Главная

Звичайне військове диво. Артилерист Роман Боровньов про неймовірний порятунок, Богів війни і волонтерів

Командир 3-ї протитанкової артилерійської батареї Роман Боровньов на зустріч з журналістами приходить не сам. «Це наш Генштаб», – представляє жартома вродливу дівчину-волонтера 31-річний капітан. Згодом стає зрозуміло, що Лариса Бобровицька і її колеги для артилеристів справді найближчі люди.

Саме їм спершу дзвонили бійці, вибравшись з ворожого оточення. Саме їм слали свої, як вони тоді вважали, останні фото з підвалу з коментарем «Раді були з вами познайомитись».

Тоді протитанкові артилеристи Романа Боровньова і бійці батальйону «Світязь» не сподівались залишитись живими. Але сталось звичайне військове диво – і всі 70 солдатів вийшли без втрат і поранень.

«Це нагороди за бої у Вуглегірську?» – запитуємо капітана, помітивши на його формі з шевроном «Грачі» дві медалі. «Ні, це від громадської організації «Спілка бійців та волонтерів АТО» і нагрудний знак 44-ї бригади «Почесна відзнака», – відповідає Роман. Взагалі про нагороди і будь-який кар'єрний ріст він говорить неохоче.

«Просунувся і відсунувся», – жартома пригадує спробу отримати звання майора після боїв за Вуглегірськ. Тоді Боровньова перевели в тил 44-ї бригади – займатися паперами у кабінеті. Але Роман довго не витримав – черговий рапорт щодо повернення в АТО до «своїх пацанів» нарешті задовольнили.

«Я польовий офіцер, кабінетна робота – не моє», – просто пояснює кадровий військовий, який приїхав до Києва лише на день.

Його особистий шлях до армії доволі типовий: патріотичні фільми – мрія здійснити подвиг – вступ до військового закладу. У Боровньова все так і було, з єдиною поправкою: поряд з домом знаходилась військова частина, куди його іноді відводили знайомі. Тож коли довелось обирати професію, Роман не вагався – Інститут ракетних військ.

Каже, що про свій вибір не жалкує. Але на запитання, чи хоче такого ж шляху для свого 9-річного сина, швидко відповідає: «ні-ні-ні».

Роману Боровньову буде що розповісти хлопцеві, коли той підросте.

Як підбивав військову техніку ворога гарматою, яку називає «артилерійською снайперкою» за її точність. Як його обізвали «янголом» – за політ до паркану, розкинувши руки і ноги після вибуху 152-мм снаряду в шести метрах від нього, причому жоден шматок вбивчого заліза його не зачепив. Як вигадував «липові гармати» і «парад», аби обдурити противника. Як вчився воювати на ходу, відкидаючи вивчене по книжках.

Як був готовий підірвати склади з трьома тисячами снарядів разом із собою і своїми бійцями в оточеній школі-інтернаті з 28 по 31 січня. Як їх кинула піхота, яку вони залишились прикривати. Як у штабі не чекали, що артилеристи зі «Світязем» таки вийдуть живими.

Зараз Роман говорить про все це з болем, а місцями й із неприхованою злістю.

Рвучко виймає телефон і показує фото збитих танків, повідомлення тим, хто «примазувався» до подвигу у Вуглеріську, розпачливо кидає: «Нам все надали волонтери...» Така зміна різко контрастує з його іміджем балагура – він не раз змушував нас усіх голосно сміятись, розповідаючи про фронтовий побут.

Слухаючи Романа, спершу ловимо себе на думці, що вони-таки везунчики – це ж треба, вирватись з оточення цілими й неушкодженими, усім 70-ти пройти повз ворога, який переплутав їх зі своїми і не відкрив вогонь. Але потім розумієш, що це насправді – похвилинна точність, продуманість і рішучість втілити задумане.

Як саме? Про це Роман Боровньов розповів «Українській Правді» з точністю військового, яку ми передаємо у досить стислому викладі.

«Це наш генштаб». Роман Боровньов і волонтер Лариса Бобровицька

Чого не навчать у книжках

Основну роль в боях відіграє артилерія – так було, починаючи з Курської дуги. Артилерія починає бій, діє в найгострішій фазі і прикриває війська при відступі. Піхота не скрізь може дістати, а артилерія – так. Тому її й називають «Богами війни».

В АТО я від самого початку. Зголосився їхати одразу – мобілізовані воюють, а я, кадровий воєнний, вдома сидітиму? Починав зі звукометричної розвідки, зараз командую батареєю протитанкового дивізіону 44-ї артбригади.

Коли ми тільки приїхали в АТО, працювали як книжка пише. Потім зрозуміли, що це неефективно. Раніше ми готували вогневі позиції для батареї, але розвідка противника виявляла їх дуже швидко. Тільки-но заїдемо на позиції – нас накривають мінометами. Тож почали робити інакше: розгортаємо батарею з ходу, без якоїсь підготовки.

А далі вже самі придумуємо, як працювати. Наприклад, вигадали «липові» гармати.

Тут немає ніякого секрету: ми робили з дерев гармати і ставили на позиції у посадках. Противник стежить за допомогою безпілотників, але близько підлетіти не може – зіб'ють. Визначити здалеку, чи це липова гармата чи справжня, непросто. Поки розвідка противника думає – ми переміщуємось в інше місце.

У листопаді минулого року нас з Новомосковська перекинули у Вуглегірськ. Там і до січня бої йшли майже кожен день. Навіть під час штурму Вуглегірська 28-31 січня там ще залишалось місцеве населення. Багато хто виїхав, але відсотків 40 ховалось по підвалах.

Вуглегірськ, 17 січня. Разом із волонтерами на одному із постів. (Тут і далі усі фото - з особистого архіву Романа Боровньова)

Від місцевих враження просте – наха-альні (посміхається): приходили, брали що їм треба, ні «дякую», нічого, і йшли. Ще й матюкали.

У нас були свої склади, на які волонтери постійно привозили дитяче харчування, медикаменти, памперси, їжу, консервацію. Ми це все їм роздавали.

Вулиці чистили, коли снігу було по пояс, солярку свою давали, вагітних народжувати возили – старалися, щоб усе було нормально. І все одне місцеві дивилися на нас вовком. Були одиниці, які й нам надавали допомогу – але основа населення була проти нас.

