Мені інколи говорять: «Дядьку, навіщо воно тобі потрібно? В тебе – бізнес, в тебе – все добре. В нас, у Львові, немає війни, навіщо ти туди поїхав?» На такі питання в мене одна відповідь: «Це моя земля, і я її не віддам. Луганськ – це теж територія України». А найголовніше і найприємніше, коли їдеш у відпустку, до тебе у місті підбігає семирічна дівчинка і каже: «Вибачте, можна Вас обійняти?». Обіймає, а потім підходять її батьки і кажуть: «Дякуємо за те, що ви нас підтримуєте». Ти стоїш з квадратними очима, нічого не розуміючи, а з’ясовується, що вони біженці з Горлівки і просто дякують, що ми їх там не кинули.
Я - львів'янин. Фотограф і режисер за фахом. У мене є своя фотостудія. Зараз нею займаються інші люди, але я все це контролюю онлайн, бо з часів Майдану рідко буваю у Львові. В мене дуже багато друзів в «Айдарі», багато хто з майданівців перейшов туди. Тому і мій вибір впав на цей батальйон.
Мені довелося бути учасником першої ротації українських миротворців в Іраку і в Сомалі. Але ця війна більш жорстока і кривава, тому що використовується страшна зброя - важка артилерія.
І б'ють не лише по військових базах, а по звичайних людях і будинках. Страждає населення - це головний жах.
На війні я з травня. Був командиром БМП у першій розвідувальній групі на всіх операціях, які проводив «Айдар».
Як на мене, найважче було у Хрящуватому, тому що вважалося, що там не буде ніяких військ, окрім луганського ополчення. Коли на нас наступали танки і ми відбили їхній наступ, то побачили там чеченських танкістів і навіть в одного з поранених виявили сербський паспорт. З'ясувалося, що він сербський найманець. Це було сюрпризом. Вони сильно лупили чим тільки можна і коли ми запросили відповідь, нам штаб не дозволив відкривати вогонь, бо начебто там є мирні люди. А з'ясувалося, що та локація - це шахта Ахмєтова, захоплена ворожими бойовиками. Ми зазнали великих втрат. Зі 118 чоловік повернулося лише 42 чи 43 людини. Я вважаю цю ситуацію зрадою з боку командування.
З селом Щастя зараз теж все незрозуміло: нас звідти хочуть кудись перевести, але хто його тоді буде утримувати? Чомусь усі готові відходити, але занадто багато загинуло людей, щоб усе так просто брати і здавати ворогам.
На одному з завдань, це було у Георгіївці, ми пішли у розвідку, побачили на перехресті ворожу БМП. Коли підійшли ближче, помітили, що в неї залізло двоє російських солдатів. Спочатку думали, що вони будуть оборонятися, стріляти, а потім зрозуміли, що вони не тільки не відкривають вогонь, а навіть її не заводять. Ми наказали їм виходити, вони відмовились, але нам довелося відійти і дати їм змогу вилізти, бо машина могла бути замінована. Дочекалися саперів, вони виявили, що з нею все нормально. В БМП просто сіли акумулятори. Якщо мати досвід, її можна завести іншими способами, і ми її завели. Я хотів зрозуміти, чому в нас не стріляли, думав знайти поломку, а з'ясувалося, що озброєння стояло на запобіжниках. Напевно, ті двоє не знали, як його використовувати. Тобто в них просто не було досвіду. В БМП була вся необхідна документація, де було прописано, що останній капремонт робили у лютому 2014 року. В нас навіть закралася така думка, що Росія готувалася до наступу ще взимку. Виявилось, що це повністю робоча і оснащена усім необхідним машина. Вона досі стоїть на нашому озброєнні.
Взагалі ми помітили, що на боці ополчення воювало дуже багато пацанів від 18 до 25 років, які майже нічого не вміють.
Якось в Лутугіно, коли ми зачищали місто, до нас вибіг молодий хлопець. Кинувши автомат, впав на коліна і почав кричати: «Я сдаюсь!» Коли ми підійшли до нього, то зрозуміли, що людина навіть не вміє правильно тримати зброю в руках.
