Главная

Детально про новий інвестиційний план ЄС: можливості та виклики для України

Наприкінці квітня єврокомісар Йоганнес Ган у своїй статті для «Європейської правди» запропонував Україні новий контракт «Реформи заради інвестицій». Він пропонує Києву доступ до нового фінансового інструменту ЄС, Зовнішнього інвестиційного плану.

Для цього Україна повинна до парламентських літніх канікул виконати три умови: забезпечити незалежність регулятора у сфері енергетики (НКРЕКП); забезпечити повноцінне функціонування бізнес-омбудсмена; скасувати вимоги щодо е-декларування для антикорупційних активістів.

Що це за План?

Зовнішній інвестиційний план ЄС (далі – План) має об’єднати більшість наявних інвестиційних програм Євросоюзу у країнах сусідства ЄС та тропічної Африки в рамках єдиного інструменту Європейського фонду сталого розвитку.

І хоча основним фокусом Плану є Африка, його дія буде поширюватися також на Україну.

Його ключові компоненти – мобілізація інвестицій, активізація технічної допомоги, покращення інвестклімату та загальної політичної ситуації в країнах-партнерах. Мета – залучити 44 млрд євро інвестицій до 2020 року через механізм страхових гарантій для інвесторів. Власне ЄС виділить для фінансування Плану 4,1 млрд євро зі свого бюджету.

За найкращих обставин у ЄС планували акумулювати інвестиції в розмірі 88 млрд євро.

При цьому кожна держава-член ЄС, надаючи фінансування до Фонду гарантування EFSD, зможе визначити сектор економіки, регіон або ж країну, де ці кошти будуть використані.

Що може стати на заваді Плану?

Першим і найочевиднішим викликом є час.

Подібних цілей (нагадаймо, йдеться про залучення 44 млрд євро інвестицій) Єврокомісія досягала протягом довшого періоду. Так, асигнування ЄС у сумі 3,4 млрд євро справді допомогли залучити у країнах-партнерах 26 млрд євро кредитів із загальним обсягом інвестицій на суму близько 57 млрд євро. Але на це знадобилося 10 років – з 2007 по 2017.

Між тим, до визначеного в Плані 2020 року залишилось два роки. Мобілізація 44 млрд інвестицій у такий короткий період видається малоймовірною.

Крім того, проекти Плану будуть націлені на створення робочих місць та забезпечення сталого розвитку країн-партнерів ЄС, тому не варто очікувати великої дохідності таких капіталовкладень. А це знижує привабливість проектів EFSD в очах приватних інвесторів. У такому разі найбільшою опорою Плану повинні стати міжнародні фінансові інституції, однак їм не потрібний EFSD – вони самі можуть реалізовувати подібні проекти в країнах Східної Європи та Африки. Більше того, з новим інструментом їм доведеться узгоджувати рішення з керівництвом EFSD, що може викликати додаткові часові та організаційні витрати.

Сумнівною є також спроможність України ефективно використати передбачені Планом кошти. Екс-прем’єр Литви Андрюс Кубілюс раніше зазначив, що Київ не використовує навіть ті кошти, які йому надають. Так, із майже $7 млрд, виділених з 2014 року світовими фінансовими інституціями, Україною було освоєно менше $2 млрд.

Які переваги Плану?

Позитивним сигналом є те, що порівняно з попередньою пропозицією Єврокомісії від 2016 року, яка передбачала, що кожне євро гарантій від ЄС дозволить залучити 15 євро інвестицій, фінальне, схвалене у 2017 році рішення стало реалістичнішим та знизило очікування до співвідношення 1:10.

План зовнішніх інвестицій відкриває перед країнами Східного партнерства (СхП), в тому числі Україною, додаткові можливості для залучення довгострокових інвестицій.

По-перше, у рамках нового інструменту у країн Східного партнерства з’явиться можливість лобіювати більші асигнування своїх партнерів серед країн-членів ЄС (наприклад Німеччини та Польщі) до Фонду гарантування EFSD і, через засідання стратегічної ради, залучати більше інвестицій. Україні, Грузії та Молдові варто створити в рамках Плану окрему Східну регіональну платформу, яка могла б допомогти ефективніше залучати інвестиції саме в ці країни.

Це необхідно зробити, оскільки основою для фінансування Плану інвестицій в країнах СхП стане Європейський фонд сусідства, в рамках якого традиційно більше уваги приділятиметься Середземномор’ю – ЄС неухильно притримується пропорції 3:1 на користь південних сусідів. Лобізм партнерів у стратегічній раді фонду зможе допомогти залучити більше інвесторів до проектів у країнах СхП.

По-друге, завдяки підписанню Угод про асоціацію з ЄС Україна, Грузія та Молдова є привабливішими для приватних інвесторів порівняно з іншими країнами сусідства. Наші держави вже четвертий рік впроваджують європейські норми та мають зону вільної торгівлі з ЄС, що може стати перевагою при інвестиціях у проекти, які допомагатимуть генерувати експорт до ЄС.

По-третє, проекти Плану, порівняно із іншими альтернативами для капіталовкладень в Україні, виглядають менш ризикованими для приватних інвесторів.

Наразі у контракті «Реформи заради інвестицій» йдеться про виділення для України 50 млн євро в рамках Плану, що мало би сприяти залученню до 500 млн євро приватних інвестицій. Також у рамках Плану передбачена значна технічна допомога: навички, які здобудуть учасники курсів з написання відповідних інвестиційних проектів, стануть досить корисними для України. Вони зможуть в подальшому допомагати у розробці проектів, що фінансуватимуться іншими інвесторами.

Чи зможе така мотивація стати достатньою для політичних рішень в Україні? Це стане зрозуміло вже на саміті Україна-ЄС, який відбудеться 9 липня, тобто майже перед закриттям літньої сесії Верховної ради.

Информация о материале: Опубликовано: 19 июня 2018

Меткидетально,про,новий,інвестиційний,план,єс

Кастолом. Когда Украина дождётся массовых посадок ВИП-коррупционеров

Выступая перед депутатами в день голосования за законопроект о создании Антикоррупционного суда, президент Пётр Порошенко акцентировал внимание на своей личной заслуге в его продвижении. Этот факт трудно не признать, правда, с одним уточнением. Видимые усилия к принятию данного документа Администрация президента начала прилагать лишь на финишной прямой почти двухлетнего марафона, когда ранее подбадривающие возгласы, раздающиеся в парламенте, перешли в свист и улюлюканье. До того глава государства и его команда норовили сойти с дистанции, то заявляя, что Украине негоже уподобляться Уганде, где такой суд уже есть, то предлагая ограничиться созданием антикоррупционных палат при существующих судах, то утверждая, что участие в избрании судей-иностранцев несёт угрозу государственному суверенитету страны.

И лишь консолидированная позиция МВФ, Всемирного банка и Евросоюза, а также острая потребность в средствах международных доноров заставили украинскую власть выполнить требование Запада. А заодно и своё обязательство в рамках борьбы с коррупцией в Украине.