Вони ж нас і здавали. Приходили, брали провізію – і йшли в Горлівку-Єнакієве доповідати, де пушка стоїть, де скільки народу...

Чому я так стверджую? Безпілотник не летить прямо в місто, поміж домами, щоб роздивитись деталі, він дає лише якусь основу. А точно вказати, де, що стоїть – це вже «розвідка», люди.

Тому, окрім липових гармат, у нас ще була «фішка» – парад у Вуглегірську (щиро посміхається).

Аби ввести місцевих в оману, ми влаштовували «паради».

У сильні снігопади (коли погіршується видимість) – усю техніку, яка була на ходу, виводили обхідними шляхами майже до Дебальцевого. Там зводили усе в колону – і з ревінням і димом заїжджали центральною дорогою в місто. І так – 2-3 рази в день, поки валить сніг.

Приїжджали, розставляли усе на позиції, накривали маскувальними сітками, піджимали кілками, наче там щось є, потім тихцем виїжджали, вишикувались у колонну – і знову з ревінням на центральну площу!

І вже до вечора сєпари оголошували «терміновий збір» і кіпіш: «Прийшло в три рази більше техніки, ніж було!» Вони думали, що там вже стільки війська, скільки людей не живе (сміється).

Вуглегірськ, січень-2015. Через пару хвилин виїзд. «Грохотулька готова»

Хоча ворог також багато чому навчився, чи їх навчили. Вони постійно міняють свій стиль роботи. Їх консультують, деякі категорії вивозять до баз підготовки у РФ, потім повертають.

Танкісти і артилеристи противника – більш точні. У противника є апаратура, яка дозволяє засікати постріли буквально за кілька секунд. Якщо раніше моя гармата могла стріляти більше 20 хвилин, то тепер не більше 5-ти.

З нами працювала дуже професійна розвідка 54-ї ОРТБ. Вони засікли переміщення з Єнакієво в Горлівку МТ-12 – такого ж, як і в мене, але нашпигованого апаратурою.

У мене все відбувається механічно – крутиш і наводиш. У противника – лазерна наводка, прибори розрахунку метеобалістичних умов, все як має бути, вже змонтовано на гарматах. У нас такого немає.

Я бачив все це у росіян і сєпарів з самого початку, як перебуваю в АТО.

З наших волонтерських розробок єдине, що я отримував – планшети Армії SOS. Усе інше в армію не подали – бо досі немає дозволу Генштабу. Невже це потрібно більше волонтерам, ніж армії?

Чотири дні пекла

На початку січня-2015 пройшла ротація: 42-й мотопіхотний батальйон забрали, прийшли новенькі – 13-й батальйон, необтесаний, не проходив ніяких навчань на полігоні, зайшов без нічого. Ми давали їм свою оптику, біноклі, радіостанції.

З нами тоді стояв ще «Світязь», разом з яким ми потім виходили. Наші штаби базувалися у колишній школі-інтернаті. Як брешуть сєпари, ми «виходили під прикриттям дітей», – хоча там півроку нікого не було, крім тарганів і щурів. Я вже мовчу, що вони від того інтернату, де нібито «були діти», нічого не залишили.

28 січня почався штурм Вуглегірська. Погодні умови були такі, що далі 10 метрів ніхто не бачив нічого. З 5-ї ранку – артобстріл, далі на місто пішли танки. Спершу з боку Єнакієво, потім з боку Горлівки.

«Не доїхали». Вуглегірськ, підбита ворожа техніка

Це були російські танки Т-90, яких навіть на озброєнні в України немає; один ми підбили. Пізніше підбили ще Т-64 і Т-72 – їх сєпари не чіпали, а Т-90 відтягнули назад, аби не палитись.

Але їх вирізняла тактика ведення бою, форма, як у «зелених чоловічків» у Криму, чорні берети – це все не наше. Це були росіяни.

 

28 січня. Підбиті танк Т-72 та ЗУ, встановлена на базі УРАЛ противника на в'їзді в місто з боку Горлівки

Артилерійський розрахунок – це гармата, її командир і ще 6 чоловік. У нас тоді було три розрахунки, але поступово гармати вийшли з ладу, бійці відійшли до школи-інтернату. Були ще дві системи протитанкових керованих ракет «Штурм» – ми підбили два танки і зенітну установку на базі «Уралу».

Після обіду з боку Дебальцевого увійшли два наші танки, і два БМП, перший був знищений, другий підбитий, БМП розвернулось і поїхало назад.

Центр міста Вуглегірськ. Удалині підбитий танк 30 ОМБр, Поблизу знищений танк російської армії

Чотири доби, з 28 по 31 січня, ми були у кільці. Просили через штаб сектора, який тоді знаходився у Дебальцевому, підтримки артилерії.

Нам її обіцяли-обіцяли – але так і не надали.

Зрештою, питання допомоги вирішилось на рівні горизонтальних зв'язків. Чому? Ну, дивіться: аби запросити артилерію, треба вийти на штаб сектора, він – на штаб АТО, штаб АТО уточнює, чи можна. Штаб сектора каже «так», тоді відкривається вогонь і надається допомога. Але це займає час. Тому тут швидше спрацьовують особисті контакти з іншими підрозділами.

Зранку 29 січня знову почався штурм. На око, там було десь до півтори тисячі осіб – проти 36 бійців «Світязя» і 34-х протитанкістів. Коли противник підійшов, ми дали координати центру школи і викликали удар на себе.

Штурм припинився, ми не постраждали – стіни школи понад півметра у товщину, вони нас добре захищали. Я думаю, що після цього живими лишилось відсотків 20 сєпарів, які атакували нас.

29 січня до нас кілька разів приходили з білим прапором. Казали: «Укропи, здавайтесь, ми вам нічого не зробимо». Ми їх культурно відправляли, куди заслуговують.

Артилеристів у полон не беруть. Це точно. Адже вони завдають найбільше уражень під час боїв. Піхотинець з автоматом не наробить стільки біди, як артилерист. Якщо вибухає снаряд артилерії, гинуть роти. За допомогою артилерії ми стільки накосили сєпарів в перші дні, що ясно – вони б нас не пожаліли.

Нам було непросто дати раду з танками. Помилка дальнобійної артилерії – 100 метрів, вони не бачать ціль, їм дають координати, і все. Танк можна підбити установкою «Штурм С» чи з РПГ. А ми не могли нічого зробити з 4 танками, які нас оточили – вони увесь час ховались за будинками, а «Штурми» було знищено.

