Главная
Вугілля розбрату. Кому вигідна чинна модель закупівлі вугілля для українських ТЕС
Закупівля вугілля в бойовиків «ДНР» та «ЛНР» — одне з найболючіших та найактуальніших питань, що хвилюють сьогодні українське суспільство. І зважаючи на градус дискусії в соціальних мережах, погляди громадськості на цю проблему різняться. Розділилися на два табори й українські політики. Представники влади вже давно запевняють громадськість у тому, що альтернативи торгівлі з незаконними формуваннями немає. За офіційною версією, Україна замерзне без вугілля з «ЛНР» і «ДНР», а замінити його іншим нібито немає ніякої можливості. Активно лобіюють торгівлю з ОРДіЛО й представники донецьких олігархічних кланів. Їхні інтереси цілком зрозумілі: в Ахметова, Тарути, Королевської та низки інших вихідців із Донбасу бізнес пов’язаний із вугіллям і металом. На цьому ґрунті нинішня влада та колишні регіонали, схоже, непогано порозумілися.
У таборі радикальних противників торгівлі з бойовиками переважно представники «Самопомочі», а також націоналістичних партій. Кілька народних депутатів, а також група активістів і ветеранів бойових дій своїми силами намагаються блокувати залізничні колії, що пов’язують окуповані райони з «великою Україною».
Блокада вже встигла викликати великий політичний скандал. Після того як противники торгівлі із сепаратистами під командуванням Семена Семенченка заблокували кілька залізничних гілок, активістів спробувала розігнати поліція. У блогосфері відразу здійнялася хвиля обурення. Мовляв, коли потрібно було нейтралізувати сепаратистів та бойовиків, поліція в Донецькій і Луганській областях не діяла, а проти ветеранів АТО, які поставили під сумнів торгівлю з терористами, виявляє небачене завзяття. І треба визнати, що резон у цих словах є. Емоції киплять, і це не дивно, бо дуже важко пояснити, як так відбувається, що в один день СБУ публікує запис, де Плотницький віддає наказ збити наш літак, а в той час поліція намагається розблокувати рейки, щоб він міг продати побільше вугілля та заробити ще кілька мільйонів. Не менше обурює й той факт, що, попри закупівлі дешевого вугілля в проросійських бойовиків, в Україні діє формула «Роттердам+», яку використовують для розрахунків за поставлене вугілля для потреб енергетики. Усі розуміють: з окупованих територій до України надходить вугілля, вартість якого коливається в межах 700–800 грн за тонну. І якби ж то вигоди від тієї дешевизни відчували всі українці. У цьому випадку про допустимість торгівлі із Захарченком та Плотницьким ще можна було б сперечатися. Але проблема в тому, що через горезвісний Роттердам вигоду від закупівлі дешевого вугілля в бойовиків отримує дуже обмежене коло олігархів та чиновників. У той час як населення, навпаки, змушене переплачувати! У чому полягає сенс формули «Роттердам+» і чому вона надає торгівлі з незаконними формуваннями особливого цинізму?
Сама формула була прийнята ще навесні 2016 року. Тоді Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, ухвалила рішення про включення до тарифу на електроенергію ціни вугілля в порту Роттердама, до якої додавалася вартість його доставки з Нідерландів в Україну. Так-так, із Нідерландів, це не помилка. Тож тепер ціна вугілля з Макіївки обраховується так, ніби його везуть із Роттердама.
У відповідь на обурення та критику такого рішення автори розробленої схеми відповідали, що завдяки цьому українські енергетичні компанії зможуть вчасно закуповувати достатню кількість антрациту для своїх ТЕС та диверсифікувати поставки на свій розсуд. Таке пояснення бачилося раціональним. Здавалося, що якраз воно й дасть змогу припинити закупівлю вугілля в ОРДіЛО. Однак вийшло навпаки. На оптимізацію імпорту нова формула не вплинула. Вугілля і далі купують на окупованих територіях. При цьому вартість електроенергії для споживачів не тільки не впала, а й через формулу «Роттердам+» навіть зросла на 15–20%.
Виходить, що за фактом українці просто на рівному місці отримали подорожчання електроенергії. У реальності ж ситуація не змінилася і дешевий антрацит із Донбасу, як і раніше, перетинає лінію розмежування. Складно уявити собі нахабнішу та цинічнішу схему. Хто ж кладе собі в кишеню цінову різницю? Звичайно, насамперед енергетичні компанії, які дістали можливість купувати вугілля за низькою ціною і при цьому здирати зі споживачів за електрику значно більше, ніж раніше. А якщо ще точніше, то олігархи, які цими компаніями володіють.