Зачем он нужен

Этот суд — недостающий элемент антикоррупционной инфраструктуры, которая выстраивается в Украине. Её архитектура состоит из независимого следствия, независимой прокуратуры и независимого суда. Два первых компонента — Национальное антикоррупционное бюро и Специализированная антикоррупционная прокуратура уже созданы и начали расследовать дела нечистых на руку высокопоставленных чиновников. Вот только вынесенных приговоров в отношении коррупционеров пока очень мало.

За время существования НАБУ его детективы завершили досудебное расследование по 135 производствам, сообщается на сайте бюро. По всем делам прокуроры САП направили обвинительные акты в судебные инстанции. Однако реальное наказание в виде лишения свободы постигло лишь троих коррупционеров по двум приговорам. Вообще, судебные решения вынесены только в 30 делах. При этом большинство из них — соглашения о признании вины со второстепенными участниками коррупционных схем. По 47 производствам судебные рассмотрения даже не начинались. К примеру, в деле по нанесению ущерба Государственной продовольственно-зерновой корпорации Украины подготовительное заседание суда не может состояться уже более полутора лет.

«Дела НАБУ практически не двигаются к раскрытию из-за того, что тормозятся в судах. Задача Антикоррупционного суда как раз и будет состоять в устранении этого тормоза, чтобы дела слушались в разумные сроки», — говорит директор НАБУ Артём Сытник.

Проблема ещё и в том, что обычные суды, как утверждают антикоррупционеры, блокируют НАБУ доступ к документам, необходимым для расследования, отпускают подозреваемых под небольшие для них залоги и «сливают» закрытую информацию об обысках, на которые выдают разрешение. В связи с этим большие надежды возлагаются на Антикоррупционный суд.

Кого судить будет

В новую судебную инстанцию будут передаваться коррупционные дела в отношении высшего руководства государства, судей, сотрудников правоохранительных органов, народных депутатов, директоров госпредприятий, мэров. Всех тех, кто является потенциальным «клиентом» НАБУ и подозревается в противоправных действиях, в результате которых государству нанесён ущерб в размере свыше 500 прожиточных минимумов (порядка 900 тыс. грн).

Однако те антикоррупционные дела, которые уже рассматривают в судах общей юрисдикции, там и останутся до вынесения окончательного решения. Речь идёт, в частности, о судебных процессах в отношении экс-руководителя фискальной службы Романа Насирова, экс-главы Госаудитслужбы Лидии Гавриловой, бывшего народного депутата Николая Мартыненко. Правда, апелляции на решения судов по этим делам будет рассматривать уже Высший антикоррупционный суд.

Чтобы предстать перед ним, нужно быть обвинённым в присвоении и растрате имущества путём злоупотребления служебным положением (ст. 191 УКУ), нецелевом использовании бюджетных средств (ст. 210), подкупе (ст. 354), похищении наркотических веществ путём злоупотребления служебным положением (ст. 308) и ряде других преступлений.

Юрисдикция Антикоррупционного суда была одним из спорных вопросов на этапе принятия закона. Представители президентской команды утверждали, что если суду отдадут все дела НАБУ, то это сделает его специальным судом, что запрещено украинской Конституцией. Но Венецианская комиссия рекомендовала сделать именно так, а МВФ настаивал на выполнении её рекомендаций. В результате у противников Антикоррупционного суда появилась возможность обжаловать его создание в Конституционном суде.

А судьи кто

Формируя критерии отбора на должность судьи Антикоррупционного суда, на Банковой настолько увлеклись этим делом, что в документ внесли нереалистичные требования к кандидатам. Общественные активисты тотчас заговорили о том, что это сделано специально, дескать, так АП заведомо создаёт условия, чтобы судейскую команду вообще нельзя было сформировать. В итоге требования смягчили, но и теперь они выглядят жёсткими.

Так, претендент должен быть не моложе 35 лет, обладать знаниями, а также практическими навыками, необходимыми для осуществления судопроизводства по делам, связанным с коррупцией. Кроме того, он должен иметь минимум пять лет стажа работы судьёй или обладать научной степенью в области права и одновременно семилетним стажем научной работы в этой сфере. Среди альтернативных требований — семилетний опыт профессиональной деятельности адвокатом, в том числе по осуществлению представительства в суде и/или защиты от уголовного обвинения. Сможет претендовать на место судьи в Антикоррупционном суде и обладатель совокупного семилетнего стажа работы судьёй, адвокатом и научным сотрудником.

Перечислены в законе также причины, по которым человек не сможет претендовать на судейскую мантию. К таковым отнесена работа (в течение десяти лет, предшествующих назначению) в прокуратуре, полиции, фискальной службе, СБУ, НАБУ, НАПК, Счётной палате и других правоохранительных и контролирующих органах. Не допустят к конкурсу и тех, кто имеет судимость, занимал политические должности, а также в течение последних пяти лет входил в состав руководящих органов политической партии.

Конкурс преткновения

Наиболее конфликтным во время обсуждения и принятия закона стал вопрос о том, кто будет оказывать решающее влияние на отбор вершителей правосудия над коррупционерами. Должно быть, потому что в украинских реалиях независимость суда определяется не столько законодательными нормами и процедурами, сколько людьми, их применяющими. Понимая это, западные партнёры Украины настаивали на том, чтобы последнее слово при отклонении сомнительных кандидатур в состав Антикоррупционного суда оставалось за международными экспертами.

Восьмая статья законопроекта под названием «Конкурс на замещение должности судьи Высшего антикоррупционного суда» правилась в последний момент перед голосованием. Окончательная редакция принятого документа широкой общественности пока не известна. Поэтому большинство наблюдателей ссылаются на комментарий по этому поводу народного депутата Мустафы Найема. «При отборе претендентов на должности в Антикоррупционный суд и их утверждении действуют два органа: Высшая квалификационная комиссия судей (16 членов) и Общественный совет международных экспертов (6 членов). Половина состава совета может наложить вето на участие в конкурсе кандидатов, относительно честности которых существуют аргументированные сомнения. Для рассмотрения этого вопроса собирается совместная комиссия ВККС и Совета международных экспертов — 22 человека. Преодолеть вето можно 12 голосами, три из которых должны быть от совета», — написал на своей странице в Facebook парламентарий.

Таким образом, резюмировал Найем, независимость Антикоррупционного суда будет определяться независимостью как минимум четырёх членов совета международных экспертов. А любая сторона или институция, контролирующая трёх членов Совета, по его словам, получит гарантированное право инициировать рассмотрение спорных вопросов совместной комиссией.

«ВККС или какой-либо другой орган не будет иметь права преодолевать вето международных экспертов. А значит, история с конкурсом в Верховный суд, когда ВККС преодолела 60% негативных выводов общественных экспертов, не повторится», — прогнозируют в Центре противодействия коррупции.