«Тут згоріло двоє моїх хлопців на моїх очах, навіть витягати було нічого. Але один досі вважається зниклим безвісті». Система ПТКР «Штурм», підбита російським танком, Вуглегірськ, майже центр міста

Так ми й жили ці дні – нас обстрілювали з танків, а коли танки їхали перезаряджатись, нас крила їхня артилерія. Перезарядка займала хвилин 20, але найдовше перезаряджався танк, що стояв біля балки – йому треба було за неї спочатку заїхати, перезарядитись і повернутись. Ми цим зрештою скористались.

Страшно було у перший день штурму й облоги, а всі наступні ми просто сміялись.

Наші склади з продуктами були знищені. Однак боєць з позивним «Крим» знайшов десь ящик консервованої квасолі. Сидимо, ложками лупимо її. Бах – впала штукатурка від чергового вибуху, витягнули з банки – їмо далі. Поруч «Лєший» лампу качає, аби каву зварити. Танк їде, а він: «Я кофе доварю і біжу».

Іще запам'яталось: волонтери привезли нам цигарок, серед них львівські сигарети, схожі на Camel, але такі противнючі. Були ще й інші, нормальні, але їх ми не могли знайти, тож доводилось палити противнючі.

Аж тут іде бій, всі три поверхи прострілюють танки, а «Крим» десь наверху в завалах знаходить хороші цигарки – і попри постріли і вибухи летить до нас із радісним криком: «Пацани, я нормальні цигарки знайшов!»

Чули по сєпарському радіо, нібито «Вуглегірськ взятий», і там немає жодного українського військового. А ми ще там були.

30 числа знову штурм. Спершу била артилерія, потім підійшли танки, піхота підбирались до нас через вікна.

Ввечері ми вже думали, що ніхто з нас живим звідси не вийде. Сидячи у підвалі, сфотографувались і відправили фото Марині (Шеремет, волонтер, що опікувалась артилеристами і «Світязем» – ред.). Підписали: «Раді були з вами познайомитись...»

Тоді ж зранку я доповів, що ми в кільці. Командування дало наказ відступати. Ми могли це зробити – але ж поряд стояла піхота з 13-го батальйону!

Якби ми їх залишили – вона б там уся полягла.

Бо поки ми перебували в школі, війська противника розбились надвоє: одні воювали з піхотою, інші – з нами. Якби ми відступили, усі війська пішли б на піхоту і поклали б усіх 280 бійців.

Третя доба оточення. «Ми і Крим». Одне з фото на прощання

 

Фото, надіслане волонтерам з підписом: «Ми були раді з вами познайомитись..»

А піхота… 13-й батальйон нас покинув, навіть не попередивши. Вони вирішили вибиратися з оточення самі: виключили всі засоби зв'язку – і пішли через Вуглегірську шахту. А ми стояли і не знали про це, хоча залишились саме через них, попри наказ відходити.

Про те, що піхоти в місті вже немає, ми дізнались випадково: зранку 31-го числа один з їхніх бійців прийшов до нас і сказав, що батальйон вийшов. Потім сказали, що піхоти з 13-го батальйону живими вийшло дуже мало – 15-20%.

Ми почали просити допомогу, щоб нас прикрили і допомогли вийти. Однак батальйон 30-ї бригади до нас не пробився – противник зупинив їх за 6 км від міста.

Зрештою, вирішили виходити самі, в момент «віконця», коли танк з балки – той, що найдовше перезаряджався – поїхав. По ньому ще командир «Світязя» навздогін пальнув, аби танк трохи довше затримався.

Знову викликали вогонь на себе по всій території школи – і вийшли в балку за декілька хвилин до початку обстрілу. Це був відволікаючий маневр: сєпари знали, що коли ми викликаємо вогонь по собі, то зазвичай самі ховаємось у підвалі.

Вони думали, що ми там і сидимо, тому просто курили і чекали закінчення артудару.

А ми в цей час вже рухались в бік Єнакієво, вимкнувши телефони, навіть батарейки з них вийняли.

Підійшли до шахти «Вуглеріськ», там ворог. Вони нас бачать, але не можуть зрозуміти, хто це: сєпари ходять в «горці», «Світязь» теж у «горці», ми в інших формах – усі різні. Поки коректувальники розбирались, чи відкривати по нам вогонь, ми пройшли.

Йшли болотами, по річках і полях, годин шість, у нас був один поранений, через якого ми періодично зупинялись. Дійшли до села Красний Пахарь, де стояли наші розвідники. Вони нас на БМП за 4 ходки вивезли далі. Потім на «КрАЗзах» дістались Артемівська.

Наступного дня, коли я доповідав у штаб сектора, що підрозділ виведений, один знайомий зі штабу сказав, що станом на 31 січня вже були готові похоронні грамоти на два підрозділи. На всіх 70-х.

Костянтинівка. Після виходу з Вуглегірська

«Примазались»

На третій день після виходу з Вуглегірська я знайшов статтю на ФБ, що «виконуючи завдання по вирівнюванню лінії оборони, випадково Семен Семенченко надав допомогу протитанкістам та батальйону «Світязь» відбити атаку противника у місті Вуглегірськ».

Я охр**ваю, пишу йому sms (дістає телефон і показує, починає читати): «Пане Семенченку, мій позивний Грач, по темі Вуглегірська мене багато хто знає. Хочу поспілкуватись про ваші «заслуги» там. Дуже мені ваші медалі не подобаються, нечисті». І номер телефону.

Я знаю, що він це прочитав, але не відповів, не перетелефонував. На другий день після sms, ця стаття зникає і з'являється інша – про те, що Семенченко був присутній при відбитті атаки десь поруч, де отримав контузію.

Я дуже хочу його спитати в очі, як він мене «виводив».

А ще я шукав зам.командира батальйону піхоти, яка нас покинула. Його позивний «Вовк». Не лише тому, що ми залишились через них, а вони пішли без попередження.

Вуглегірськ – невелике місто, наша лінія фронту тут була десь з кілометр. Коли його батальйон тільки зайшов по ротації, ми порадили йому виставити секрети у вузьких напрямках, звідки може йти атака – адже ми у місті вже були довший час, краще володіли ситуацією.