Передусім, звичайно ж, Рінат Ахметов. Його компанії виробляють близько 70% теплової енергії, тому «Роттердам+», безумовно, приймали на догоду найбагатшому українцю. При цьому відкритим лишається питання: а що Ахметов дав владі натомість? Адже складно повірити в те, що такий царський подарунок йому був зроблений абсолютно безкорисливо.
Думки з цього приводу різняться. Одні експерти кажуть, що за допомогою такої домовленості з олігархом президент Порошенко купив його політичну лояльність і підтримку перед наступними виборами. Інші стверджують, що представники влади просто «в темі» й отримують свій відкат. Хай там як, а простежити у всій цій сумнівній «роттердамській» історії якийсь інший зміст, окрім шкурних інтересів обмеженого кола осіб, поки що досить складно.
Навіть часткова блокада активістами залізничних колій засвідчила, що влада не використовувала формули «Роттердам+», щоб мінімізувати залежність енергетиків від вугілля з «ЛДНР». Уже сьогодні чиновники заявляють, що дії активістів загрожують енергетичній безпеці країни. Хоча минулих двох років і нової формули було цілком достатньо, щоб ця безпека ніяк не залежала від тих, кого в нас називають терористами. Якщо українські споживачі все одно оплачують доставку вугілля з Роттердама, то чому б справді не привезти його звідти, замість того щоб привозити з Макіївки? Чому б не купувати вугілля в Австралії або ПАР, якщо споживач вже платить за світовими цінами?
Чи вистачить можливостей українських морських портів для того, щоб прийняти достатню кількість вугілля з ПАР, США та Австралії? Міністр інфраструктури Володимир Омелян відповідає на це запитання ствердно. За його словами, купівля вугілля в сепаратистів — це суто політичне рішення української влади. За бажання його можна було б легко замінити імпортним.
«Загальна пропускна спроможність українських портів — 256 млн т на рік. 2016-го ми мали загальну перевалку 140 млн. Так, є деякі фізичні обмеження, тому що площі на складах законтрактовані. Але якби була чітка політична позиція, що нам потрібно забезпечити певний обсяг імпорту вугілля, то в нас для цього є і майданчики, і ресурси, і можливості. Проблема вирішується максимум за півроку. Це не суперскладна технологія. Потрібні звичайний майданчик, звичайні ковші, звичайні крани для розвантаження судна й завантаження у вагони на залізничній гілці. Це не високі технології і навіть не контейнерна перевалка, яка потребує спеціальних кранів», — розповів Омелян під час своєї зустрічі з блогерами та журналістами у п’ятницю 3 лютого. Таким чином, вкотре на офіційному рівні було підтверджено те, що й так давно вже відомо.
Немає нічого дивного в тому, що горезвісний Роттердам викликає в суспільстві таке неприйняття. Очевидно, що торгівля з бойовиками надалі призведе до того, що негативні настрої щодо чинної влади тільки посилюватимуться, чим скористається опозиція. Цікаво, що за фактом такою на сьогодні є передусім «Самопоміч», яка може використати вдалий момент і не тільки відіграти втрати рейтингу, а й підняти його.
Що ж стосується правлячої команди, то їй доведеться серйозно попрацювати, щоб пояснити виборцям причини своєї неприкритої співпраці з Ахметовим, а також із незаконними збройними формуваннями Захарченка та Плотницького.
- Информация о материале
Демократия в действии. Что такое бюджет участия и как его внедряют в Украине
Гражданский механизм под названием «бюджет участия» был придуман в 1980-х в Бразилии. Суть его состояла в следующем: городские власти выделяют из бюджета определённую долю и предоставляют горожанам самим решить, на какие проекты потратить эти деньги. По сути — прямая демократия в действии.
За прошедшие годы этот инструмент с различными локальными вариациями был реализован во многих городах. В основном в развивающихся странах, но не только. Например, своя система бюджета участия существует в Нью-Йорке и Париже. Очень популярен этот механизм в Польше.
А в последние пару лет бюджет участия стал растущим трендом и в нашей стране. Главная причина этого — появление большого количества социально активных людей, которые хотят понимать, на что тратятся перечисленные ими налоги, и непосредственно влиять на распределение этих средств.
Как организация, которая нацелена на проекты в сфере гражданских инноваций, мы также решили принять участие в этом процессе. Вместе с IBSER в 2016 году SocialBoost получил грант от USAID на разработку и внедрение платформы «Громадський проект», которая автоматизирует все бизнес-процессы, связанные с бюджетом участия. В настоящий момент к системе подключено уже 15 городов. Как она работает?
