Міжнародні вимоги до діяльності ОВС України
Обов’язки правоохоронних органів України і, зокрема, органів внутрішніх справ, в галузі забезпечення прав людини є результатом тривалого процесу становлення норм міжнародного та національного законодавства, а також не менш тривалого та дискусійного процесу їх узгодження. Останнє положення повною мірою стосується рішень Європейського суду, оскільки Законом України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, прийнятим у 2006 році, було визначено, що практика Європейського суду є джерелом українського права (стаття 17 Закону).
З оглядом на це положення наведемо узагальнені вимоги рішень Європейського суду, що наразі виступають для українських органів внутрішніх справ нормою внутрішнього, національного права:
1. За скаргою потерпілого та його адвоката щодо поганого поводження повинно проводитися спеціальне медичне обстеження
2. Під час утримання особи як адміністративно затриманої чи адміністративно заарештованої посадові особи ОВС повинні утримуватися від поводження із затриманою особою як із звинувачуваною по кримінальній справі, порушуючи тим самим принципи правової визначеності та верховенства права
3. Органи внутрішніх справ зобов’язані уникати будь-яких випадків, коли арешт особи може бути інтерпретований як привід для подолання її внутрішнього спротиву та отримання звинувачувальних свідчень.
4. Працівники ОВС України зобов’язані передбачати та запобігати тілесним ушкодженням, які може заподіяти собі затримана чи заарештована особа внаслідок її хворобливого стану.
5. Працівники ОВС України зобов’язані застосовувати силу до затриманих та заарештованих осіб, виходячи із суворого дотримання принципів необхідності та пропорційності.
6. Нездатність встановити державних службовців, винних у злочинному насильстві щодо затриманої особи, не може звільнити державу від відповідальності. Тому держава у разі небезпідставної заяви особи про жорстоке поводження з боку правоохоронців повинна провести розслідування, яке:
- має бути офіційним;
- має бути ефективним;
- має бути незалежним;
- має надавати можливість встановити винних.
- має бути доступним суспільному контролю.
Останній пункт заслуговує на особливу увагу не лише тому, що він згадується як у справі «Яременко проти України» (2008 р.), так й у справі «Ісаєва та інші проти Росії» (2005 р.), але й тому, що доступ громадськості до результатів офіційних розслідувань за фактами жорстокого поводження є досить проблематичним.
Наразі практика ОВС України побудована таким чином, що навіть сам потерпілий від незаконних дій працівника міліції отримує досить стислу інформацію у випадку підтвердження такого факту. Як правило, потерпілому повідомляють, що факти, викладені у заяві чи скарзі підтверджуються, а винний працівник був притягнений до дисциплінарної відповідальності, досить часто – без зазначення виду стягнення. Ані потерпілий, ані адвокат за таких умов не мають можливості узнати, які саме дії були проведені посадовими особами в ході службової перевірки, яка була їх тривалість та послідовність, який був статус свідків чи посади експертів, залучених до перевірки та чи залучалися вони взагалі, чи проводився хронометраж подій, перевірка службово-реєстраційної документації, чи малися в наявності аудіо та відеозаписи тощо.
Означену інформацію адвокати потерпілих можуть отримати лише тоді, коли справа дійде до суду. У тих же чисельних випадках, коли факти незаконних дій не підтверджуються, отримати більш детальну інформацію стає практично неможливим, оскільки працівники ОВС або ж посилаються на те, що зазначена інформація (навіть за умови анонімності прізвищ свідків) має характер службової, або на відсутність правових на те підстав. Зазначимо, що обидва останніх аргументи є безпідставними, а відмова в наданні такої інформації – незаконною.
Цілком очевидно, що така усталена хибна практика практично нівелює спроби громадських організацій піддати аналізу хід службової перевірки за фактами катувань та жорстокого поводження, а отже – прямо суперечить вимогам Європейського суду щодо доступності таких процедур суспільному контролю. Аналогічні проблеми можуть невдовзі виникнути й стосовно доступності суспільному контролю тих розслідувань, що їх здійснюють органи прокуратури за фактами неправомірних дій правоохоронців, в яких вбачається склад злочину, передбачений ст.127 КК України (Катування).
Саме тому збоку громадянського суспільства вбачається за необхідне поставити завдання для керівництва МВС та Генеральної прокуратури України щодо розробки процедур доступу інститутів громадського суспільства до матеріалів розслідувань. На нашу думку, такі процедури, закріплені відповідними нормативно-правовими документами, мають визначати порядок ознайомлення з інформацією, її обсяг, максимально деталізований та обґрунтований перелік обмежень користування матеріалами розслідувань, умови щодо подальшого використання отриманої інформації. Одночасно зауважимо, що вирішення цього питання висуває високі вимоги до професійності та рівня відповідальності представників громадських організацій, які працюють у сфері протидії катуванням та здійсненні моніторингу діяльності правоохоронних органів.
Оскільки означений напрямок роботи потребує комплексного підходу, найбільш оптимальним може бути створення експертних робочих груп при Генеральній прокуратурі та МВС України з числа посадовців, вчених та представників громадських інституцій для підготовки проектів означених нормативно-правових актів. Необхідними умовами при цьому виступають публічне їх обговорення в рамках нормативно закріпленої процедури консультацій із громадськістю, а також відповідна експертиза з боку Міністерства юстиції та Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.
Тим більше, що 21 червня на розширеному засідання колегії за підсумками роботи органів прокуратури України у І півріччі 2011 року, Генеральний прокурор України Віктор Пшонка визнав: «Надзвичайно гострою для України є проблема дотримання прав людини у кримінальному судочинстві. Непоодинокі факти катування і тортур на стадії дізнання та досудового слідства».
Під час міжнародної конференції «Проблеми застосування практики Європейського суду з прав людини в правовій системі України», що відбулася 1 липня 2011 р. у Верховному Суді України, стосовно означеної проблеми представники Генеральної прокуратури та експерти Асоціації УМДПЛ дійшли спільного висновку щодо можливості створення спільної робочої групи з числа представників органів прокуратури, науковців та представників громадських організацій. Дещо пізніше Асоціація УМДПЛ звернулась до головного прокурора країни з пропозицією про створення такої робочої групи, яка займалась би розробкою форм доступу інституцій суспільного контролю до розслідувань за фактами катувань та жорстокого поводження людей у міліції.
Позиція прокуратури приголомшила своєю відвертою зневагою до суспільства: «Участь у роботі громадських організацій працівників прокуратури чинним законодавством не передбачена». Саме таку відповідь надав на адресу Асоціації начальник Головного управління нагляду за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства В.Білоус. Відповідь МВС була більш конструктивною, проте це не стало на заваді подальшого громадського моніторингу щодо того, яким чином виконують ОВС України обов’язки стосовно захисту прав людини від катувань та жорстокого поводження.
То що ж було зроблено МВС України для цього? Яка нормативна база була розроблена для вирішення існуючих проблем?
(Далі буде)