Однако, по мнению исполнительного директора Transparency International Ярослава Юрчишина, в законе недостаточно чётко прописаны требования к тем организациям, которые могут делегировать своих представителей в Совет международных экспертов. «Согласно принятому документу, с международными организациями должны быть заключены договоры о сотрудничестве в сфере противодействия и предотвращения коррупции. Исходя из этого, например, Всемирный банк не сможет делегировать своего эксперта в этот совет, потому что с Украиной у него подписан только общий меморандум», — отмечает Юрчишин. «Евросоюз также не сможет предложить своих кандидатов, ведь он не является международной организацией. Это только межгосударственное объединение», — говорит народный депутат из фракции «Самопомич» Виктория Войцицкая. Кроме того, многие усмотрели лазейку для установления контроля над членами Совета международных экспертов во внесённой перед самым голосованием правке, которая позволяет входить в него гражданам Украины, рекомендованным международными структурами.

Рано радуетесь

Принятый 7 июня закон о Высшем антикоррупционном суде не сможет заработать в полной мере без ещё одного закона. Согласно внесённым в результате судебной реформы изменениям в Конституцию, «суд образуется, реорганизуется и ликвидируется законом, проект которого вносит в Верховную Раду президент Украины после консультаций с Высшим советом правосудия». Стало быть, теперь глава государства должен, проконсультировавшись с судейским сообществом, представить парламенту законопроект с одной лишь строкой «Создать Высший антикоррупционный суд в городе Киеве».

Но и это ещё не всё. Есть Закон «О судоустройстве и статусе судей». В него, как объясняют Фокусу юристы, необходимо внести изменения, которыми будет определяться порядок отбора и назначения антикоррупционных судей, а также привести его в соответствие с принятым законом о Высшем антикоррупционном суде. Выходит, на пути к запуску суда — ещё два закона, проекты которых даже не вносились в парламент. И это притом, что народные депутаты через месяц уходят на каникулы.

Кроме того, согласно процедуре создания Антикоррупционного суда, расписанной в законе, 25 дней отводится на приём заявок от кандидатов на должности судей. Затем три месяца будет проводиться проверка данных, предоставленных о себе соискателями, и ещё столько же — заседать Высшая квалификационная комиссия и Совет международных экспертов. Затем три месяца отведут на экзаменацию претендентов. «До президентских выборов закон наверняка не заработает. Если учесть время, необходимое на отбор кандидатов в судьи, анализ данных, экзамены, то начать заседать суд сможет не раньше апреля будущего года», — прогнозирует народный депутат Виктор Чумак.

Но Пётр Порошенко полон оптимизма. Он уже подписал закон и призвал иностранных партнёров как можно скорее предложить своих кандидатов в Совет международных экспертов. «Обращаюсь к Высшей квалификационной комиссии судей и к Высшему совету правосудия: готовьтесь к напряжённой работе, суд нам нужен в этом году. Что бы вам ни рассказывали другие. Я никому не дам остановить этот процесс. Не дам. Так как есть воля украинского народа и моя политическая воля как президента», — заявил глава государства на недавней встрече со студентами.

Впрочем, даже если суд сформируют в короткие сроки, у многих остаются сомнения в том, что он оправдает возложенные на него надежды.

По мнению директора Национального антикоррупционного бюро Артёма Сытника, задача суда — не только качнуть касту неприкасаемых, но и разрушить её полностью. «Ведь приговоры Антикоррупционного суда как раз и будут теми ударами, которые завершат начатую НАБУ работу», — надеется он.

В любом случае Украина получила шанс отмыться от репутации одной из самых коррумпированных стран мира. Парадокс лишь в том, что использование этого шанса во многом зависит от тех, кто противился его появлению.

Информация о материале: Опубликовано: 19 июня 2018

Меткикастолом,когда,украина,дождётся,массовых,посадок

Результаты ВНО зависят не только от учеников

Вступительная кампания постепенно набирает обороты. Уже завершается основная сессия внешнего независимого оценивания (ВНО) и наступает время собирать урожай — получать результаты тестирования и поступать с ними в университеты.

Все знают, что для того, чтобы успешно сдать внешнее независимое тестирование, нужно настойчиво учиться. «Все в твоих руках, старайся!» — слышали, наверное, не раз школьники и от учителей, и от родителей. А может, не все? От чего еще зависит успешность выпускников на ВНО? В прошлую вступительную кампанию Украинский центр оценивания качества образования обнародовал результаты своего исследования. Оно показало: результаты ВНО зависят от того, где живет ученик (ученики городских школ большей частью показывают лучшие результаты, чем ученики сельских), от пола (например, девушки сдали тесты по всем предметам, кроме химии, лучше, чем юноши), от типа школы (ученики лицеев и гимназий получают более высокие баллы, чем ученики обычных школ). (См. «Тесты ВНО по всем предметам были оптимальной сложности, сложной была только физика», ZN.UA от 18 августа 2017 г.).

А еще на результаты ВНО выпускников влияют их родители. И не только потому, что именно от их желания и материальных возможностей зависит, смогут ли они устроить своего ребенка в престижную школу или нанять репетитора. Аналитики обнаружили связь между результатами ВНО детей и образованием, профессией, статусом родителей, и даже их участием в выполнении домашних заданий ребенком. Об этом речь идет в исследовании аналитического центра CEDOS «Социально-экономические факторы неравенства результатов обучения в средней школе». Исследование проведено в 2017 г., однако его результаты не утратили актуальность и теперь. Такая аналитика интересна еще и тем, что на самом деле в Украине очень мало исследований по таким вопросам.

Эксперты CEDOS Ирина Когут и Игорь Самохин проанализировали данные опроса участников ВНО, проведенного Украинским центром оценивания качества образования в 2016 г., и результаты внешнего независимого оценивания. Учитывались результаты ВНО по украинскому языку и литературе (его сдают все выпускники школы) и математике (это самая популярная негуманитарная дисциплина).

Исследование подтвердило, что самым существеннымфактором, влияющим на результаты ВНО, является образование родителей. Оно имеет даже большее влияние на результаты детей, чем доходы. Ведь с этим фактором связаны другие — сфера труда и должность, статус родителей и т.п.

«Конечно, уровень образования влияет на результаты детей опосредованно, — указано в исследовании. — Образованные родители лучше понимают ценность образования, они могут больше подсказать и помочь детям в процессе обучения, они не только проводят время у телевизора, но и приучают детей читать книги в свободное время. Образование также положительно коррелирует с доходами семьи, однако в Украине, по крайней мере пока что, связь не очень сильна, и многие дети из небогатых, но образованных семей показывают лучшие результаты, чем их более зажиточные одноклассники».

Для анализа результатов тестирования всех выпускников распределили на пять групп. Первая — те, у кого оба родителя имеют высшее образование; вторая — те, у кого один из родителей имеет высшее образование; третья — те, у кого оба родителя имеют профессионально-техническое или среднее специальное образование; четвертая — те, у кого один из родителей имеет профессионально-техническое или среднее специальное образование, а второй — среднее; пятая — те, у кого оба родителя имеют максимум среднее образование.