Бійці б просто сиділи і спостерігали, у разі атаки – попереджали, ми б гідно «зустрічали» ворожу техніку.

Цей …козел (скрізь зуби) з позивним «Вовк» заявив мені: «Ти, шморкач, чого ти мене вчиш, я все знаю сам, і в мене людей немає».

При цьому в будинку, де він жив, піхота була замість прислугі: 2 бійця постіль застеляють, двоє їсти варять, двоє дрова рубають, три – телевізор ремонтують і антену ставлять, п'ятеро ту хату охороняють, і так далі...

Тому й сєпарам так пощастило, що вони 28 січня змогли зайти у Вуглегірськ саме з боку балки – бо там нікого не було, а через погану погоду танка не видно. «Секрет» за схилом просто почув би танк, передав нам – і ми б його «зустріли». Це був єдиний заїзд у місто.

Саме через цього «Вовка» загинула майже вся його рота, загинули мої хлопці, ми не вийшли з міста, коли могли це зробити, – а вони пішли, нас не попередивши.

Не знаю, чи він досі служить і де. Не можу його знайти. Але дуже хочу.

Окрім цього «Вовка», з усіма добре працювали. 42-й батальйон, який стояв до того, взагалі працював ідеально.

Якби вони всі залишились на тих місцях, що були, і не було б тієї ротації 13-14 січня – у Вуглегірську б нічого не трапилось.

...А коли вийшли – була просто втома. Ми ж до цього декілька діб не спали. Ще й засмутились – у частині в Костянтинівці нас просто не чекали. Від Артемівська сюди – година часу їзди, усі вже знали, що ми усі вийшли, усі живі.

Але нам принесли холодну кашу, що лишилась з вечері...

«Краще ніж землянка». Третій день після виходу з Вуглегірська. Костянтинівка, 3 лютого

Ми виходили, у чому могли. Усі боєприпаси залишились там, техніка розбита. У підвалі будинку був склад з 3 тисячами снарядів. Збирались його підірвати, але потім передумали – при такому вибуху ніхто не залишився б живим, до того ж це викрило б наш відхід.

Ми сподівались, що якійсь снаряд нашої арти туди потрапить, але не судилося – дуже добрі стіни в тій школї.

Згодом отримали нові гармати, МТЛБ, техніку, волонтери підвезли нові планшети, зібралися з думками – і знову воювати.

«Обживаємось на новому місці»

Про гроші за підбиту техніку і «екскаваторне» виховання

...Навіть жінці дзвонив, щоб вона мені мішки вислала – гроші складати (сміється).

Так, це узаконено. А тепер – доведіть, що цей танк підбили саме ви і саме з вашої зброї.

Для того, щоб отримати гроші, іде великий комплект документів: розслідування, докази, перерахунок, з чого конкретно підбито, коли, якою датою, при яких умовах, чи був дозвіл даний – а в нас у Вуглегірську цього не було, як і наказу від Генштабу.

Я бачу, у що стріляю. Ефективна дальність снаряду – 1400 метрів. У мене пряма наводка. Якщо башня злетіла – значить, влучив.

Перший танк, підбитий у Вуглегірську – моїми руками особисто. Його підбили з гармати, але башта працювала далі. Я випустив в нього сім РПГ, і тільки восьмим пострілом «заткнув» ту башню.

Загалом мій особистий рахунок – 2 БМП, БТР, ЗУ-шка, і не менше восьми танків. Це те, що я знаю напевне. А може, й більше.

(Показує на телефоні підбиті танки) І тепер доведіть, що це підбила саме моя батарея? Навіть, коли ніхто більше прав не пред'являє – для МО все одно «не факт». Під таку велику суму грошей потрібні докази.

До того ж, коли ви намагаєтесь знищити танк, думаєте про зйомки? Дуже сумніваюсь.

28 січня. Башта від танка противника, підбитого сержантом Коваленко

Знаю одну людину, яка отримала гроші за два підбиті танки. Він з нашого підрозділу.

Знаєте чому? Тому що в цей момент випадково знімав відео хтось з його бійців. Це було в середині лютого, він прогрівав машини на позиціях, коли на околиці Дебальцевого виїхали 2 танка. Він підняв ракетницю і їх підбив. Боєць це все зняв. Отримали 120 тисяч.

За півтора роки війни змінилась не армія – змінились люди. Техніку так і ремонтуємо самі, волонтери допомагають, деталі пересилають «Новою поштою».

Міноборони дає техніку, так. Вони привозять, «що є» – ми її ремонтуємо. Ми же знаємо, що нам завтра воювати, тож не можемо чекати, коли підвезуть щось «через місяць-два».

А потім приїздить начальство й каже: «Хлопці, чого ви жалієтесь? У вас же все працює, все є і все добре!» (сміється)

Батарея по штату складається з 70 чоловік.

Ті, хто зараз приходить – менше вмотивовані, ніж мобілізовані у 2014-му. При цьому їх ще вчити треба. Якщо вони хочуть цього – мені вистачить тижня, аби зробити з солдата професійного артилериста.

У цьому сенсі дуже погано впливає на солдат перемир'я, бо кожен думає, що війна майже закінчилась – а противник може цим скористатися: вони володіють інформацією, де у нас йде ротація, де що розташовано, вистачає людей чи ні.

Я ставлюсь до солдата як до людини – м'яко. Але якщо він нап'ється у службовий час, або щось не виконає – ставлення різко міняю. На фоні колективу це для солдата дуже помітно. І це діє.

В яму ніколи не саджав нікого – я не маю права позбавити людину волі.

З нової, 6-ї хвилі, у мене є двоє таких, що п'ють. Я їх доправив в Новий Айдар до комендатури. З них було знято премію (3-4 тисячі гривень) – ну й, пісок грузити (посміхається).

Ми тоді жили в коровниках, ніяких житлових умов. Підлогу піском засипали, зверху клали дошки. Треба було привезти пісок. Зазвичай грузимо екскаватором – а цього разу нащо він нам, коли є такі робочі руки?!..

Дві машини завантажили лопатою – все! Ніхто пити вже не хотів (сміємося усі разом).

«Ми тоді жили в коровниках, ніяких житлових умов. Підлогу піском засипали, зверху клали дошки». Праворуч - «виховальний» інструмент

Зараз ми – окремий танковий резерв, самі по собі. Нас можуть викликати на допомогу, але до конкретного підрозділу не придані – ми окрема мобільна група, «Блукаюча пушка» називається. Тобто, немає конкретної задачі й місця для виконання завдання.

