Україна й українці мають давню, понад тисячолітню історію парламентаризму. Вічева традиція, козацькі ради, вагоме представництво наших предків у Сеймі Речі Посполитої. Врешті, Центральна Рада в часи визвольних змагань початку XX століття чи УГВР (Українська головна визвольна рада) в роки Другої світової.
На мою думку, парламентаризм був важливий у конфлікті між суспільством і монархом як стабілізуючий фактор для співпраці й водночас як система противаг, що не давала б сконцентрувати в одних руках всю повноту влади. Парламент — це місце пошуку компромісу та консенсусу. Він не може бути, з одного боку, проявом твердої руки або диктатури чи, з другого, джерелом вольниці або анархії, а повинен адекватно відображати інтереси всього суспільства.
Як казав філософ, коли працює парламент, немає підстав для революції. Тобто різні суспільні групи, маючи своє представлення, можуть у суперечках знаходити на парламентському майданчику компроміси.
В Україні, де є прихильники і сильної руки, і анархістської вольності, загальна суспільна позиція все-таки надає перевагу компромісному й гармонійному розвитку держави. Будь-яка соціологія це стійко демонструє. Переважна частина суспільства, так звана моральна більшість, хоче реформ, покращення життя, європейського вибору. Парламент за своєю суттю повинен відображати її інтереси. І не вдаванням до крайнощів, а пошуком того, що може об’єднати суспільство, замість сіяти в ньому розколи й негаразди. Коли мовчить парламент, говорить вулиця. Коли працює парламент, є здатність рухатися далі. І тому той, хто шукає там «тверду руку», просто неправильно оцінює сам його задум і завдання — забезпечення стабільності, пошук консенсусу, компромісу й, відповідно, вихід із можливих політичних криз.
Чи український парламент виконує цю роль у сучасній Українській державі? Нагадаю лише три ключові етапи з її історії.
- Проголошення української державності. Це ключове для новітньої України рішення було ухвалене в парламенті. Він став органом, який під час кризи на всьому пострадянському просторі взяв на себе відповідальність і проголосив створення Української незалежної держави. Яке може бути більшої ваги рішення в державі як ухвала про її проголошення?
- Згадаймо: хто провів Україну через кризу 2004 року, більше відому як Помаранчева революція, коли під час виборів президента фактично не відбулося передбаченої законом передачі повноважень, бо суспільство не прийняло тоді спосіб і форму, у яких проводилися вибори? Саме Верховна Рада України тоді ухвалила рішення, завдяки яким ми змогли пережити складний період, провести черговий етап президентських виборів та обрати легітимного президента.
З. Випробування в часи Революції гідності.
Єдиний орган, який зумів утримати українську державність і провести країну через глибоку внутрішньо- і зовнішньополітичну кризу, був знов-таки український парламент. І це в умовах, коли Російська Федерація робила все можливе, щоб дестабілізувати ситуацію, коли на нашій території вже були ворожі війська, які розпочали окупацію. Власне, ВРУ в межах своїх повноважень змогла подолати кризу, ухвалюючи інколи екстраординарні рішення. Навіть більше, в останні палаючі дні лютого 2014-го вдалося зупинити насильство. Питання повернення всіх силових, військових підрозділів на місця своєї дислокації стало вирішальним.
І коли в бік парламенту звучать закиди, що він не надто ефективно діє та працює, я кажу, що, попри все, це ключовий орган державної влади, який у найкритичніші дні та в найбільших випробуваннях для країни був єдиним, хто допоміг їй пройти ці виклики та негаразди. Ну а щодо ефективності роботи, просто перерахую кількість реформ, які були проведені ВРУ лише за останні два з половиною місяці, починаючи з 6 вересня 2017 року. Освітня — майже 2 тис. правок. Судова — понад 5 тис. Пенсійна — близько 2 тис. Медична — майже 1 тис. І наголошу, бо в цьому сила та захист парламентаризму: кожен із тих законів розглядався за повною процедурою. Мені тоді казали, що це неможливо. Але я переконаний, що парламент не повинен затверджувати «чийсь» законопроект, бо кожен депутат є співучасником і співвідповідальним за ухвалене ним персонально та всією Верховною Радою рішення. І, до речі, деякі з ключових положень тих реформ були сформульовані саме тут, у парламенті. Як приклад — мовна ст. 7 Закону «Про освіту».