Как выяснилось, средний балл ВНО по украинскому языку выпускника, который принадлежит к первой группе, составляет 169 баллов, выпускника из пятой группы — 145 баллов. В математике, соответственно, 158 и 135 баллов.

«Учет дополнительных переменных позволяет увидеть, как каждый следующий образовательный уровень родителей повышает результат ребенка, — отмечают аналитики. — Увеличение образовательного уровня родителей последовательно увеличивает балл ВНО, — даже когда только один из родителей имеет более чем среднее образование, это уже добавляет 4,6 балла по украинскому и 3,8 — по математике, по сравнению с теми, чьи родители имеют лишь среднее образование».

Кроме того, образованность родителей положительно влияет на намерения детей поступать в университет. Среди юношей и девушек, чьи родители имеют высшее образование, планируют стать студентами 95%, а среди тех, чьи родители имеют среднее образование, — 75%.

Образованных родителей больше в городах, чем в селах (обоих родителей с высшим образованием имеют 37% городских выпускников и 16% — сельских), больше в элитных школах, чем в обычных средних (47 и 24%). Исследователи отмечают, что сравнивали результаты лишь выпускников, которые живут с обоими родителями.

Второй социальный фактор, связанный с родителями, который влияет на результаты ВНО детей, — это работа родителей. Имеется в виду не только конкретная профессия, но сфера деятельности и статус занятости.

«По статусу занятости наилучшие баллы у участников ВНО, чьи родители имеют стабильную работу, — говорится в исследовании. — Те, у кого у оба родителя имеют постоянную занятость, получают в среднем на семь баллов больше по украинскому и на восемь баллов больше по математике, чем те, у кого оба родителя не работают или на пенсии (мы сравнивали только тех, у кого есть оба родителя или лица, выполняющие роль родителей)». Впрочем, эти 7–8 баллов вполне объясняются другими факторами, отмечают исследователи. Чем выше образование, тем большая вероятность получить работу.

Сфера деятельности родителей также влияет на результаты ВНО их детей: «Более высокие баллы у тех, чьи родители работают в более сложных и интеллектуальных сферах, таких как государственная служба, транспорт и связь, финансовая деятельность, культура и здравоохранение. Наиболее низкие баллы — у тех, чьи родители работают в сельском хозяйстве, промышленности и строительстве. Особенно отличаются дети родителей, работающих в сфере образования (это, вероятно, преимущественно учителя) и информационных технологий (ІТ). Те, у кого мать работает в сфере образования, имеют в среднем 167 баллов по украинскому языку (по сравнению с 160 в среднем по выборке). Те, у кого отец работает в программировании, имеют в среднем 164 балла по математике (по сравнению с 149 в среднем по выборке)».

Полнота семьи также влияет на результаты ВНО детей. По данным исследования, у тех, кто живет в неполной семье (нет одного или обоих родителей), результаты ВНО по украинскому языку на 10 баллов ниже, чем у тех, кто живет в полной семье. Это и понятно, ведь полнота семьи влияет и на благосостояние, и на внимание, которое родители могут уделить образованию ребенка.

Влияет на успешность детей на ВНО и отъезд родителей на заработки. «Есть эффект, связанный с отсутствием кого-то из родителей из-за работы за рубежом, — подчеркивают аналитики. — Такие семьи в среднем богаче других (очевидно, благодаря денежным переводам), но результаты участников ВНО из таких семей существенно хуже. Только около 5% участников имеют родителей, работающих за рубежом, однако они неравномерно распределены по регионам: в Закарпатской области — 20% выпускников имеют родителей за границей, в Ивано-Франковской — 15%, Тернопольской — 11,5%. Родители на заработках — явление, больше распространенное в сельской местности и небольших городках».

Больше всего влияет на результаты ВНО ребенка отсутствие матери, которая работает за рубежом. Такие выпускники имеют на восемь баллов меньше по украинскому языку и на восемь баллов меньше по математике, чем дети из семей, в которых никто не работает за границей.

Еще один фактор — участие родителей в выполнении детьми домашних заданий. Точнее, контроль над этим процессом. Результаты исследования свидетельствуют: чем реже родители проверяют выполнение домашних заданий их детьми, тем лучше результаты учебы ребенка. «Отсутствие проверки домашних заданий добавляет около 13 баллов и по украинскому, и по математике, по сравнению с теми участниками, чьи домашки родители постоянно проверяли», — говорится в исследовании.

Возможно, здесь нет никакого парадокса или ошибки, отмечают аналитики. Обычно дети, которые хорошо учатся, не нуждаются в родительском контроле. Кроме того, те, кого мало контролируют, больше привыкают к самостоятельности и ответственности, по сравнению с их одноклассниками, привыкшими к контролю. «Потому конкретно в этом случае «невнимание» родителей к учебе ребенка указывает на положительные учебные результаты, а не наоборот, — указано в исследовании. — Интересно, что непроверка домашнего задания даже не имеет значительной корреляции с образованием родителей, а следовательно, речь идет больше об индивидуальных особенностях ученика (то, что он не нуждается в проверке), чем о каком-то характерном для образованных родителей воспитательном подходе».

Таким образом, на результаты учебы влияют не только личные факторы и мотивация молодого человека, но и другие обстоятельства, которые, практически, от него не зависят, делают вывод эксперты.

Информация о материале: Опубликовано: 19 июня 2018

Меткирезультаты,вно,зависят,не,только,от

Директор юридичного департаменту міськради подав декларацію перед звільненням

Директор Юридичного Департаменту Харківської міськради Володимир Коваленко подав декларацію перед звільненням з посади.

Про це стало відомо з сайту НАЗК.

Коваленко до 2004 року працював заступником прокурора м.Харкова, після цього став працювати в міськраді.

Незважаючи на те, що Коваленко працював все життя на держслужбі, його родина обзавелася купою нерухомості. Вся нерухомість, за даними реєстру нерухомого майна, була їм подарована.

Мова йде про квартири у елітному комплексі «Садова гірка». Так, родина юриста живе у квартирі площею 171,7 кв.м. Зараз ця квартира записана на сина директора Департаменту, ле до 2016 року він володів нею сам.

Його дружина у цьому комплексі має квартиру площею 66 кв.м., яку здає в оренду настоятелю Храма УПЦ МП, розташованого у П’ятихатках. Також у власносты родини паркомісця та два нежитлових приміщень загальною площею поонад 250 кв.м.

Також у власності родини три автівки: Toyota Land Cruiser Prado, MAZDA 3FL та NISSAN X-TRAIL 2.5 4WD CVT ST STAIL 2017 року.

Останню автівку Коваленко придбав у квітні цього року за 755 тис. грн.