Найстрашніше на війні для мене - це смерть моїх друзів. Або, коли ти розумієш, що ледь не втратив близьку людину. В моїй групі є дівчина-боєць «Валькірія». Було літо, спека, ми сиділи під БМП у тіні, розмовляли. Раптом почався обстріл «Градом». Вийшло так, що в Юлю потрапив осколок, ось тоді мені реально стало дуже страшно, тому що це молода дівчинка, яку я сам взяв у свій екіпаж. Юля - росіянка, але приїхала сюди ще під час Майдану і дуже хотіла допомогти, бо вона дуже щира людина. Оскільки їй не можна було повертатися додому, вона вирішили йти воювати. Тоді я зрозумів, що в мене є якась відповідальність за неї, і краще її тримати біля себе. Вона пройшла з нами усі бої, і я завжди намагався її оберігати. В той момент я дуже злякався і зрозумів, що не дай Боже її втратити. Тому що, коли звикаєш до екіпажу, коли розумієш, що ви - одне ціле. Коли твій друг, а головне, що це - дівчина, кричить від болю - це важко переносити. В неї, на щастя, був невеликий осколок у спині.
Ця війна мені дала зрозуміти, що для мене друзі - це ті люди, які зараз стоять зі мною там, на сході. А ті, що знаходяться тут, вони нас не розуміють. Деякі люди говорять мені: «Дядьку, навіщо воно тобі потрібно? В тебе - бізнес, в тебе - все добре. В нас, у Львові, немає війни, навіщо ти туди поїхав?». На такі питання - в мене одна відповідь: «Це моя земля, і я її не віддам. Луганськ - це теж територія України». А найголовніше і найприємніше, коли їдеш у відпустку, до тебе у місті підбігає семирічна дівчинка і каже: «Вибачте, можна Вас обійняти?» Обіймає, а потім підходять її батьки і кажуть: «Дякуємо за те, що ви нас підтримуєте». Ти стоїш з квадратними очима, нічого не розуміючи, а з'ясовується, що вони біженці з Горлівки і просто дякують, що ми їх там не кинули.
На сході одні підтримують Україну, інші не підтримують, а є й ті, що просто змучились від цих бойових дій і їм вже байдуже, хто переможе: Росія чи Україна, аби був спокій.
В Хрящуватому бабулька, якій вороги розбили будинок, побачивши нас, вибігла з матюками, криками: «Ви, фашистські морди, розбили мій дім». Ми їй почали пояснювати, що в нас немає артилерії, а вона у відповідь, що нас купила Америка. А через два дні вона підійшла до нас і спитала в мене: «Синочку, а чи немає в тебе шматочка хліба, бо я голодна?» Ми з нею поділилися, звісно, хоча я не втримався і спитав, як вона може їсти цей американський хліб. І виходить, що ми її годуємо, а Росія кинула. А вона подивилась на мене і сказала, що їй байдуже хто прийде, вона просто хоче дожити своє життя спокійно. І засуджувати цих старих зараз дуже важко, а от молодих - ні. Чому я зі Львова захищаю людей зі сходу, а хлопці з Луганська сидять у моєму місті, витрачають гроші у ресторанах і кажуть: «Пока эта хунта там воюет, мне тут хорошо»? Я зустрічав таких людей, коли був у Львові; розмовляв з двома хлопцями з Донецька. Вони не знали, що я доброволець і сказали таку фразу: «Пока ДНР воюют с этими «укропами», мы тут с украинскими девушками развлекаемся». Я дуже жорстко відреагував на це і усе закінчилось бійкою.
Більшість з тих, хто пішли воювати добровільно, роблять це не за гроші, нагороди, за пільги, чи земельні ділянки. Вони пішли за свою державу. Це люди, які залишили свої сім'ї, своїх маленьких дітей і стоять за Україну. В мене був друг у якого одній дитині - три роки, другій ще року не було. Він пішов воювати, незважаючи на те, що жінка його вмовляла, навіть залякувала, що розлучиться, якщо він не залишиться вдома. Але він сказав: «Роби що хочеш, але це моя держава, і я маю її захищати». Інший хлопець одружився 11 вересня, а через місяць загинув. Його теж вмовляла дружина, що вже повоював, отримав поранення, вилікувався, досить. Він теж сказав: «Ні». Це - справжні патріоти.
Коли моя донька питає: «Тату, коли ти приїдеш?», я не знаю, що казати, бо розумію, що приїду у відпустку, але моя війна закінчиться лише тоді, коли закінчиться війна в Україні.
Моїй доньці 7 років, хоча їй і тяжко, але вона все розуміє.
Я мрію, щоб наша країна стала порядною. Я мрію про правильних політиків, людей, які будуть думати не про себе, а думати про свій народ. Недаремно говорять «народний депутат», бо його вибрав народ. Якби ми так плювали на тих, хто в нас вірить, що було б тоді? Нам допомагають дуже багато людей, волонтерів і ми не маємо права їх підвести. Я маю зробити все, щоб ця війна закінчилася, бо ми зобов'язані перед людьми.
А ще мені дуже прикро, що я майже не буваю з донькою. Я багато пропускаю митей її дитинства. Це моє найголовніше бажання - бути з нею поряд.