Сидиш, п'єш каву – тут телефоном «квадрат такий-то, за півгодини ти там». Каву кинув і поїхав. Приїхав, розвернув пушку, за пару хвилин бачиш танк, постріл, влучив-не влучив, розвернувся, поїхав. Ноги помив, ліг спати. О 2-й годині ночі подзвонили: «Квадрат такий-то, через 20 хвилин там». Кави вже нема коли пити (щиро сміється).

Про особисте

Ця війна може закінчитися дуже скоро. Якщо міжнародні зусилля змусять Росію вивести з нашого Донбасу свої кадрові війська, а головнокомандувач віддасть наказ «взяти Донбас», а не стояти на місці і чекати, поки РФ продовжує стягувати туди техніку – то за 2 дні мої хлопці вже питимуть пиво у Луганську.

І з ОБСЄ щось треба робити: вони вже так притерлися до Росії, що виникає підозра, що здають їм інформацію про нас.

Адже нас вони можуть проконтролювати – ведеться суворий облік техніки, ти можеш подивитись, де вона стоїть, яка вона. А який облік ведеться в сєпарів? Ніякого. Вони говорять, що в них було 4 танки, які вони відвели – а реально у них 8 танків. І ніхто цього не перевірить.

Але ми все одне виграємо. Наглістю, наполегливістю, бажанням виграти. Серйозно, от побачите.

Я ніколи не замислювався над тим, чому мене ця війна навчила.

Мабуть, що гроші це ніщо, я їх просто почав ненавидіти. І що треба постійно залишатись людиною, навіть з полоненим супротивником.

…Смикаюсь по ночах досі. Від звуків. В перші дні вдома, якщо машина під'їжджала під вікна – взагалі підскакував і шукав автомата. Я звик, що я сам. Якщо хтось дуже близько, то це може бути ворог.

...Не хочу, щоб мій дев'ятирічний син ставав військовим. Хоча він весь у мене, а я батькам не повідомляв про своє рішення. Коли закінчиться війна, я б йому розповів про те, «як правильно знайомитись з дівчатами на війні», принаймні, дам форму поносити (щиро сміється).

Але точно – не про війну.

Информация о материале

Опубликовано: 17 ноября 2015

Патриарх и злодейство

Патриарх Московский Кирилл открыл новую степень гибкости — и в себе, и надо думать, в подопечной организации, призвав условного телезрителя «не закрывать глаза» на выдающиеся экономические, политические и военные достижения правителя, пускай даже «отмеченного злодействами».

Речь, как вы понимаете, идет об Иосифе Сталине — «принявшем с сохой, оставившем с бомбой» (кстати, только мне чудится в этой фразе какая-то сатанинская двусмысленность?), признанном «эффективном менеджере» и «отце победы».

У публики сразу возник подозрительный, но закономерный вопрос: это касается только «корифея всех наук» или вообще любого негодяя, которому удастся прослыть в массах «эффективным менеджером»? Индульгенция авансом — прямое разрешение «отличаться злодейством», лишь бы победа была за вами? Означает ли это «отпущение», что патриарх Кирилл легитимизирует новые общественно-моральные координаты, где нет справедливого суда, нет и покаяния, а значит, с преступлением — любым — можно и даже нужно смириться, если оно достойно оплачено «эффективностью»?

Интересно, насколько легко далось патриарху это «отпущение» Сталину. Наверняка ему пришлось пройти определенную душевную эволюцию — от канонизации новомучеников, в земле Российской просиявших, жертв революции и сталинских репрессий, от создания исторического отдела по изучению судеб репрессированных чад РПЦ до нынешнего призыва не забывать, что людоед имеет выдающиеся заслуги перед Отечеством. Индустриализация, победа, бомба, балет… Ну, и «отдельные перегибы на местах». Интересно, кстати, украинский Голодомор — это все еще «злодейство» или, может, в свете нынешней кремлевской политики уже тоже в некоторой степени «достижение эффективного менеджера»?

Впрочем, будем справедливы к патриарху — он-то заслуживает справедливости не меньше, чем прочие «эффективные менеджеры», «отмеченные злодействами». Не думаю, что это выступление далось ему легко. И сильно сомневаюсь, что в нормальных условиях глава церкви, так сильно пострадавшей от сталинского режима, сказал бы нечто подобное. Даже учитывая стокгольмский синдром, хрестоматийную славянскую склонность к мазохизму и прочие полуклинические диагнозы. Раз патриарх проявил такую нечеловеческую гибкость — тому были причины.

Самая очевидная — Кремль окончательно сломал патриарха Кирилла. Обеление Сталина — это, конечно, не отречение детей от родителей в стиле Лубянки образца 1937-го, но, с учетом общего смягчения нравов, сравнимо. И это моральное насилие над патриархом вполне в кремлевском тренде. Нынешний патриарх Московский слишком выделяется на фоне кремлевско-чекистской элиты. Он слишком мало придворный, слишком сильно — политик, дипломат, бизнесмен, просто самостоятельный игрок. Он слишком «человек 90-х», инкорпорированный в финансово-политические элиты, сформировавшиеся в эпоху развала СССР. Так же, как и прочие олигархи этой плеяды, он для нынешней путинской России — человек «из бывших». Как нэпманы, кулаки и университетская профессура — для России сталинской. Толстым намеком Кремля стал вывод на большую сцену в качестве возможного преемника патриарха «лубянского архимандрита» и «духовника Путина» Тихона Шевкунова.

Надо отдать должное патриарху Кириллу: то, что он делает сейчас ублажая власть в любых ее прихотях, вплоть до уклончиво-одобрительного отзыва о Сталине, он делает не только своей шкуры ради. Он делает это в интересах церкви, которая мало что значит в России сама по себе — помимо связи с государственным проектом, безудержно дрейфующим в виртуальную реальность «великих побед», и денежными мешками, которые все больше «под колпаком у Мюллера».