Информация о материале: Опубликовано: 19 июня 2018

Меткидиректор,юридичного,департаменту,міськради,подав,декларацію

ПРИВАТна історія. Ділове партнерство комсомольців з капіталістами

Приватбанк, зареєстрований 19 березня 1992 року, з перших днів діяв за принципом «Що не заборонено — те дозволено». А якщо раптом заборонено, то скільки банк втратить, порушивши заборону, і скільки втратить, лишаючись законослухняним? Можливо, вигідніше порушити заборону й заплатити штраф, якщо його звинуватять у порушеннях, залишивши конкурентів позаду.

Про ПриватБанк, певно, чули всі. Або, принаймні, бачили його банкомати чи відділення, якими рясніє чи не кожне місто. Цей банк був найбільшим приватним банком України, поки 2016 року його не націоналізували.

Його історія — це історія перших скоробагатьків, яких згодом назвуть олігархами. Це історія «шалених 90-х» і «дикого капіталізму» — своєрідних явищ нашого вже минулого. На його прикладі можна вивчати те, якими способами в Україні відбувався перехід від планової до ринкової економіки.

Цю «ПРИВАТну історію» написали Андрій Яніцький і Грехем Стек, а видало видавництво «Брайт-букс». З їх люб'язного дозволу ми публікуємо фрагмент цієї книги.

Розділ перший, у якому комсомолець Сергій Тігіпко стає банкіром

Своє знайомство зі Сергієм Тігіпком у 1986 році Наталія Нападовська пам’ятає в найдрібніших деталях. У той час вона викладала історію в Дніпропетровському монтажному технікумі. А неподалік двадцятишестилітній Тігіпко був завучем з навчально-виховної роботи в механіко-металургійному технікумі.

«Мій колега запропонував підробіток у сусідньому — всього метрів п’ятсот — технікумі. Там викладач історії зламала ногу, потрібна була заміна. Прийшла знайомитися із завучем, ним виявився Сергій Тігіпко — молодий спеціаліст, щойно закінчив виш і відслужив в армії, увесь такий красень. Уже тоді вести з ним переговори було… у нього дар Божий», — не шкодує барв Наталія Нападовська.

Тіпіко відразу запропонував їй дві ставки — 36 годин на тиждень. Наталія не очікувала такого обсягу роботи й заходилася відмовлятися.

«Я кажу: «Ви з глузду з’їхали? Це ж дві ставки, а в мене ще ставка в технікумі». Але він увімкнув усю свою привабливість: «Де ви хочете читати, виберіть самі аудиторію, яка вам подобається, вам з краєвидом на Дніпро чи з краєвидом на двір? Зручніше читати три дні підряд чи через день?», — згадує Нападовська.

Під градом цих запитань Наталія почала коливатися. Урешті-решт, Тігіпко пустив у хід останній аргумент. »Він дивиться на мене й каже: «У вас таке гарне волосся!» І дістає коробочку болгарського шампуня — жахливий дефіцит на ті часи. Запитує: «Ми ж із вами домовилися?», — сміється Наталія.

За півтора місяця підробітку в Тігіпка вона втрачала голос майже щовечора. Серед сімнадцятилітніх учнів механіко-математичного технікуму траплялися судимі й наркомани. Іноді доводилося бути не тільки викладачем, але й виховувати «за поняттями».

Так Наталія Нападовська виручила Сергія Тігіпка. А за шість років, у 1993 році, Наталія стала заступником головного редактора ділового тижневика «Приват-Ревю», а згодом — першим прес-секретарем ПриватБанку.

Ще одна людина з команди Тігіпка — Вадим Пушкарьов. У 1988 році, у свої двадцять три роки, молодий інженер потрапив за розподілом в Український інститут з проектування металургійних заводів. Чотири з половиною тисячі співробітників цієї установи проектували заводи по всьому Радянському Союзу, а також в Іраку, Індії, В’єтнамі.

В інституті Пушкарьова обрали секретарем комітету комсомолу — 988 членів організації, районний статус. Двадцятивосьмирічний Тігіпко на той момент був заввідділу ідеології Дніпропетровського обкому комсомолу.

«Це був дуже популярний молодий, як заведено зараз говорити, політик, реальний лідер, за яким тягнулися. Молодь була від нього в захваті. Він умів говорити, вмів запалювати», — згадує Пушкарьов.

Сергій Тігіпко запросив Вадима і ще кількох хлопців на посаду «позаштатного інструктора» в обком комсомолу. У 1992 році Пушкарьов став заступником голови ПриватБанку, який відповідав за валютні операції.

* * *

Інженер-металург Сергій Тігіпко банкіром став випадково — через крах радянського проекту. Після демобілізації з армії в 1984 році честолюбний хлопець почав будувати політичну кар’єру в комсомолі. Спершу очолив організацію молодих комуністів Дніпропетровського механіко-металургійного технікуму, де працював завучем. Відтак пішов угору комсомольською драбиною.

«Іти з технікуму було важко. Серйозна посада з пристойною зарплатою. Я був, по-моєму, наймолодшим заступником директора технікуму в системі освіти Міністерства чорної металургії СРСР», — згадує Тігіпко. Та політика манила більше, а єдиними дверима у велику політику на той час був лише комсомол.

У 1989 році він став головним комсомольцем всієї Дніпропетровської області. Тоді це означало чимало.

По-перше, правильне місце: область була на особливому рахунку — тут народився Леонід Брежнєв, який правив Країною Рад загалом вісімнадцять років.

Місто Дніпропетровськ аж до 1987 році було закритим для іноземців: тут працювали десятки оборонних конструкторських бюро й заводів, створювалися ракети, здатні нести ядерний заряд через океан.

По-друге, правильний час: перший секретар обкому комсомолу в той час мав повноваження урядовця обласного рівня, розпоряджався величезними ресурсами.

Сергій Тігіпко і на цьому не зупинився. Невдовзі, він увійшов до керівних органів і ВЛКСМ, і ЛКСМУ, і Компартії України.

Тим часом, у п’ятдесятидвомільйонній країні тривали тектонічні зсуви. Перебудова 1985-го, підприємництво в 1986-му (тоді це називалося — індивідуальна трудова діяльність). Минуло ще п’ять років, і Радянський Союз розпався.

Спроба путчу в серпні 91-го тільки прискорила відцентрові процеси в п’ятнадцяти республіках. У вересні 1991 року ВЛКСМ саморозпустилася, і весь її бюрократичний апарат лишився без роботи.

Ставлення до колишніх комсомольських функціонерів змінилося у всіх республіках, та особливо помітно це було в Україні. Навіть у Дніпропетровську Сергію Тігіпку стало важко спілкуватися з людьми. Йому казали: »Пройшов ваш час, настав наш».

Тігіпко зрозумів, що може покладатися тільки на власні сили — жодної підтримки від компартії не було, оскільки ще в серпні 91-го за рішенням президії Верховної Ради України сама партія опинилася під забороною.

