зуміла перетворити невиразне мугикання у розбірливу мову, засічки на дереві й наскельні малюнки – на цифри та букви, ну і ще багато іншого.
Еволюція – не лише у тому, що ми навчилися ходити на двох ногах та більше не спираємося на кулаки при ходінні, як мавпи. А ще і в тому, що прагнемо вдосконалюватися, здатні мислити логічно, розвиваємо свій інтелект та шукаємо причинно-наслідкові зв'язки, аби зрозуміти, як влаштований цей світ.
Ми працюємо над удосконаленням кожної навички.
Так із простої системи знаків з'явився алфавіт, з однієї мови утворилася інша, загальну систему розклали на вужчі та складніші – ділова, розмовна, літературна мова, так речення розкладають на слова, слова – на частини та букви, десятиліттями намагаючись зрозуміти сенс, закодований у них нашими предками...
Тож чи буде правильно після всього цього знову забажати писати палицею на піску?..
