Український уряд чи не вперше взявся вирішувати проблему, а не залишився осторонь, чекаючи поки вона сама розсмокчеться. Українська влада чи не вперше поставила економічну необхідність вище за політичну доцільність.
Необхідно відзначити, що немає нічого хорошого в націоналізації, експропріації або реприватизації. Це погано. Немає нічого хорошого в тому, що українські платники податків заплатять 150 млрд грн (120,130 - не важливо) зі своїх кишень. Немає нічого хорошого в тому, що український державний борг виросте майже на $5 млрд. Націоналізація - це погане рішення. Але воно найкраще з усіх можливих у тій ситуації, куди нас завела жадібність і неприйняття важливих рішень.
Коли банк стикається з проблемою недостатності капіталу, існує кілька рішень. Банк може бути ліквідований або націоналізований, власник може внести необхідний капітал або ж можна нічого не робити. Так як Приватбанк - це системоутворюючий банк, то ліквідувати його не можна. Занадто великий соціальний ефект і дуже сильний удар по фінансовій системі і довірі до неї. Від такого удару оговтуються не скоро. І зовсім інші управлінці. Докапіталізація власниками - була б найкращим рішенням. Якби власники на нього були здатні. Ми прекрасно знаємо, хто стоїть за банком. І прекрасно знаємо, як вони ставляться до власних боргів - запитайте у тренерів і гравців футбольного клубу Дніпро. Та й самі вони не приховували, що повертають борги тільки боягузи. Тим більше, в плані докапіталізації вони повинні були поступово вносити в капітал мільярд за мільярдом. Віддаючи свої гроші, лише знижуючи ризики націоналізації. За нинішнього рівня довіри один до одного осіб, котрі приймають рішення в Україні, це просто неможливо. Навіть якби у власників і було бажання.
І так, держава не забирає актив Коломойського і Боголюбова. Держава забирає пасив. Держава забирає на себе борги
У підсумку, залишаються два підходи. Нічого не робити або націоналізувати банк. Класичний приклад безвідповідальності і вольового рішення. Хто знає, що б обрали в черговий раз українські політики, якби не МВФ. Якби не залежність від кредиторів, які не дозволяють закривати очі на проблему, лише збільшуючи її.
Звідки ж виникла проблема з капіталом? На настільки катастрофічну суму. Національний банк уклав з усіма банками в Україні угоду. На тлі кризи регулятор обіцяв банкам підтримку в ліквідності, що забезпечувало їх поточну роботу, в той час як власники банків зобов'язувалися компенсувати втрати капіталу, які, треба сказати, у всіх банків були значні. Хто не виконував програму або не хотів її виконувати спочатку, виводилися з ринку. Так не стало більше 80 банків, серед яких банки-зомбі, відмивання і банки-пилососи, які забирали гроші з ринку і видавали їх пов'язаним особам. Для таких було встановлено дуже жорстке правило: необхідність сформувати 100-відсоткові резерви, тобто, наростити капітал під всі кредити пов'язаних осіб. І це цілком логічно, так як власники не поспішали повертати гроші, виведені з банків.
Приватбанк був найбільшим українським пилососом. Якщо вірити публікації в пресі, а не запевненням банку, то кредити пов'язаним особам становили 80%-90% кредитного портфеля юридичним особам. При цьому треба розуміти, що дуже часто, якщо не завжди, кредити бралися на безрідне ТОВ «Іванов, Петров, Коваленко», яке, в свою чергу, кредитувало працюючий актив групи. Таким ТОВ нічого не варто зникнути за одну ніч, що робило портфель банку вкрай ризиковим. А сам портфель до моменту націоналізації досяг 182 млрд грн. Усе інше, як то кажуть, підрахуйте самі. Саме тому в меморандумі з МВФ і з'явилася цифра в 166 млрд грн, зарезервованих для потреб капіталізації. Так що МВФ, як і Нацбанк, теж не схильний був вірити банку. Та й в принципі важко зрозуміти, чому люди продовжують вірити українським олігархам, яких одночасно так не люблять як клас. В результаті Приватбанк отримав підтримку ліквідності і зобов'язання усунути дірку в капіталі. Але він їх не виконав.