«Довелося починати все з початку. Я дуже наївно поміркував і подумав, що раз ринкова економіка, значить піду в самий центр цієї ринкової економіки — займатимуся банками», — поясню своє рішення Сергій Тігіпко.

Але де навчатися банківській справі? Витратити кілька років життя на освіту радянського зразка, заточену під планову економіку, — не варіант. Держбанки теж не підходили, оскільки не були банками в сучасному розумінні. Скорше, це були велетенські розрахункові центри при міністерствах.

Залишалася самоосвіта або робота в перших комерційних банках, які ось-ось почали з’являтися. Вадим Омельченко, знайомий Тігіпка з 1988 року, а з 1993-го — заступник голови ПриватБанку з безпеки, згадує:

«У Сергія завжди під пахвою були підручники. Він годинами просиджував у бібліотеці, студіюючи літературу, присвячену банківській справі, страховій справі і всьому що пов’язане з фінансами. він дуже багато часу витратив на самоосвіту».

У жовтні 1991 року знайомий по комсомолу влаштував Сергія Тігіпка заступником голови правління невеликого в масштабах країни, але значимого для міста кооперативного банку «Дніпро».

Тігіпко займався розвитком мережі цього банку: підшуковував приміщення, брав їх в оренду, ремонтував і відкривав філії. Доволі швидко Сергій зрозумів, що це бізнес може працювати краще. Він прийшов до голови правління й запропонував зайняти його місце.

«Голова банку сказав, що я божевільний. У відповідь я відразу ж подав заяву про звільнення — вона була готова заздалегідь», — говорить Тігіпко. До того часу він уже твердо вирішив відкривати власний банк, однак самотужки облагодити авантюру було неможливо — потрібні були однодумці.

«Восени тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року я зустрів Тігіпка в районі Оперного театру, — згадує Вадим Пушкарьов. — Він сказав: будемо створювати банк. Мені тоді, взагалі-то, було все одно — що банк створювати, що на Місяць летіти. Енергії вистачало, бажання проявитися. реалізуватися — теж».

Сергій Тігіпко, Вадим Пушкарьов і ще кілька молодих людей почали збирати пакет документів для реєстрації банку, шукати приміщення. Усього в команду входило вісім-дев’ять осіб. Причому юриста не було. У той час для подібної операції були потрібні зв’язки, а не юрист, і зв’язків у колишнього комсомольського функціонера було більш, ніж достатньо — його знав, напевно, кожен другий містянин.

«Пам’ятаю, як мої знайомі зупинили мене біля кав’ярні й запитали, куди я прямую. Довго сміялися, коли відповів, що несу документи на реєстрацію банка», — розповідав Тігіпко в одному з інтерв’ю. Бракувало «дрібнички» — грошей для статутного капіталу.

За законодавством того часу треба було вкласти мінімум 5 млн карбованців, або трохи менше 50 тисяч доларів за тодішнім курсом. І хоча карбованець уже почав знецінюватися, таких грошей у молодих людей не було. Потрібні були інвестори. працюючи в банку «Дніпро»,

Сергій Тігіпко запримітив двох молодих підприємців — Леоніда Милославського і Олексія Мартинова. У дорогих костюмах, сорочках і краватках, вони приходили в банк по кредити.

Тігіпко працював в іншому відділі, тому по роботі з ними не перетинався, проте навів довідки й переконався, що в Милославського й Мартинова могли бути мільйони на відкриття власного банку: вони добре заробляли на імпорті дефіцитних товарів — комп’ютерів, ксероксів, заправок для ксероксів. Офіс цих бізнесменів розташовувався буквально в сусідній будівлі.

«Пішов до них практично навмання. Просто дізнався .де вони розміщуються, хто вони та що вони, зрозумів, що це молоді амбіційні бізнесмени, хороші продавці. Напевно це було дуже самовпевнено. Але мені пощастило», — розповідає Сергій Тігіпко.

Леонід Милославський, Олексій Мартинов і їхні партнери Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов вислухали Тігіпка й узяли тайм-аут на кілька днів, щоб прийняти рішення. Усі були за, окрім Коломойського.

«Жоден із нас, крім Тігіпка, не розумів, що таке банк. Але ми внутрішньо розуміли, що нам для розвитку яких-небудь проектів знадобиться власний інструмент фінансування й залучення грошей», — говорив Мартинов.

«Я нічого не зрозумів тоді, але інтуїтивно відчув, що ідея хороша», — майже тими ж словами згадував Боголюбов.

Коломойський не розумів, навіщо витрачати гроші на створення власного банку, якщо можна користуватися послугами інших. Та його вдалося переконати, пообіцявши повернути гроші відразу ж після процедури реєстрації. Так і сталося: засновники отримали кредит у розмірі статутного капіталу на дуже тривалий термін одразу ж після створення ПриватБанку.

Статутний капітал банку склав 50 млн карбованців.

Ще одна інтрига — де акціонери взяли гроші. Тігіпко впевнений, що в бізнес-квартету були свої заощадження. Проте один із колишніх співробітників банку «Дніпро» говорить, що компанія Милославського й кілька її дочірніх структур узяли в цьому невеликому банку кредит, а після кількох операцій внесли гроші в статутний капітал нового банку. Перевірити його слова сьогодні не є можливим.

Закон прямо забороняв вносити у статутний капітал банку кредитні кошти. Однак Національний банк у той час не міг проконтролювати походження грошей. Що стосується кредитування ПриватБанком акціонерів, то ані механізмів контролю, ані суворих обмежень щодо цього не було.

За такою ж схемою створювався, приміром, кишеньковий Поштовий банк Міністерства зв’язку України, яке курувало Укрпошту й Укртелеком. Статутний фонд Поштового банку було виведено у вигляді безпроцентних кредитів одразу ж після його реєстрації. Цей банк так ніколи й не запрацював — буквально за рік після його створення обслуговувати пошту почав банк «Аваль».

У 1992 році український банківський регулятор тільки формувався. Не було інструкцій для комерційних банків. не існувало навіть правління нацбанку. Управління банківського нагляду було створено щойно у квітні 1992-го. І свою діяльність воно почало з розробки нормативної бази.

Розділ другий, у якому ми знайомимося із засновниками ПриватБанку

390, 2100, 10256 відсотків річних — з такою швидкістю зростав рівень цін у рік розпаду Радянського Союзу й наступні два роки. Тобто ціни в магазинах виросли спершу в чотири рази за підсумками 1991 року, потім у двадцять один, а далі й у сто два рази.

Національний банк кредитував державний бюджет, покриваючи «грошима з повітря» витрати скарбниці, та це лише погіршувало ситуацію. Уряд регулярно підвищував номінальні зарплати й пенсії, проте цінники в крамницях змінювалися ще швидше. Заміна радянських рублів на українські купоно-карбованці в 1992 році додала плутанини.

Економічні зв’язки між колишніми радянськими республіками руйнувалися: заводи простоювали через відсутність сировини й ринків збуту, з’являлися проблеми з розрахунками між новими державами після запровадження власних валют.