После того как городские власти выделяют определённую часть бюджета под данный процесс, любой неравнодушный человек может подать заявку на реализацию проекта, связанного с улучшением жизни в городе.
После сбора заявок, специальная комиссия, созданная чиновниками и представителями общественности, проверит техническую возможность их реализации. Часть проектов придётся отклонить. В некоторых случаях авторам помогут в доработке.
Следующий этап — публичное голосование. Сделать это можно на сайте «Громадський проект», воспользовавшись системой BankID, электронной цифровой подписью, карточкой жителя города (как то Карточка киевлянина или львовянина), в некоторых случая просто загрузив онлайн скан-копию паспорта либо придя в ЦНАП.
Завершающая стадия — реализация проектов-победителей.
Запустить этот процесс достаточно просто. Активизация системы городу ничего не будет стоить. Местным властям нужно только принять Положение о бюджете участия и предусмотреть в годовом бюджете небольшую долю на реализацию проектов, поданных жителями. С остальным мы поможем — с технической поддержкой, обучением, даже с маркетингом и промо. Было бы желание. А желание сегодня есть и очень большое.
Многие города запускают процесс бюджета участия самостоятельно. Некоторые хотят перейти на нашу систему, потому что видят, насколько она гибкая и насколько удобно реализована. Однако тренд настолько сильный, что мы не успеваем отвечать на все заявки. В очереди на 2017-й у нас 45 городов. Сможем подключить только 30. Так что, вероятно, придётся кому-то отказывать.
Но даже при таких ограничениях в настоящее время «Громадський проект» — самая масштабная и функциональная система бюджета участия в Украине. Платформа позволяет вести единую базу всех городов и проектов, авторов и голосующих, а впоследствии использовать эти данные при бюджетном планировании. Например, данные о вовлечённости горожан и городских приоритетах. Во Львове уникальные посетители сайта «Громадський проект» составили 15% населения города (около 105 тыс. человек). Это очень высокий показатель. При этом в проектах лидирует категория «спорт», что при такой посещаемости можно считать достаточно репрезентативной картиной. Очень вовлечены киевляне. В Киеве 50 тыс. человек проголосовали за проекты, создаются инициативные группы. Также в 2017 году будет сформирована гражданская бюджетная комиссия для контроля за реализацией и оценкой проектов городом. И это очень здорово.
В прошлом году на бюджет участия столица выделила 50 млн грн. В 2017-м будет 100 млн. Но рекорд страны может поставить Одесса, которая анонсировала выделение 150 млн грн. Впрочем, более адекватный показатель, по нашему мнению, получается при пересчёте на 100 тысяч городского населения. И вот здесь уже лидирует Ровно, где власти на бюджет участия выделили 10 млн грн.
Отчасти эти цифры можно рассматривать как индикатор доверия чиновников к жителям. Однако давайте сделаем скидку на то, что система работает первый год. Например, в Хмельницком, который выделил 500 тыс. грн, власти сказали так: «Мы проводим процесс первый пробный год. Надеемся на активность граждан и качественные проекты. Если это будет так, через год бюджет участия может быть увеличен». Поэтому нам кажется, что главное сейчас — не цифры, а движение навстречу друг другу власти и горожан. В конечном счёте слишком высокой доля бюджета участия не станет. По зарубежному опыту это где-то 2-3% общего бюджета города. В Париже — 5%. И это естественно, потому что большая часть средств должна распределяться компетентными людьми.
Какие проекты подаются? Во Львове сделано более 250 заявок, за которые проголосовали в общей сложности около 21 тыс. человек. Из них более 30% связаны со сферой спорта. Предлагали отремонтировать спортплощадки, построить современный скейт-парк, устроить уличные тренажёры. В Киеве — 497 проектов и 50 тыс. голосующих, лидирует сфера образования. В целом это очень хорошие результаты для первого года.
В Мелитополе и Черновцах много проектов связаны с коммунальным хозяйством: ремонт территории возле подъезда, строительство детской площадки, обустройство «колясочного паркинга» для мам.
Один из самых оригинальных проектов Краматорска — создание сенсорной комнаты, в которой человек взаимодействует с пространством через звуки, цвета, тактильные ощущения. Пребывание внутри полезно для нервной системы, помогает забыть о негативных событиях, взглянуть на мир по-новому. 50% краматорских проектов нацелены на улучшение школьной инфраструктуры города, и это вполне объяснимо: пока не удовлетворены базовые потребности горожан в элементарной инфраструктуре, трудно ожидать от активистов массовых заявок на проведение фестивалей и обустройство музеев.