Меня на днях спросили: при каких условиях патриарх Кирилл смог бы отказать лубянским кураторам в прославлении Сталина? Я нашла только один ответ: если бы он был патриархом Киевским. Не потому что мы такие классные и свободные. А потому что 25% населения, посещающего Пасхальные богослужения в Украине, против 2% — в России. Отсутствие ощутимой поддержки «снизу», реального авторитета в обществе — гарантированная невозможность сказать власти «простите, нет» или, того пуще, уйти в оппозицию в принципе. Это обреченность выполнять госзаказ даже в мелочах. Можете считать, Путин просто напомнил патриарху — а также «урби эт орби» — о том, что глава РПЦ у него на коротком поводке. Сколько бы придворные клоуны патриарха ни кричали с экранов о том, как они «заставят власть с собой считаться». Ну, так на то они и клоуны, чтобы делать смешно…

Громкого звоночка о том, что РПЦ полностью подчинилась кремлевскому государственно-религиозному проекту, следовало ждать — после того, как патриарший проект «Русский мир» почил в бозе. Идеолог-патриарх, автор новейшего «священного писания Руси» больше неактуален — частично он выполнил свой кусок работы, частично провалил. Доктрина Святой Руси, которая должна была заменить в гражданской религии России труды Маркса—Энгельса—Ленина, у патриарха получилась весьма неплохо. Но, то ли она оказалась слишком христиански-универсальной (при всех внесенных позже поправках), то ли неприменима для военных целей. Кроме того, для Кремля наверняка было большим разочарованием, что Украина оказалась не настолько проникнута «русским миром», вопреки реляциям из Чистого переулка, чтобы упасть к ногам Путина по первому свистку. Возможно, патриарх Кирилл действительно занимался «приписками», преувеличивая влияние свое и своих доктрин на «канонических территориях».

Но дело, конечно, не в этом. «Русский мир» мог оказаться довольно эффективным оружием — просто он был создан не для военных целей. «Русский мир» разрабатывался как софт пауэр, гуманитарная технология, способная удержать сателлитов России в орбите ее геополитических и экономических интересов. Но Кремль, вместо того, чтобы оценить красоту игры, ударил по этой воздушной конструкции «Градами». Конструкция — вы только подумайте! — рухнула. И погребла под обломками последние иллюзии о «братстве народов», а также патриарший авторитет в Кремле.

Когда патриарх не пришел к Путину праздновать аннексию Крыма, он это, наверное, уже понимал. «Русскому миру» предпочли войну. Ему, патриарху, — солдафона Шойгу. Интриге — тупую (во всех смыслах) силу. Он понимал, что нужно искать новые способы удерживаться на плаву и при дворе — и, видит Бог, — он старался. Но демарша по поводу Крыма ему, конечно, не забыли. И я не стала бы исключать, что это «нагибание» по поводу «гения Сталина» хотя бы отчасти — мелкая, тем не менее, неимоверно меткая месть маленького, но сильно злопамятного человечка.

С момента начала войны патриарх пытается найти место для РПЦ (и себя) в новой «государствообразующей религии» России — религии сугубо гражданской. Прославляющей цезаря и великие победы. До сих пор патриарх любил поговорить о «православии как государствообразующей религии», теперь пришло время государства как «верообразующего» фактора. Медленно, со скрипом, но все же продвигается вперед культ великих триумфов и самого кесаря — и прошлого, и нынешнего. Кстати о кесаре: патриарх разразился речью о величии Сталина на фоне отказа власти Москвы переименовать станцию метро «Войковская», названную в честь одного из палачей царской семьи Романовых, канонизированных в РПЦ как мученики. Чекисты расставляют свои акценты «святости», и как бы сильно они ни противоречили воззрениям патриарха, он соглашается на безобразный компромисс.

Все эти события кажутся вполне логичными и своевременными в контексте лубянского реванша, который, судя по всему, переживает Россия. Разгром «Мемориала» как «иностранного агента», циничное превращение музея сталинских репрессий «Пермь-36» в музей спецслужб, восстановление памятника Дзержинскому на Лубянской площади (кстати, еще один симптоматичный провал РПЦ — памятник Железному Феликсу «вытеснил» памятник Владимиру Крестителю), ну и ломка патриарха — как венец усилий.

Дело тут не только в том, что уйти в оппозицию ни иерархия РПЦ, ни сам патриарх Кирилл не могут — просто потому, что привыкли быть при власти и при больших деньгах. И не только в том, что паства РПЦ доверяет Путину больше, чем патриарху, и, боюсь, любит Сталина горячее, чем самого Христа. Поэтому патриарху просто больше ничего не остается, как подыгрывать настроениям большинства. Дело еще и в исторических травмах. Церковь в СССР была насквозь пропитана Лубянкой, а значит, — страхом и предательством. Да, у церкви тоже есть травмы — и они почти такие же, как у всего постсоветского общества. Просто в церкви поняли, что оттепель закончилась, — и вернулись к привычному «чегоизволите».

Кроме того, патриарх выступил в качестве психотерапевта. Дело в том, что сталинский террор — своего рода заноза в коллективном сердце постсоветской России. Россиянам, в том числе верующим РПЦ, в том числе самому патриарху, тяжело жить в условиях когнитивного диссонанса побед/людоедства. Это травма, требующая терапии. И патриарх поступает как добрый доктор, позволяющий больному с манией величия и дальше считать себя Наполеоном. А что еще он может предложить? Покаяние?

Это было бы «непопулярное», хоть и в корне христианское решение. Но патриарх, видимо, трезво оценивает христианские настроения сограждан. Поэтому он предпочел именно психотерапию: оно, мол, того стоило, и этим пускай сердце успокоится.

Нам не в чем каяться — вот к чему можно свести слова патриарха. Ни за то, что было, ни за то, что есть. Победителям вообще не пристало каяться. Как не пристало каяться Богу, победившему смерть, — так не пристало и народу, победившему фашизм. В новой гражданской религии России «великий народ» — это и есть бог. В этом коллективном теле нет смысла говорить об индивидуальных категориях — прав, достижений, успехов, страданий, свершений. Нет даже имен — здесь не стыдятся того, что «солдат неизвестен», а делают из этого безымянства культ. А нет индивидуальности — нет и рефлексий, мучительного переживания «проклятых вопросов». Вопросов вообще нет — пропаганда неустанно об этом заботится.

А для виртуальной реальности неважно, «что было на самом деле». В ней нет никаких ориентиров — не имеют смысла ни факты, ни, тем более, моральные категории. Здесь действует логика мифа, для которой «после того» — означает «вследствие того». То есть если великая победа была «при Сталине», значит, она была «благодаря Сталину». А Великая Победа в нынешнем российском каноне — это сама Пасха.