Планова економіка вже не працювала, ринкова — ще не працювала, а всі великі підприємства залишалися державними. Приватники займалися кустарним виробництвом, сільським господарством і торгівлею. Ще нещодавно вести бізнес можна було лише підпільно.

Офіційна пропаганда засуджувала «ділків» і «спекулянтів»; за «домашнє кустарне виробництво» можна було отримати п’ять років із конфіскацією. Арешти й навіть розстріли «розкрадачів соціалістичної власності» були реальністю, хоча в умовах вільного ринку ці розкрадачі могли б стати чесними бізнесменами, закупаючи товар оптом на легальних біржах.

У 1984 році розстріляли директора московського гастроному «Єлисєєвський» Юрія Соколова, в 1987-го — директора Дзержинської плодоовочевої бази Мхітара Амбарцумяна.

Та це була агонія системи. Радянська влада необоротно втрачала контроль над економікою, намагалася підігнати законодавчу базу під реальність. У 1986—1989 роках з’явилася ціла низка послаблень для підприємців.

Один за одним з’являлися закони «Про індивідуальну трудову діяльність», «Про створення кооперативів з виробництва товарів народного споживання», «Про кооперацію в СРСР». Держпідприємства переходили на госпрозрахунок.

Уперше за сімдесят років радянського експерименту приватні компанії змогли займатися будь-якими законними видами діяльності, отримали право торгувати на зовнішніх ринках, формувати власні валютні фонди.

Зарплатню на держпідприємствах — а інших майже не було — затримували. Аби вижити, українці масово ішли в приватний бізнес: стояли за прилавком, «човниками» возили товар із-за кордону, вирощували овочі й фрукти на продаж.

У державний крамницях полиці порожніли з кінця 80-х, зате на вулицях життя кипіло. Торговельний бум перетворив стадіони, зупинки громадського транспорту й підземні переходи в ринки із завалами спортивного одягу «Рута» (підробкою під всесвітньо відомий бренд Puma) й Abibas (підробкою під Adidas).

Одні люди ставали підприємцями від безвиході й за першої ж нагоди поверталися до буденного життя найманого працівника. Інші ж виявилися природженими комерсантами й пізніше збудували свої бізнес-імперії. Ось як це виглядало в особах на прикладі власників ПриватБанку.

Ігор Коломойський у 1980—1985 роках навчався на інженера в Дніпропетровському металургійному інституті, потрапив за розподілом у проектну організацію. Уже студентом почав підпрацьовувати — продавав послуги мережі «Облфото» селянам області.

Фотографи цієї організації за три — п’ять рублів перетворювали маленькі фотокартки селян на великі кольорові портрети, а студент-»продажник» отримував 1 рубль з кожного замовлення.

У 1989-му Коломойський почав возити з Москви до Дніпропетровська оргтехніку. Комп’ютери, факси й телефони тоді були рідкістю й коштували великих грошей. Пізніше в одному з інтерв’ю він зізнавався, що «тоді неможливо було іти іншим шляхом… Заняття бізнесом — це, в принципі, вимушене рішення, щоб прогодувати себе й свою родину».

Друзі називали Коломойського Бенею. Одні кажуть, що пишна чуприна робила його схожим на лева з радянського фільму «Каникулы Бонифация», тобто на Беню. Інші згадують про пісню в жанрі шансон «Дядя Беня — маклер», ліричний герой якої «всегда устроит ваш гешефт».

Геннадій Боголюбов у 1984 році закінчив Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут, за розподілом потрапив у будівельний трест «Дніпровськпромбуд» де пропрацював до 1988-го. Звільнився, щойно вийшов Закон «Про кооперацію», — вирішив заробляти приватним способом. Геннадій і його дружина Олена торгували одягом на ринку.

За однією версією, Геннадій мотався в Куйбишев (Самару) по джинси й спортивні костюми. За іншою — Олена шила вдома дитячий одяг, яку Геннадій потім продавав. У будь-якому разі, торгівля одягом великих грошей не приносила. Інша річ — торгівля комп’ютерами.

У 1989 році Геннадій Боголюбов улаштувався в компанію «Фіаніт» — дніпропетровська філія московського «Новінтеху». «Новінтех», у свою чергу, був спільним радянсько-американсько-фінсько-болгарським підприємством, імпортував до Союзу комп’ютери й мав пільги на податок на прибуток. У «Фіаніті» Боголюбов заробив перші помітні гроші.

Більш юний Олексій Мартинов потрапив у «Фіаніт» після випуску з Дніпропетровського держуніверситету в 1989 році, де відучився на інженера-електрика систем автоматичного керування.

«Працював там півтора року. Ми створювали найрізноманітніші системи автоматичного керування. намагалися займатися розумними речами. У нас було біля двадцяти п’яти програмістів. Але основний заробіток ми мали на покупці й продажу техніки», — говорив Мартинов.

Леонід Милославський — найстарший і найбільш впливовий із цієї четвірки, психолог за освітою й зубний технік за родом діяльності, син великого радянського підпільного підприємця Аркадія Милославського. Батько Леоніда розподіляв державний автотранспорт по виробниках овочів і фруктів для поставок по всьому СРСР. Тіньову диспетчерську називали безневинним словом «морковка».

Сам Леонід займався виготовленням зубних протезів, а значить, мав справу із золотом, що в СРСР також було справою караною. А в кінці 80-х став одним із перших радянських легальних бізнесменів, співзасновником «Фіаніту», де згодом працювали Боголюбов з Мартиновим.

Знайомі описують Леоніда Милославського як інтелігента з блискучою освітою, який вільно володіє англійською мовою, з бездоганними манерами й широкими діловими зв’язками по всьому Союзу й навіть за кордоном — у Великій Британії й Австрії. Милославський завжди виглядав убраним як на весілля, був ввічливим, умів будувати комунікації дуже високого рівня — справжній дипломат і джентльмен.

У 1990 році Олексій Мартинов і Геннадій Боголюбов за завданням «Фіаніту» відправилися в Сінгапур на закупівлю техніки. Там вони побували на курортному острові Сентоза. пальми, м’який піщаний пляж, екзотичні фрукти, бездіяльні туристи, яскраві атракціони — усе це сильно контрастувало з похмурим індустріальним Дніпропетровськом.

Там, у Сінгапурі, Боголюбов і Мартинов визначилися з назвою для своєї майбутньої компанії — «Сентоза». Згодом до них приєднався Ігор Коломойський, приятель Геннадія Боголюбова.

Справа пішла. Не завадили ані танки на вулицях Москви в серпні 91-го, ані проголошення Україною незалежності. Навпаки, «Сентоза» розвивалася й ставала все більшою. У 1991-му в компанію прийшов Леонід Милославський, який залишив «Фіаніт» через розбіжності з іншими засновниками.