Сигнал для чиновников? Несомненно. Данные, полученные в ходе подачи заявок и голосования, могут многое рассказать о проблемах города тем, кто им управляет. С другой стороны, люди, вовлечённые в процесс, получают знания о формировании бюджета города, объединяются вокруг общих проблем и берут ответственность за происходящее на себя. Ну а мы верим, что увеличить количество сознательных граждан можно с помощью гражданских и государственных инноваций и информационных технологий.
- Информация о материале
Обезличенный Донбасс
Мартиролог наемников на Донбассе растет так быстро, что за ним не успеваешь следить. Беднов, Ищенко, Возник, Мозговой, Дремов, Жилин, Павлов, Болотов – перечислять можно долго, но зачем? По большому счету, все главные публичные лица российского вторжения покинули этот мир. На этом фоне Игорь Стрелков и Александр Бородай выглядят случайными счастливчиками – они сумели пережить не только войну, но и собственную отставку. Правда никто не может сказать наверняка – поставлена ли в их судьбе точка.
Убийство Михаила «Гиви» Толстых стало не просто еще одним звеном в этой цепи. Оно стало еще и чертой под мифом об «ополчении Донбасса». Том самом мифе, что так упорно ковала российская машина пропаганды на протяжении последних трех лет. И именно это, если честно, заставляет волноваться.
Инструкция по применению
Вся война на Донбассе с первого ее дня была историей про инструментальность. И все ее «герои» точно так же были рукотворны. Мы почти ничего не знаем о прошлом полевых командиров. Вроде бы «Моторола» мыл машины, кажется «Гиви» работал грузчиком, по слухам, Захарченко торговал птицей. Апрель 2014-го стал точкой обнуления старого и временем создания нового. В тот момент, когда Москва решила создавать пантеон «героических борцов за Новороссию», всем этим людям стали делать биографии.
Причем, делали их довольно затейливо. Те же Моторола и Гиви по замыслу авторов, должны были служить прямой ролевой моделью для представителей «народных низов». Воплощенная модель успеха: вчера ты был никем, сегодня стал всем. Мечта революционера – «В борьбе обретешь ты право свое». Для полковничьих погон, квартиры, машины и славы нужно немногое – встать с дивана и вслед за призывами телевизора добраться до Донецка. Автомат Калашникова как социальный лифт.
Причем Гиви и Моторола были образцом для разных целевых групп. Житель республики Коми Арсен Павлов – как ролевая модель для российского добровольца из глубинки.
Уроженец Иловайска Михаил Толстых – как ориентир для украинских граждан с оккупированных территорий. Готовность воевать с Украиной – как волшебная щука, превращающая Ивана-Дурака в Ивана-Царевича. Окопное братство народов, интербригады и прочий подзабытый советский агитпром.
Но теперь это все в прошлом. Гибель обоих подвела черту под новым «шоу Трумана». И те, кто пишут о том, что смерть станет для них пьедесталом – ошибаются. Историю во все времена пишут победители, и кто бы ни победил – в этом будущем не найдется места для «полевых командиров Новороссии».
Скрипач не нужен
Потому что «Новороссии» не будет. Она не нужна, в первую очередь, самой Москве. Кремлю нужно не новое Приднестровье, а послушная Украина. И потому сражение идет лишь за то, на чьих условиях оккупированный Донбасс вернется в состав Украины.
Москва мечтает о том, чтобы превратить Донбасс в противоядие от независимости. В прививку от украинского суверенитета. Для этого нужно лишь одно – добиться отдельного статуса для региона, амнистии для боевиков и легализовать их затем через выборы.
Чтобы уже легализованным боевикам передать контроль над границей. Любой такой вариант сегодня вызывает в украинском обществе аллергию – не в последнюю очередь благодаря тем персонажам, которые сделали себе биографии на войне с Киевом. И чтобы скормить Донбасс Украине Москве нужно обнулить разговоры о «непреодолимых противоречиях».
«Моторола», «Гиви» и им подобные были главными раздражителями для неоккупированной части страны. За три года боевых действий они стали эдаким олицетворенным злом, персональным воплощением вооруженной украинофобии. Та самая история, когда явление растворяется в персоне, а враг из системно-ценностного становится конкретно-осязаемым.
«Мир любой ценой» считался недопустимым, потому что «Гиви и Моторола будут сидеть в Раде». А теперь не будут. Некому. Эмоционально-логическая связка стала просто логической. И уже не так сильно заставляет сжимать кулаки.
