Спочатку МОН тихо скасував свій наказ, який був чинним 13 років — «Про затвердження примірного положення про батьківські комітети (ради)», а тоді мусив голосно пояснювати, що він не це мав на увазі. Тобто живемо, як і раніше. Користуємося наявними напрацюваннями, аж доки в новому законі не буде «деталізовано порядок створення органу батьківського самоврядування та його відносин і взаємодії зі школою та її засновником». Гаразд. А що ж тоді спонукало МОН ухвалити таке дивне рішення?
Раціональне пояснення існує.
Історія питання
За радянських часів батьківські комітети були радше формальністю. Держава мала монополію та чітку візію в питаннях освіти, і якісь там батьки до цього не мали жодного стосунку. Батьки звикли, що держава сама займається освітою їхніх дітей, і особливо в цей процес не лізли. У ті напівміфічні часи поборів фактично не було: подарунки вчителям учні робити своїми руками, навіть квіти не скрізь купували. Формально вони існували, бо як би інакше заступник директора з виховної роботи міг написати протокол, що «за рішенням батьківського комітету виділено кошти до Нового року»? Згадані кошти виділяла сільрада — на звернення цього самого заступника директора чи просто за звичкою. Ніхто цих протоколів не читав, вони існували тільки як побічний продукт радянської бюрократії.
Реальна влада почала переходити до батьківських комітетів орієнтовно з 1993 року. Тоді батьки побачили, що або доведеться взяти ситуацію у власні руки, або змиритися з тим, що їхні діти недоотримають у школі чогось важливого. Відтоді школа ввійшла у смак, і тепер, коли штори вже стали мемом («якщо на всі гроші, які батьки здали на штори, купити штори, то можна буде пошити чохол на всю школу, і ще залишиться на штори»), батьки почали замислюватися і бунтувати. З одного боку, апетити в сучасних учителів зростають разом із науковим прогресом: то потрібна інтерактивна дошка із проектором, без яких навчальний процес уже не той; то перша вчителька на випуск захотіла плазмовий телевізор як прощальний подарунок… З іншого — батькам якось не дуже приємно, що їх розглядають виключно як «козла, який за все заплатить». Якщо ми скинулися на всі ці штори, чому школа за замовчуванням сама приймає всі рішення щодо наших дітей, лише ставлячи нас до відома, а часто навіть не впускаючи до кінця уроків?
Ось цими питаннями і мали би займатися батьківські комітети.
Справжні.
Батьки як основні спонсори школи
Якщо мислити лінійно, потреби школи — це 100%, 20% із яких покриває державний бюджет, 50 — місцевий і 30 — батьки. (Не треба відразу вимагати пруфів — ці цифри не мають жодного стосунку до реальності, вони покликані лише проілюструвати думку.) І якщо держава почне покривати 50% або місцевий бюджет розщедриться до 70%, батьки можуть перестати здавати гроші. Але практика показує зовсім інше.
Тепер із реальними цифрами. У кількох містах — мінімум у Києві та Львові — школам прямо заборонили збивати гроші з батьків. Київ почав витрачати на освіту третину свого бюджету. Дуже багато коштів було спрямовано саме на капітальні видатки, вже два роки досить серйозні кошти виділено окремою статтею на те, що називається «дріб’язок» — побутові потреби: від 100 до 150 тисяч гривень було витрачено за цією статтею на кожний навчальний заклад (ці кошти розподіляли райони). Батьківські комітети збирають гроші насамперед на ці речі: мило, мийні засоби, папір, туалетний папір, картриджі, віники тощо. І те, що вже два роки ця стаття певним чином закрита, на батьків якось не дуже вплинуло.
Звичайно, рік-два нормальних асигнувань на освіту не може повністю вдосконалити матеріально-технічну, лабораторну, науково-практичну базу для здійснення навчального процесу. Занадто довго тривав процес руйнації і задалеко зайшов. Але чому батьки здають гроші з такою самою силою, що й раніше, тільки з поправкою на інфляцію? Кияни не дадуть збрехати: уже і прямо заборонили здавати гроші, і «гарячі телефони» на сайті КМДА повісили, щоб туди можна було звертатися, якщо у школі з вас гроші таки вимагають, але кожні батьківські збори — це як не новий додатковий підручник, то день народження директора…
«Батьківські комітети дуже часто, навіть не поцікавившись ситуацією із дріб’язком, за інерцією — з апетитами, які, на мій погляд, дедалі зростають — продовжують процес примусового збору коштів із батьків, — визнає Тетяна Шкурова, заступниця директора Департаменту освіти і науки, молоді та спорту Києва. — Тому я хотіла би звернутися не так до працівників освіти, як до батьків: ми маємо усвідомити, що йдеться про навчальні заклади комунальної власності територіальної громади м. Києва, на чиє функціонування виділяються кошти з державного бюджету (це субвенція на оплату праці освітян), а також із бюджету міста на покриття всіх витрат. Вони не є досконалими, але і межі досконалості немає. Тому треба якусь межу для себе встановити. Наприклад, у нас немає забезпечення охорони — і батьки спільно з навчальними закладами укладають тристоронні угоди з охоронними фірмами. Однак якщо йдеться про нагальні потреби, зрозумілі батькам, і при цьому незначна вартість та повна прозорість — гадаю, ніхто би не заперечував проти такої благодійності. Але якщо ми подивимося, на які потреби збираються кошти… Я вам прокоментую одне звернення. Новорічні свята, які всі намагаються зробити у школі цікавими для своїх дітей, зараз також поставлено на рейки культурно-бізнесового проекту. На День святого Миколая запрошується аніматор — це у прейскуранті однієї школи 2000 гривень, плюс 2400 гривень на подарунки дітям і 2000 на солодкий стіл — саме стільки мають витратити батьки 23 дітей одного 3-го класу на одне свято. Що це таке? Школа — це простір, де мають розвиватися творчі здібності дітей. І якщо це свято святого Миколая, до чого тут аніматор? Це має бути або учень цієї школи, якщо йдеться про загальношкільне свято, або якийсь хлопчик із цього 3-го класу, який і буде святим Миколаєм, і сценарій нехай вони напишуть — тоді є розвиток творчих здібностей у дітей, і грошей за це не потрібно. Ви розумієте, на що зміщується увага і бажання зробити якнайкраще для своїх дітей? А якщо батьки хочуть зробити солодкий стіл, нехай хтось один спече печиво, інший купить тістечка, а хтось не принесе нічого — і нічого страшного! Або вони поділяться: одні батьки приносять на це свято, інші — на інше».
