Боротьба з корупцією в Україні йде небувалими темпами. Підтвердження цього — сотні кримінальних проваджень і щоденні затримання ласих на легкі гроші громадян. І незначна обставина, що до в’язниці наразі потрапило зовсім мало зловмисників, хай нікого не бентежить. Маховик правосуддя лише набирає обертів, і зупинити його скоро буде просто неможливо. У це принаймні хотілось би вірити.
Останнє гучне затримання (нібито причетного до не зовсім чистих справ, колишнього депутата від «Народного фронту» Миколи Мартиненка) дещо перевернуло загальне уявлення про процес боротьби з корупцією і внесло в нього помітний дисонанс. Ну а поява у суді, який обирав цій прекрасній людині на прохання Спеціалізованої антикорупційної прокуратури запобіжний захід, численних народних обранців і навіть міністрів уже зовсім посіяла в декого сумніви щодо можливості подолати корупцію в Україні.
Ну звісно, прихід до храму Феміди в ролі групи підтримки людей, котрі самі нещодавно всіляко сприяли заснуванню в країні антикорупційних органів, писали під них закони, наділяли повноваженнями, голосували за їх створення й раділи їхній появі, уже багато про що говорить. Рівність перед законом, непідкупність слідчих і все таке. Але виголошені зопалу заяви цих діячів таки могли б бути трохи стриманішими. Навіть попри те що йдеться про переслідування їхнього колеги, як часто запевняють, із політичних мотивів. І навіть якщо справа стосується не звичайного соратника, а гаманця партії.
Хай там як, а корупція в Україні — це політика, причому найвищого ґатунку, що загрожує існуванню держави як такої. І навіть дітям зрозуміло, що в її основі не дрібні хабарники, яких можна щодня хапати пачками в кожному мікрорайоні й кидати за ґрати, інкримінуючи присвоєння кількох тисяч гривень. Система, що створена й координується з верхів, лише перетворює їх на свої гвинтики. Пересаджайте хоч половину країни, але це видаватиметься імітацією та профанацією, які не дають нічого, крім розчарування.
Може, тим, хто координує процеси, саме цього й треба? Не виключено. Але зараз у їхніх планах явно щось пішло не так, і це дуже добре. Іноді таке трапляється. І в такі моменти якщо й не народжується істина, то точно відбувається певний прогрес. Всупереч, звісно. І не тільки тому, що з’ясовується, хто є «ху», на чому насправді заробляє і кому служить. До найголовніших і найодіозніших поки що не добрались і навряд чи скоро доберуться. Одні втекли, інші ще при справах. І навіть якщо твердження одного з нардепів від НФ, що «НАБУ перетворилося на контору з обслуговування політичних інтересів деяких осіб», підтвердиться, а пан Мартиненко доведе свою невинність і буде виправданий, це все-таки куди вагоміше досягнення, аніж постійне переливання з пустого в порожнє і струшування повітря гучними заявами про потребу здолати гідру корупції, змінити державу й звільнити її від злодіїв, хапуг та інших пройдисвітів. Принаймні, поки все це триває, мільярди «чесно вкрадених» в українців грошей впевнено й надалі течуть на заморські рахунки, власниками яких точно не є ані патрульні поліцейські, ані дрібні клерки, і нема тому кінця-краю.
Ну а що стосується «інтересів деяких осіб», «перевищення повноважень», «незаконності дій» чи «порушення процедури», то називаймо нарешті все своїми іменами. Поки справа стосується когось і чуже горе не пече, все законно, чи не так? Поки йдеться про піар чи домовленості, гра теж варта свічок. Але тільки-но запущені коліщатка починають наїздити на поли твого власного підбитого соболями кунтуша, одразу ґвалт, «спроба дискредитації».
Чи стовідсотково чесними та непідкупними є антикорупційні слідчі, чи справді вони щось порушують, чи банально змушені блефувати на межі можливого?
Ніхто ж нікому не заважав довести справу до логічного кінця, створити антикорупційний суд і замкнути коло. Щоб не було всіляких там шапіто з ношами в стилі Насірова та людьми в білих халатах, переляканих, узятих в облогу суддів, підвішених паралельно за причинне місце цікавим послужним списком. Не ангели ж і не чорти відбирали кандидатів на всіляких там антикорупційних прокурорів та їхніх шефів, не люди з вулиці виділяли на утримання їх шалені гроші. То навіщо кричати нині про «два роки нульових результатів і щорічне проїдання півмільярда з держбюджету»? Самі ж казали, що голодний прокурор не буде незалежний і безпристрасний. Чи то не той прокурор, бо він приймає не ті рішення, які подобаються?
Отже, шоу мусить тривати. «Щоб хоч якось виправдати свої зарплати, тепер, мабуть, щодня влаштовуватимуть цирк і тішитимуть публіку», — твердить Максим Бурбак, голова фракції «Народний фронт» у ВР. Звісно. Бо не незмінена судова система не здатна продукувати «судові рішення, у яких не сумніватиметься суспільство», — це теж слова пана Бурбака. І хоч би який був рівень довіри до НАБУ чи до президента з ВР укупі, він постійно падатиме, «бо країні потрібні не шоу, а скрупульозна щоденна праця», якої бракує. А от «посміховисько» і справді «вигідне лише тим, хто бажає руйнації Української держави». Але в нас уся вертикаль — суцільне посміховисько: від укладачів асфальту, що тулять його в мокрі ями, до найвищих посадовців, які не здатні скласти собі ціну.
Насправді таке весняне загострення навіть на користь. І рано чи пізно, хоч би як банально це звучало, так мусило статися. Може, і Мартиненко зовсім не винен і лише став жертвою обставин, суд розбереться (вибачте за цинізм), та не в цьому суть. Життя — велика гра. Родзинка в іншому. Система не погоджується змінюватися, приймати інші правила гри й віддавати комусь свої привілеї. І в цім двобої навіть неважливо, хто білі, а хто чорні. Наскільки щиро влада хоче (не хоче, змушена; зайве викреслити) змінитися. Хто за це платить і підганяє стусанами. Чи стовідсотково чесними та непідкупними є антикорупційні слідчі, чи справді вони щось порушують, а може, банально змушені блефувати на межі можливого. Неважливо навіть, як і хто їх використовує та куди тягнуться золоті ниточки. Або, о Боже, чи причетна до цього грузинська мафія. Важливо, що процес пішов. Стихія правдами-неправдами змушує тріщати ще вчора, здавалось би, неприступні мури. І хай результати наразі неможливо потримати в руках, великі риби лише вислизають крізь ґрати, а не застрягають у них, але вороття вже не буде. Може бути. Звісно, може. Тільки не буде. Бо сили противника надто розрізнені і його лави не втримають оборону довго. А домовитися навряд чи вдасться: ніхто вже давно нікому не вірить. Надто багато накипіло.
Тож усе тільки-но починається. Україна ще довго кружлятиме в цьому захопливому вальсі: закрита позиція, оберти праворуч і ліворуч, пересування по колу, розгойдування… Далі обов’язково буде веселіше, запасайтеся попкорном і терпцем.