И уже не важно, кто и что стало причиной устранения полевых командиров на Донбассе. Рано или поздно Москве все равно пришлось бы заняться этим вопросом. Чтобы «привить» Украине Донбасс нужно убрать ненужные раздражители. Гиви и Моторола были нужны, чтобы рекрутировать добровольцев. А теперь ситуация изменилась. Мавр сделал свое дело. Их сменщикам уже не станут делать биографии.
Ценности и ценники
И именно это является самым важным во всей этой истории. Ликование по поводу смертей полевых командиров может служить еще одним доказательством того, как сильно персонифицируется любая война. Но последние три года Украина сражается не с Гиви и Моторолой, не с Мозговым и Дремовым. По ту сторону окопов сидит Кремль. И самой большой ошибкой было бы путать войну за ценности с войной против конкретных людей.
Не имеет значения, сколько еще полевых командиров пополнят собой мартиролог. Имена не имеют никакого значения. Захарченко, Плотницкий, Ходаковский – все эти люди выполняют роль ярмарочных петрушек, надетых на пальцы кукловода. Но если им на смену внезапно придут очаровательные люди с искренними улыбками – значит ли это, что Украина одержала победу?
Вся история нынешнего противостояния – это не только битва за независимость и суверенитет. Это сражение прошлого и будущего. Просоветского и несоветского. Автократии и свободы. Попытка переиграть проигранный 1918-й год. Битва за право жить без оглядки на бывшую метрополию. Ментальная схватка между украинцем и малоросом.
И самой большой ошибкой было бы об этом забыть.
- Информация о материале
Разведка боем. Силовики прощупали «Укргаздобычу»
Около 50 сотрудников СБУ и ГПУ пришли с обысками в главный офис компании. Кроме этого, обыски прошли в региональных филиалах «Полтавагаздобыча» и «Шебелинкагаздобыча», а также в квартирах и домах некоторых топ-менеджеров. На этот раз все мероприятия проходили довольно спокойно, никаких задержаний и взломов не было, да и повод для обысков был довольно отвлеченный. В постановлении суда, с которым пришли силовики, речь шла о договорах с охранными фирмами периода 2010–2015 гг., то есть когда еще сегодняшние руководители не работали в «Укргаздобыче».
Однако, как рассказал председатель правления компании Олег Прохоренко, СБУ интересовалась не только договорами с охранными структурами, в ходе обысков также были изъяты документы, касающиеся закупок, в частности поставок «одной крупной немецкой компании». По словам Прохоренко, проверяли даже директора по закупкам НАК «Нафтогаз Украины» (речь идет о Романе Биляге, курирующем закупки «Укргаздобычи»). Известно, что Роман Биляга — человек, близкий к Юрию Витренко, коммерческому директору «Нафтогаза». Можно предположить, что силовики воспользовались первым попавшимся поводом, чтобы изъять интересующие документы.
Политическое обострение
В конце января — начале февраля вокруг нескольких крупных госкомпаний возникло напряжение. Здесь следует вспомнить недавний скандал вокруг «Укрзалізниці» и «Укртрансгаза». В первом случае произошло переподчинение «Укрзалізниці» от Министерства инфраструктуры напрямую Кабмину, во втором — имела место неудачная попытка руководства и набсовета НАК «Нафтогаз Украины» сменить действующего руководителя «Укртрансгаза».
Но если в случае «Укртрансгаза» «Нафтогаз» пытается устранить президента Игоря Прокопива, то с «Укргаздобычей» ситуация противоположная. Сегодняшний менеджмент «Укргаздобычи» полностью подконтролен «Нафтогазу», также летом был ликвидирован наблюдательный совет компании, который формально имел возможность принимать любые решения, вплоть до смены руководства «Укргаздобычи». Сегодня ни Кабмин, ни любое из министерств не имеет прямого влияния на работу «Укргаздобычи».
Напомним, что в июне 2015 г. тогдашний премьер-министр и лидер «Народного фронта» Арсений Яценюк потребовал сменить руководство «Укргаздобычи», близкое к депутатской группе «Воля народа». Чуть позже номинационный комитет при Кабмине утвердил на эту должность Олега Прохоренко. Тогда же были назначены и остальные топ-менеджеры компании.
Несмотря на уход Арсения Яценюка, то есть потерю политической поддержки, и формирование правительства Владимира Гройсмана, «Укргаздобыча» спокойно пережила 2016 г. За это время компания довольно успешно боролась с бизнесом беглого депутата от группы «Воля народа» Александра Онищенко. Речь идет о нескольких компаниях, у которых были заключены соглашения о совместной деятельности с «Укгаздобычей», но фактически это был банальный грабеж государства.