Все это патриарху Кириллу не может нравиться. Не только как христианину, но и как «эффективному менеджеру». Эта гражданская религия, поглощающая и отчасти подменяющая собой «русское православие», — серьезный удар по универсализму РПЦ. Можно упирать на то, что победа в ВОВ — была «общее дело всего советского народа». Но, во-первых, не всего — украинцам ли не знать. А во-вторых, вопрос о цене в других частях бывшего СССР решается не так легко, как в России. У РПЦ — даже в варианте «русского православия» и формате «Святой Руси» — с универсализмом получалось куда лучше. Сращивание с государственными культами грозит РПЦ институциональным крахом. Потому что даже в такой подверженной «русскому православию» стране, как Украина, кремлевский государственный культ с его странными ритуалами, обожествлением кремлевского кесаря и своеобразной «священной историей» будет выглядеть примерно так же уместно, как культ Августа в Парфянском царстве.

Информация о материале

Опубликовано: 17 ноября 2015

Харківська влада відмовила виробникам інтроскопу, щоб віддати гроші за нього улюбленій фірмі

Харківське обласне комунальне виробничо-експлуатаційне підприємство «Держпром» 30 жовтня за результатами тендеру уклало угоду з ПП «Фасад-сервіс» щодо придбання інтроскопу вартістю 0,79 млн грн. Про це повідомляється у «Віснику державних закупівель».

Обладнання має бути встановлене вже цього року в Будинку Рад, де знаходяться приміщення Харківської обласної державної адміністрації, обласної та міської рад.

Згідно з ДКТ, рентгенотелевізійна система огляду ручної поклажі повинна бути новою, з терміном придатності не менш 10 років й гарантійним обслуговуванням один рік. Ширина тунелю повинна складати не менш ніж 650 мм, але не більше 900 мм, висота – від 450 мм до 1350 мм, а довжина – не більше 2200 мм. Апарат повинен має мати можливість оперативно передивлятися попередні 100 кадрів та архівувати не менш ніж 50000 зображень. Монітор має бути не менш ніж 19 дюймів. Інтроскоп повинен виявляти вибухівку за атомним числом.

Варто відзначити, що виробник подібного обладнання ТОВ «Ватек» Катерини Зарембо й Юрія Власенко надсилав листа до ВЕП «Держпром» з пропозицією змінити тендерну документацію, щоб мати можливість прийняти участь в тендері, але їм відмовили.

Єдиним конкурентом ПП «Фасад-Сервіс» було ТОВ «Олександр» Андрія та Надії Цуканових, яке пропонувало поставити обладнання на 2000 грн. (0,25%) дорожче.

ПП «Фасад-Сервіс» належить Назару Ковтуну, має статутний фонд 100 гривень й цього року вже виграло тендерів від «Держпрому», ОДА та Нацгвардії на суму 24,86 млн. грн. Їх основний профіль – будівництво житлових і нежитлових будівель.

Директором ВЕП «Держпром» є екс-»регіонал», а зараз кандидат в депутати облради від президентської «Солідарності» Микола Чехунов.

Харківську ОДА з лютого 2015 року очолює Ігор Райнін. До того він працював в Адміністрації президента, а після призначення губернатором став також радником голови АП Бориса Ложкіна. Саме він очолив список «Солідарності» на виборах в Харківську облраду.

Информация о материале

Опубликовано: 17 ноября 2015

Коррупция и исторический опыт попыток ее преодоления

Это слово — «коррупция» (лат. corruptio «подкуп», «повреждение» — от corrumpere — «развращать») стало уже «маркером», «брендом», «фишкой», «словом-инструментом» (клеймом) — так же, как и «реформы», «популизм», «свобода» и некоторые другие языковые клише, которые могут означать в устах того или иного оратора не совсем то, чего требует точный смысл этих терминов; а то и вообще все что угодно. Но нам сейчас, в украинских жестких реалиях, не время предаваться таким вот «играм» с фантомами. Потому что перед нами такая национальная болезнь, что речь идет о беспощадной дилемме: либо мы укротим ее, либо Украины как политического, социального и духовного субъекта в мире больше не будет. Поэтому необходимы не фантомы, не клише, а, наоборот, предельная точность. И кроме того, понимание корней коррупции в истории.

Есть множество юридических и политико-уголовных определений коррупции. Можно, например, предложить такое: это использование должностным лицом с целью личной выгоды или обогащения своих властных полномочий и доверенных этому лицу прав, а также связанных с его официальным статусом авторитета, возможностей и связей. Характерный признак коррупции — это присвоенная власть, которую имеет то или иное должностное лицо (от самой низкой до высших ступеней государственного управления) в сфере распределения по собственному усмотрению любых ресурсов, которые ему по закону легитимно не принадлежат. Коррупция — явление системное в той степени, в которой она имеет принудительный характер для тех, кто работает в государственных институциях, ею охваченных. В то же время (и это очень важно для понимания коррупционных язв сегодняшней Украины) она питается и существует в первую очередь благодаря молчаливому «договору толерантности», когда должностное лицо, с одной стороны (любого уровня — от сельсовета до Печерских холмов), и человек, который желает получить от этого лица определенную «услугу» — с другой, «толерантно» договариваются (по «тарифам», по «понятиям») «разрулить», «решить» этот вполне «конкретный» вопрос.

Такова «норма жизни» украинцев (и властвующих, и «рядовых» — это самое трагичное!) в году 2015-м. Такова традиция, сложившаяся далеко не сегодня. Более того, если обратиться ко всемирной истории, то мы, возможно, с некоторым удивлением увидим, что человечество ведет борьбу с коррупционной чумой не одну тысячу лет — и это не преувеличение. Еще древневавилонские цари Уруинимгина и Хаммурапи (III—II тысячелетия до н. э.) живьем сдирали со взяточников кожу, живыми замуровывали их в стену, жарили их на медленном огне... Свирепые казни — однако болезнь не уничтожили; она продолжала преследовать народы и государства (а корни ее, как показали современные историки и экономисты, уходят в такой понятный и «человечный» обычай — делать «подарки» чиновнику, судье, писарю, врачу, учителю за предоставленную услугу... Разве это и нам не близко?).