Шанс не допустити цю проблему було втрачено давно, ще в 2005-2008 роках., Коли на тлі зростання банківського сектора будувалася піраміда. З того часу крах піраміди Приватбанку був неминучий. Надалі банк міг тільки постійно нарощувати портфель депозитів, віддаючи старі, тому як з боку активної частини балансу підтримки не було. Гроші пішли і повертатися не збиралися. Тому зволікання з вирішенням проблеми лише збільшувало б її. А креативність менеджменту Приватбанку, який на певному етапі був обмежений в залученні депозитів населення, могла породити історію набагато яскравішу, ніж пригоди псевдовкладників банку Михайлівський.
І так, у банку немає проблем з ліквідністю. Це правда. Але проблема банку абсолютно в іншому. А ліквідність у нього є тільки стараннями держави в особі Національного банку. У Банку проблеми з капіталом. З фундаментальною подушкою безпеки, необхідною кожному банку. Тому що банк працює з чужими грошима. І саме тому банкам необхідно жорстке регулювання. І саме тому Нацбанк змушений брати все в свої руки, коли ризики вкладників занадто великі.
І так, менеджмент банку буде розповідати казки про стабільність банку та інформаційні атаки. Власники банку підуть в політику під гаслом, що у них забрали працюючий банк і це знову Гонтарева всіх обдурила. Вони вже пару місяців готували грунт для такого виходу, не шкодуючи грошей ні на бабусь з прапорами, ні на друковану продукцію, ні навіть на квитки для своїх посланців до Вашингтона і Лондона. Все це пусте. Як і порожній був до приходу держави Приватбанк.
І так, Приватбанк - найбільший технологічний банк в Україні. З цим ніхто не сперечається. Вони просунуті, вони технологічні, вони інноваційні. Вони дуже зручні для клієнта. Іноді, навіть занадто зручні. Але коли вас грабують на вулиці дуже стильні грабіжники, роблячи це з посмішкою і дуже сучасними пістолетами в руках, що ви будете робити? Ви будете розповідати, які вони молодці? Або підете в поліцію, вимагати, щоб їх затримали, навіть незважаючи на їх чарівність і стиль? З фінансовою установою, яка вивела майже $5 млрд вкладників, логіка повинна бути такою ж.
І так, держава не забирає актив Коломойського і Боголюбова. Держава забирає пасив. Держава забирає на себе борги. Держава забирає на себе банк, вартістю мінус 5 млрд. доларів.
І так, на даному етапі держава змушена була домовлятися з власником. Занадто велике значення банку і тому країні була необхідна дружня націоналізація. Коли ніхто не натисне червону кнопку, не відключить систему платежів, що не витре базу клієнтів і інших радощів найтехнологічнішого банку. Власники, напевно, також торгувалися за те, щоб залишитися на волі і не втратити своїх активів. Влада їм, напевно, це пообіцяла. Але не суспільство, яке заплатить зі своїх кишень $5 млрд. Влада може домовиться «по-пацанськи», але не існує такої законної схеми, яка б звільнила власників від відповідальності. І це вже завдання суспільства - вимагати справедливості.
І так, держава поганий власник. Держава власник неефективний, а його менеджери - корумповані. Але держава власник відповідальний. І це те, що зараз найбільше потрібно клієнтам банку.
І так, пройдуть роки, і ми з цікавістю почитаємо мемуари співробітників Нацбанку про те, як це було. За цим сценарієм навіть вийде прекрасний голлівудський фільм. А зараз нам залишається тільки здогадуватися, скільки років життя і нервових клітин коштувала відповідальним людям реалізація цього процесу. Який ще не завершений до кінця. Який буде складним. А іноді будуть і форс-мажори.
На початковому етапі можлива легка паніка, у вигляді відтоку вкладів і купівлі долара. Але за правильної комунікації це все можна погасити. Боятися шаленої інфляції через емісію ОВДП на 150 млрд грн не варто. Ці гроші покликані не забезпечити ліквідність банку, а сформувати ту саму подушку безпеки. Значить, левова частка їх так і залишиться лежати в капіталі. Вкладники банку - взагалі щасливі люди. Замість депозиту в схемному банку вони отримають депозит в банку державному, за тією ж ставкою. На жаль, їх жадібність знову буде заохочена. Але зате прості українці знову відчують батьківську длань держави, яку вони так люблять. А українські платники податків в день Святого Миколая знайдуть у себе під подушкою Приватбанк. В черговий раз, заплативши за помилки, яких можна було не робити, але відповідати за які завжди доводиться.