Дело Онищенка получило продолжение. Две недели назад Соломенский районный суд Киева по требованию Специализированной антикоррупционной прокуратуры арестовал на два месяца бывшего первого заместителя председателя правления «Укргаздобычи» Александра Сомова и зампредправления Вадима Шленчака. Оба проходят как подозреваемые по делу Онищенко. Их обвиняют в хищении имущества «Укргаздобычи» через предприятия совместной деятельности. В деле Онищенко «Укргаздобыча» смогла через суд расторгнуть соглашения о совместной деятельности и вернуть себе имущество. Тем не менее другие соглашения, в том числе самое крупное с «Карпатыгаз», продолжают работать.
Говоря об «Укргаздобыче», надо отметить, что это один из самых крупных государственных активов, и интерес политических сил вполне понятен. Руководство «Укргаздобычи», как и «Нафтогаза», часто становится объектом публичной критики политиков, но пока без реальных последствий.
Обыски в «Укргаздобыче», вероятно, следует рассматривать как продолжение политической борьбы за управление государственным активом. Наиболее вероятно, что цель обысков — собрать компромат на руководство компании и в перспективе сменить менеджмент.
Ахиллесова пята «Укргаздобычи»
В системе закупок государственных компаний, особенно таких крупных, как «Укргаздобыча», всегда много нарушений и недоразумений. Поэтому интерес силовиков к вопросу закупок неслучаен.
Надо отметить, что система закупок «Укргаздобычи» за последние полтора года существенно изменилась. Большая часть закупок проводится через систему ProZorro, где любой желающий может ознакомиться с документами и увидеть заявки претендентов. Несмотря на открытость и доступность, система ProZorro имеет ряд изъянов. В первую очередь, это касается невозможности проведения предварительной квалификации, на торги может подаваться любая компания. Основной критерий отбора победителя — цена.
Другое дело, что далеко не все компании, предложившие самую низкую цену, могут обеспечить необходимые требования товаров и услуг. Затем уже «Укргаздобыча» вынуждена проводить проверку заявок компаний-победителей. Такой процесс довольно длительный и изнурительный для компаний-покупателей, а главное, неэффективный, когда речь идет о закупках сложного оборудования. Поэтому «Укргаздобыча» также использует другие схемы закупок, например тендер-редукцион, позволяющий провести предварительную квалификацию претендентов, то есть отсеять случайных и недобросовестных участников.
Несмотря на серьезные изменения и заметный прогресс в системе закупок в последние годы, у «Укргаздобычи» есть много слабых мест именно в этой сфере. Компании-поставщики часто судятся с «Укргаздобычей», есть и другие претензии, например, закупка товаров и услуг в обход проведения торгов, закупка некачественных товаров, нарушения процедуры и многое другое.
Поэтому можно предположить, что недавние обыски силовиков и изъятие документации по закупкам будут иметь последствия. Наиболее вероятен сценарий в виде ареста некоторых топ-менеджеров, имеющих отношение к закупкам.
На сегодняшний день руководство «Укргаздобычи» может рассчитывать только на поддержку НАК «Нафтогаз Украины» и их покровителей в некоторых дипломатических представительствах иностранных государств. В свою очередь, судьба самого руководства «Нафтогаза» напрямую зависит от исхода судебных разбирательств с «Газпромом» в Стокгольмском арбитраже. До решения Стокгольмского арбитража какие-то решительные кадровые изменения в госкомпаниях нефтегазового сектора выглядят маловероятными. Тем более что первые результаты суд должен вынести уже в марте.
- Информация о материале
Директор фірми, який розтратив копійки на 32-мільйонній реконструкції спортмайданчиків, залишився на волі по угоді зі слідством
Дзержинський районний суд міста Харкова визнав винним колишнього директора ТОВ «Машстройсервис» Валерія Воробйова у привласненні коштів харківського місцевого бюджету у розмірі 46 тис грн. під час реконструкції шкільних спортмайданчиків і засудив його до 2 років умовно та штрафу в 4250 грн. Таке рішення суд прийняв 5 січня.
У червні 2016 року році комунальне підприємство «Харківський міський центр фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх» замовило ТОВ «Машстройсервис» реконструкцію спортивних майданчиків на території 10 шкіл міста загальною вартістю 32,27 млн грн.
У школах підрядник повинен був побудувати майданчики для гри в міні-футбол, баскетбол, волейбол та стрітбол, а також встановити майданчики для воркауту та тенісні столи.
Суд встановив, що Воробйов вніс завідомо неправдиві відомості до актів виконаних будівельних робіт, завищивши їх обсяги, і заволодів бюджетними коштами на загальну суму 46 тис грн.