А результаты, а итоги? «Ржавчина» в самой государственной машине, превращение ее в орудие тиранов, гниль в обществе, в морали. И тогда, и теперь! Во времена древнеиндийского правителя Бхарати (ІV ст. до н. э.) один из его министров, Каутилья (очевидно, это псевдоним), опубликовал трактат «Артха-Шастра», где много сказано о коррупции. В частности, делается такой интересный вывод: «Имущество царя не может быть хотя бы в малой степени не присвоено теми, кто ведает этим имуществом» (!). Показательны также наставления древнеегипетского вельможи Итахотепа (ІІІ тыс. до н. э.) своему сыну, где среди прочего сказано: «Гни спину перед начальством, тогда дом твой будет процветать, твое имущество сохранено и преумножено будет, потому что плохо тому, кто спорит с начальником, но легко жить тем, к кому он благоволит».

Еще в самых древних духовных памятниках неистово и беспощадно осуждалась прежде всего продажность судей (!), потому что это приводит к незаконному перераспределению собственности и желанию решить спор за рамками правового поля. Ветхий Завет («Выход», «Повторение Закона») наставляет: «Даров не принимай, ибо дары слепыми делают и зрячих, и искажают правоту»; «Начальник требует подарков, и судья судит за взятки, а вельможи высказывают злые хотения души своей и извращают дело». В Коране находим такие слова: «Не присваивайте незаконно имущества друг друга и не подкупайте судей, чтобы намеренно присвоить часть имущества других людей». Вспомним, в конце концов, и Божью Заповедь: «Не укради!».

Обо всем этом было известно не одну тысячу лет назад, но... В древнеримских Законах ХII таблиц (около III века до н. э.) уже встречаем этот проклятый термин «corrumpere» в значении «менять за деньги показания в суде», «подкупать судью». И далее в данных законах говорится следующее: «Неужели будешь считать ты слишком строгим постановление закона, карающее смертью того судью или посредника, которые были назначены при судебном рассмотрении дела и были разоблачены в том, что приняли денежную взятку по этому делу?». Вот так! А царь Петр I (по сравнению с тем, о чем мы рассказали, его эпоха-то почти современность — 300 лет назад) хотел было, разозлившись, издать такой указ: каждый, кто украдет из казны сумму, достаточную для покупки бечевки, — подлежит жесточайшим пыткам и казни! Тогда любимый фаворит, «Данилыч»-Меншиков, шепотом ответил царю: «Мин херц, ты же вообще тогда без подданных останешься — сам, один!». Монарх немного успокоился. Еще красноречивый эпизод. Царь Александр I вызвал в 1809 году знаменитого историка Карамзина и спросил у него (как у самого «умного человека России») — что же, собственно, творится в государстве? Карамзин ответил: «Воруют, Ваше Величноство!».

Если говорить о коррупции в Московском государстве и Российской империи (а эти традиции повлияли и на украинские земли, в частности, на Гетманщину после ее «порабощения» и «инкорпорации» во времена Екатерины ІІ), то нельзя не вспомнить такой чрезвычайно интересный феномен, как «кормление» (прослеживается еще в эпоху Ивана ІІІ, в ХV веке). Что это было? Тот или иной чиновник (губернатор, воевода, руководитель «приказа») не имел официально установленного царем «жалования» или имел мизерное, жалкое. Зато он имел огромные, почти никем и ничем не ограниченные возможности «кормиться» за счет людей вверенной ему территории — отнимать деньги, любое имущество, жилье (но правило: оговоренную часть отправлять «наверх», правительству!). Создалась целая «коррупционная пирамида» — сверху вниз (но упаси Господи нарушить ее «правила»! Вспомним, как в гоголевском «Ревизоре» градоначальник тягает за бороды купцов и приговаривает при этом: «Гляди, не по чину берешь!»). А теперь, читатель, найдите хотя бы три отличия этого «кормления» от украинских коррупционных «правил игры» (откровенно говоря, скользкое и мерзкое выражение), когда районные прокуроры, судьи, милицейские шефы, имея очень скромные легальные зарплаты, строят себе дворцы? Что это, как не «кормление»? А «смотрящие» в каждой области и районе?

Хотелось бы, чтобы читатели правильно поняли: я совершенно не пессимист и не считаю, что, поскольку с метастазами коррупции человечество борется уже не одну тысячу лет, эта беда является вечной и «непреодолимой». Вовсе нет! Но нужно реально, не декларативно (не так, как это делают сейчас наши печально известные «государственные мужи») бороться с этой заразой. Из ничего возникает ничто; из пустых слов рождается пустота, а то и хуже — цинизм, апатия, неверие или стремление «разбить все до основания», «расстрелять всех воров» (такие настроения в обществе реально существуют и усиливаются). Борьба с коррупцией — это тест на право власти находиться у власти. А нужно только сделать не такие уже сложные вещи (в «цивилизованном мире» они осуществлены уже в конце ХІХ — начале ХХ века, хотя крайне наивно верить, что коррупции там совершенно нигде нет. Но она там на «железном поводке», как боевая собака). О чем идет речь? Во-первых, о системном преобразовании отношений собственности (что не было сделано во время обоих наших Майданов — а это и стало бы реальной революцией в обществе), о создании класса (прослойки, сословия — как угодно) экономически независимых, самостоятельных относительно государства и чиновников людей (для начала пусть их будет хотя бы 25—30 % украинцев), которые не будут просить судей, прокуроров, милицию, врачей, учителей, чтобы они сделали то, что обязаны сделать по закону. Во-вторых, возможность менять любого чиновника (от секретаря сельрады до президента) в том случае, если есть обоснованные и доказанные подозрения в коррупционной деятельности и нарушении закона. Конечно, это невозможно в ситуации, когда руководители органов правопорядка, прежде всего генпрокурор, зависят от соответствующего «шефа»! Расследование должно быть реально независимым, иначе это профанация «правосудия» и подпитка коррупции наверху. И в-третьих (но это очень важно): возрождение хотя бы элементарных принципов культуры и духовности в обществе. Обществе, стоящем на пороге настоящей моральной деградации. Ведь еще Монтескье писал, что уровень морали и культуры в обществе и уровень продажности его людей — это обратно пропорциональные величины: чем более высоким является первое, тем более низким — второе. Это о нас.

Информация о материале

Опубликовано: 16 ноября 2015