Цей бізнес-квартет знав, як заробити на споживацькому голоді. «Сентоза» спершу, як і «Фіаніт», імпортувала комп’ютери й оргтехніку. Однак із часом почала ввозити все, на що був попит: капці-»в’єтнамки», жіночу спідню білизна, китайські магнітоли, телефони, кросівки, спортивні костюми… начебто через пов’язані зі «Сентозою» компанії навіть проходили партії «одноразових» туфель для покійників, які відтак продавали як звичайну взуття.

Паралельно додався бартер та експортні поставки. Після розпаду Союзу українські заводи не знали, де добути матеріали й сировину, як і кому збувати свою продукцію. Раніше координацією між підприємствами займався Держплан, але тепер жодного Держплану не було — його роль взяли на себе ініціативні молоді люди, які створювали складні братерні ланцюжки.

Наприклад, вони приходили до директора заводу й обіцяли полагодити проблему з вугіллям або газом, а в замін просили арматуру. Вони знали, як домовитися з чиновниками, кому можна збути метал за кордоном.

До 1992 року Милославський, Мартинов, Коломойський і Боголюбов уже були бувалими комерсантами, які уклали сотні угод, і дуже заможними людьми. Не дивно, що Сергій Тігіпко звернув увагу на «Сентозу», коли замислив організувати банк.

Першим, із ким поговорив Тігіпко, був Леонід Милославський. Він став курувати роботу банку з боку акціонерів, очолював спостережну раду ПриватБанку в 1992 році.

Информация о материале: Опубликовано: 18 июня 2018

Меткиприватна,історія,ділове,партнерство,комсомольців,капіталістами

Ни уму, ни сердцу. Зачем Тимошенко взяла «новый курс»

Юлия Тимошенко первым из топ-кандидатов на пост президента провела масштабное предвыборное мероприятие. О своем баллотировании на пост президента она официально не объявила, что и неудивительно – подобные заявления обычно делаются ближе к официальному началу кампании. И обычно на внутрипартийных собраниях. В то же время, форум «Новый курс Украины» носил ярко выраженный предвыборный характер, пусть в нем и принимали участие далеко не только симпатики ЮВТ.

Одним из самых запоминающихся моментов стал, конечно, выход на сцену парня модельной внешности, подарившего Тимошенко букет цветов, а после снявшего футболку и показавшего всем нарисованный на груди символ мероприятия – направленную вверх ломаную красную линию. «Это экспромт», – засмеялась Тимошенко. «Ага, конечно», – скептически откликнулись соцсети. Вскоре, однако, оказалось, что парень не является фанатом Юлии Владимировны, а скорее наоборот – на его спине рассмотрели надпись «Новый курс Украины» и стрелку, направленную вниз. Именно туда, по его словам, и приведет страну этот «новый курс».

Но мерного течения форума этот инцидент не нарушил. ЮВТ продемонстрировала отменную физическую форму, простояв на ногах более двух часов во время своего вступительного слова, а после лично модерировав все три дискуссионные панели. С небольшими перерывами она провела на сцене часов девять.

Главные выводы после мероприятия:

Тимошенко, очевидно, поняла, что пока достигла своего электорального потолка в 10-12% процентов поддержки. Дальше расширяться можно только за счет трети неопределившихся избирателей. И для этого нужно отказаться от привычного с конца 2000-х лозунга «Голосуй сердцем!», вместо этого сделав акцент на ум. Сам символ в виде привычного всем красного сердечка на форуме вообще не использовался. Зато в избытке было глубокомысленных речей – о конституанте, синергии, фейсбуке, блокчейне и прочих вещах, который традиционный избиратель ЮВТ не привык от нее слышать. А также отсылок к трудам мыслителей прошлого и настоящего, вплоть до соавтора знаменитого бестселлера «Почему нации приходят в упадок» Дарона Аджемоглу. Тимошенко решила продемонстрировать готовность к высокоинтеллектуальной дискуссии, явно рассчитывая на разочаровавшихся в примитивности украинского политикума избирателей.Но пока что серьезно анализировать все озвученные Тимошенко предложения, вроде создания «Национальной ассамблеи самоуправления», явно нет смысла – они больше похожи на абстракцию и обычную конъюнктурщину.
Помимо попыток наладить контакт с критично мыслящим, «прогрессивным» массовым избирателем, Тимошенко решила навести мосты и с экспертно-активистской средой, представители которой преимущественно относятся к ней крайне критично, считая типичным представителем старого поколения украинских политиков. Отсюда – приглашение на форум сооснователя «Украинского института будущего» Юрия Романенко, эксперта Реанимационного пакета реформ Татьяны Юрочко и других лиц из «третьего сектора». Далеко не факт, что все из них будут в будущем сотрудничать и тем более агитировать за Тимошенко. Но такой подход контрастирует с поведением ее главного конкурента Петра Порошенко, медиа-команда которого уже не первый год рассказывает о «грантоедах» и «псевдоантикоррупционерах». «Мне нравится, что накануне выборов политики, пусть и из конъюнктурных соображений, наконец-то увидели гражданское общество», – сказал Фокусу глава правления общественной организации «Украинский народный союз Донетчины и Луганщины» Станислав Федорчук.
Очевидный риск для Тимошенко из-за резкой смены риторики – потеря своего привычного избирателя, который может не понять рассказов про «конституанту» и «синергию». Это ощущалось даже на самом форуме, куда собралась в целом лояльная к ЮВТ публика. Во время ее выступления некоторые откровенно зевали, кто-то даже закунял, аплодисменты звучали куда реже, чем принято на подобных мероприятиях, многие пытались выйти из зала, чтобы прогуляться в кулуарах или на свежем воздухе – но их по мере сил останавливала бдительная охрана. Было очень заметно, что вся эта прогрессивно-интеллектуальная риторика – для Тимошенко неродная, хотя она и старалась выглядеть уверенно. В новейшей украинской истории уже был пример того, как неудачная попытка смены имиджа угробила электоральные перспективы. На президентских выборах-2010 Арсений Яценюк, обладавший устоявшимся имиджем умника-технократа, по совету своих политтехнологов начал размещать милитаристского вида биллборды с лозунгами «Иду на войну с коррупцией». Народ этого не понял – и вместо вполне реального выхода во второй тур Яценюку пришлось довольствоваться лишь четвертым местом.
Потому нельзя исключать того, что с началом реальной избирательной кампании, с сентября этого года, мы опять увидим привычную всем Тимошенко, с рассказами про «зубожіння» и «тарифный геноцид». «Думаю, ее штаб специально все подгадал: впереди – два летних месяца, за это время можно будет замерить, есть ли электоральный эффект от этой новой риторики. И если его не окажется, то всегда можно вернуться к привычным мессиджам», – сказал Фокусу один из участвующих в форуме политтехнологов. Благо, забывчивость – ключевая черта обычного украинского избирателя.

Информация о материале: Опубликовано: 18 июня 2018

Меткини,уму,сердцу,зачем,тимошенко,взяла

Страница 44 из 2102