Зокрема, фірма Воробйова недовиконала роботи щодо встановлення бордюр, монтажу стояків та секцій огорожі, а також обсипання піском навколо футбольного поля.
Воробйов уклав угоду з прокурором про визнання винуватості і отримав 2 роки позбавлення волі умовно з іспитовим строком 1 рік з позбавленням права обіймати певні посади, пов’язані з виконанням адміністративно-господарських функцій строком на 1,5 роки, а також штраф в 4250 грн.
Валерій Воробйов залишив посаду директора ТОВ «Машстройсервис». Замість нього керівником вказано Михайла Гревцева, підписантом записана Валентина Федосєєва. Власниками фірми є син Валерія Воробйова Ігор та Галина Воробйова. Раніше серед засновників був Андрій Оберемок.
- Информация о материале
Не повторити давніх помилок
Чисельність банків, виведених НБУ з ринку за останні роки, поволі наближається до 100: по 33 фінустанови стали неплатоспроможними у 2014-му та 2015-му, ще 21 — у 2016-му, не припинився процес і з початком 2017-го. Загальна сума коштів, виплачених вкладникам збанкрутілих фінустанов, що були передані в управління Фонду гарантування вкладів, на 1 січня 2017 року становила 80,87 млрд грн. Понад 80% її припадало на державну підтримку.
Іншим каналом вливання коштів для ліквідації наслідків кризи в банківському секторі стало масштабне рефінансування (кредитування) регулятором фінустанов. У 2014 році його обсяг перевищив 222 млрд грн, і хоча більшу частину цих кредитів було погашено, на кінець 2016-го загальна сума не повернутого 24 неплатоспроможними банками рефінансування становила 55,9 млрд грн. А серед платоспроможних банків у результаті націоналізації ПриватБанку майже 90% непогашеного рефінансування тепер припадає на державні.
Окрім рефінансування у 2014 році підтримка банків була здійснена у спосіб випуску Мінфіном ОВДП для збільшення статутного капіталу Ощадбанку на 11,6 млрд грн та Державного експортно-імпортного банку на 5 млрд грн (нагадаємо: це відбувалося за середньорічного курсу 11,8 грн/$). У 2015-му для збільшення статутного капіталу Укргазбанку було виділено 3,8 млрд грн. А проведена нещодавно націоналізація ПриватБанку, за оцінками Мінфіну, зумовить потребу в додаткових 148 млрд грн.
Загальні витрати держави (насправді всіх громадян) на досі не повернуте рефінансування, підтримку Фонду гарантування вкладів та вливання в державні й націоналізовані банки для їх докапіталізації сукупно обійшлися за останні роки щонайменше в 300 млрд грн (з урахуванням уже запланованих, але ще не здійснених витрат на ПриватБанк). Для розуміння: це зіставно з усім обсягом депозитів населення в банках.
Проте насправді масштаб значно більший, адже значну частину цих коштів витрачали за в рази нижчого курсу. Так само й уже повернуте рефінансування виділялося банкам за дешевшого долара, а поверталося за дорожчого, будучи фактором падіння гривні. За це знову ж таки платили всі громадяни України незалежно від того, чи мали вони й на яку суму депозити або ж кредити в банках.
Популізм і безвідповідальність
Банківсько-кредитна галузь багато років була в Україні цариною безвідповідальності учасників і водночас змагання політиків у популізмі. Хоча насправді вона має бути осередком акумулювання ресурсів для їх найефективнішого використання на основі відповідальності за свої дії як кредиторів, так і позичальників. І лише за такої умови може перетворитися з бомби вповільненої дії, котра постійно цокає, та проблеми загальнонаціонального масштабу на інструмент стійкого розвитку країни.
Основні учасники політичних спекуляцій поетапно просували взаємовиключні вимоги: від обмеження відповідальності позичальників за невиконання своїх зобов’язань стосовно обслуговування кредитів до повернення депозитів навіть тих вкладників банків, які претендували на високу прибутковість своїх інвестицій, однак при цьому категорично відмовлялися відповідати за наслідки власних ризикових дій.
У підсумку крайніми виявилися люди, значна частина яких до цього жодного стосунку не мала, однак мусила брати участь в аукціоні невиправданої державної щедрості, яким оплачується спекулятивний рейтинг популістів. При цьому більшість громадян не розуміє прямого зв’язку між погіршенням свого становища (через додаткове знецінення гривні чи зростання цін) та вимогами введення/збереження обмежень на продаж майна, придбаного кимось у кредит. Так само як і відвойованим на мітингах «обманутих вкладників» обов’язком уряду компенсувати чиїсь збитки з держбюджету.