Багато хто хотів би бачити парламент такою зручною та безвідмовною машинкою для штампування рішень. Але, власне, ця відкрита й повна процедура та її дотримання і дають ґрунт для ствердження ВРУ своєї ключової ролі в ухваленні державних рішень. Крім цих чотирьох реформ ухвалено закон про кібербезпеку, важливі для ренесансу українського кіно зміни до бюджету й податкового кодексу.
Проблема кожного парламенту, не лише українського (ми з європейськими колегами часто жартуємо про це), що до нього всюди невелика любов. Ба більше, інші органи влади полюбляють скидати на цей колективний орган усі негаразди. Однак можу відповідально стверджувати, що український парламент не просто працює, а робить це дієво. І найкращою оцінкою роботи є наявний результат. Усі антикорупційні органи були створені ним, уся антикорупційна інфраструктура також, і всі переміни в будь-якій сфері — теж його заслуга. Жодна реформа в Україні не може відбутися без рішення ВРУ. Звичайно, є багато критики щодо депутатської дисципліни, і це одна з проблем, які супроводжують український парламент. Але й тут треба розуміти сутнісні причини. Коли на окрузі за депутата голосують за 200 грн, то він вважає, що вже віддав свій борг, має мандат, недоторканність і може не працювати. Тому має бути спільна відповідальність. І, зокрема, виборця, який голосує. Звичайно, потрібно зняти недоторканність із народних депутатів, щоб у Раду йшли не по неї, а творити закони й готувати реформи. І, звісно, має бути змінена виборча система. Кодекс про відкриті списки, який ми ухвалили, є й мого авторства, бо вважаю, що він здатний суттєво допомогти створенню ефективних соціальних ліфтів і покращити якість роботи українських парламентаріїв.
Попереду нас чекає непростий період. 2018 рік передвиборчий. Коли на початку осені 2017-го я давав прес-конференцію, то казав, що за ту сесію ми повинні багато встигнути, що ця осінь має стати осінню реформ. Адже набагато важче все це буде втілити у 2018 році, коли емоції зростатимуть і ніхто не захоче брати на себе тягар непопулярних рішень.
Передбачаю гострі дискусії щодо Виборчого кодексу. Розумію, наскільки президентська кампанія накладатиметься на поле парламенту. Матимемо в залі кількох кандидатів у президенти, і кожен із них намагатиметься використовувати парламент як майданчик для оголошення своїх ідей і концепцій. Але найбільш відповідальним і ключовим періодом для цього парламенту все-таки буде 2019-й, час між президентськими та парламентськими виборами. Тому 2018–2019 роки будуть чи не найбільше політично акцентовані для діяльності парламенту. Хоча я абсолютно переконаний: навіть за такої ситуації питання безпеки, євроінтеграції та інтеграції в НАТО залишатимуться єдиними й об’єднувальними для всієї ВРУ.
Цей парламент уже здобув багато інституційного досвіду, що важливо. Навчився, як поводитися в різних ситуаціях, обходитися без зайвих штовханин і «битв». Новий досвід дає нам можливість у найгостріші моменти знаходити вихід, компроміс, консенсус і забезпечувати продуктивну роботу. Думаю, що парламент достатньо готовий до найбільших викликів, які можуть стояти і перед ним, і перед Україною. Тут центр ухвалення рішень. І саме тому такі величезні зусилля докладаються в його дестабілізацію й дискредитацію. Бо й агресор розуміє: щоб дестабілізувати країну, треба дестабілізувати парламент. Робочий парламент — це стабільна країна, дестабілізований — дестабілізована. Втім, я вірю, що рівень відповідальності народних депутатів достатньо високий, аби пройти будь-які випробування, що стоятимуть перед нами.