А тепер про те, до чого тут податкова
«Сферичний кінь у вакуумі» мав би виглядати так. Усі батьки класу одностайно вирішили купити слоненя в живий куточок. Вони розділили вартість слоненяти на рівні частини мінус пільги для багатодітних родин та дітей учасників АТО і пішли до зоомагазину. Там, вибравши слоненя, яке всіх влаштовувало, кожен дістав із гаманця свою частину загальної вартості й поклав на прилавок. А потім таким чином оплатили ще й упаковку і доставку. (Щоправда, достатньо одного батька, який забажає розрахуватися карткою, аби поламати всю цю ідилію, але то вже таке.)
Зрозуміло, що ніхто так не робитиме. Тому батьківські комітети беруть на себе клопіт представляти всіх батьків класу/школи. Справа шляхетна — це вам скаже будь-хто, хто бодай раз ходив у зоомагазин по слоненя. Або в гіпермаркет по новорічні подарунки. Або куди завгодно з місією вибрати і купити всім так, щоб вони були задоволені.
Тут є одне «але». Де готівка, там корупція. Звичайно, ви можете домовитися із приятелем про якусь спільну покупку і просто дати на неї свою частку грошей — це ваша особиста справа. Але коли йдеться не про приятеля, а про людину, яка мотивує своє право розпоряджатися вашими коштами тим, що вона є головою батьківського комітету? Тут уже зовсім інший тариф…
Цікаво, що батьківські комітети взагалі не мають чітко визначеного статусу. Це залишає просто колосальний простір для маневру. Але, з іншого боку, членів батьківських комітетів нічого не захищає, оскільки їхню діяльність нічого і не регламентує, а з погляду чинного законодавства їхня діяльність — одне суцільне порушення. Нема жодного легального механізму прийому готівки головою батьківського комітету — хіба що зареєструвати ГО, щоб мати право підписувати чеки і/або відкрити рахунок, на який батьки зможуть скидати свої благодійні внески. Тут усе зрозуміло — можна забезпечити прозору звітність і дотримання законів. (Батькам залишиться тільки найняти бухгалтера для ведення фінансової звітності…) Можна сказати, боротьба з корупцією в самому зародку.
Упс!
Боротьба з корупцією + ГО = подання електронної декларації. Тому що «також під дію закону потрапляють громадські організації, які у своєму статуті не мають положення про антикорупційну діяльність, однак протягом своєї роботи над проектами вчиняли заходи щодо боротьби із корупцією у своїй сфері». Це позиція НАЗК. Ви знаєте багато охочих ускладнити собі життя поданням електронних декларацій?
Та що ж воно таке…
Закон є закон
МОН «скасував батьківські комітети», тому що йому це порадили розумні юристи. Адже «Про затвердження примірного положення про батьківські комітети (ради)» ні до чого не кріпилося — як уже було сказано вище, така спроба одним папірцем легалізувати батьківські комітети була спробою підмінити закон «Про об’єднання громадян». Виникла правова колізія, яку рано чи пізно мали помітити й усунути.
А тим часом набув чинності новий закон «Про освіту». У його тексті батьків згадано 42 рази і визнано учасниками навчального процесу (ура-ура-ура!). Крім усього іншого, цей документ дозволяє батькам брати участь не лише у фінансуванні школи, а й у розробці індивідуальної програми розвитку дитини та/або індивідуального навчального плану, та й узагалі «як безпосередньо, так і через органи громадського самоврядування колективно вирішувати питання організації та забезпечення освітнього процесу в закладі освіти, захисту їхніх прав та інтересів, організації дозвілля та оздоровлення, брати участь у громадському нагляді (контролі) та в управлінні закладом освіти у межах повноважень, визначених законом та установчими документами закладу освіти». Є сенс створювати батьківські комітети, правда?
Однак закон, як сам МОН попередив, рамковий. Тому очевидно, що до того, як він «обросте м’ясом» і стане зрозуміло, як саме його виконувати, залишатиметься… е-е-е… певна свобода його трактувань. Тільки, як цинічно заявило одне інсайдерське джерело, «смажити вас прийде не МОН, а податкова. Чим відмахаєтесь?».
Чесно кажучи, в цьому місці мав бути рецепт виходу із ситуації, але його нема. Поки що незрозуміло, що небезпечніше — легалізувати батьківський комітет, створивши ГО, чи перейти на підпільне становище. Одне точно тішить: країна у нас велика, а силові органи неповороткі.
Може, якось і перекрутимося до того часу, як МОН щось придумає…