Не менш небезпечні й популярні останнім часом пропозиції орієнтуватися на механічне збільшення обсягів кредитування. Їх останнім часом дедалі активніше озвучують у політичних колах, так ніби йдеться про панацею для запуску економіки. Хоч експерти звертають увагу на те, що в комерційних банків і нині є надлишок коштів, які вони можуть спрямувати на кредитування, однак їм бракує «якісних позичальників», котрим можна довірити гроші. До того ж усе ще далекими від належних є законодавчі гарантії захисту прав кредиторів. Тобто є ризик, що під час наступної кризи проблеми знову будуть перекладені на всіх платників податків чи й громадян країни, однак уже в помноженому обсязі.
Думка, що розвиток української економіки, зокрема, стримує відсутність значних і дешевих кредитних ресурсів для реального сектору, цілком слушна. Однак при цьому замовчується факт, що їх джерелом може бути лише щедрий друк центробанком гривень (а це означає важкі побічні наслідки у вигляді їх знецінення) або заощадження реально зароблених коштів громадянами. Зовнішні запозичення важливі й корисні, одначе лише як допоміжний чинник. Інакше посилюється прив’язаність країни до незалежних від неї факторів та курсових ризиків.
Тому найважливішим неінфляційним ресурсом для нарощення кредитування є саме заощадження всередині країни. Щоб позики здійснювалися під якомога нижчі відсотки, кредитних грошей має бути чимбільше. Тоді як частка валових накопичень і відповідно інвестицій в Україні сьогодні дуже низька порівняно з країнами світу, які динамічно розвиваються. Натомість саме їхній великий відсоток у національному доході останніх дав інвестиційний ресурс для пришвидшеного розвитку більшості східних «тигрів».
Банківська система не є дешевим ресурсом для всіх охочих. Вона має бути насамперед інструментом мотивації громадян примножувати заощадження й відповідально ставитися до їх інвестування, і лише відтак — джерелом кредитної підтримки економіки (побічний наслідок — отримання посередницького прибутку фінустановами). Для цього в центрі роботи банківської системи має перебувати людина, яка накопичує інвестиційні ресурси.
Донедавна в країні все було перевернуте з ніг на голову. У погоні за посередницьким прибутком менеджмент і працівники банків намагалися будь-що нав’язати кошти позичальникам, часто заплющуючи очі на їхню ненадійність. При цьому формувалася залежність від вливань із цією деструктивною метою кредитних ресурсів ззовні. А питання гарантій власникам заощаджень цілком перекладали на Фонд гарантування вкладів, ресурсів котрого, як виявилось, аж ніяк не достатньо, і платити за все довелося державі, а отже, всім громадянам.
Із погляду інтересів суспільства загалом нарощування кредитування має сенс лише тоді, коли ризики через наслідки діяльності в банківській сфері будуть повністю покладені на учасників процесу надання й отримання кредитів, які й дістають від нього вигоду. Коли вони не перекладатимуться силою політичної волі чи вуличних акцій на тих, хто не має ані стосунку до позик, ані користі від них, однак змушений потім компенсувати чужі прорахунки. Без досягнення цієї передумови стимулювати збільшення обсягів кредитування шкідливо й небезпечно.
Система державного гарантування депозитів, яка має захищати вкладників у разі виведення неплатоспроможних банків із ринку й запобігати паніці, в Україні працює дуже своєрідно. Для її ефективного функціонування основним джерелом надходжень до ФГВФО мають бути відрахування фінустанов, що працюють, і ресурси, отримані від продажу активів збанкрутілих банків. Проте в нас усе навпаки: левову частку компенсує держава коштом усіх громадян, тоді як акумульовані Фондом гарантування вкладів ресурси становлять 10–20% витрат.
Зрушення є, але недостатні
Не можна сказати, що в тій критичній ситуації, яка склалась останніми роками в банківській системі, держава (зокрема, НБУ) нічого не робила, аби унеможливити надалі повторення найбільш кричущих проблем, котрі виявили себе під час останньої кризи. Хоча реагування й відбувалося постфактум, а не на випередження проблем, які дуже дорого коштували суспільству, у підходах до регулювання й нагляду за фінансовим сектором України сталася низка змін. Більш вичерпна інформація міститься в кількох звітах Нацбанку про фінансову стабільність, що доступні на його офіційному сайті. Ми назвемо тут лише деякі найважливіші заходи, здійснені чи ініційовані за цей час центробанком.
Зокрема, було запроваджено нові правила для збільшення прозорості банківського сектору й удосконалення регулювання платоспроможності фінустанов. Від 1 грудня 2015 року Національний банк зобов’язав їх усі перейти на міжнародні стандарти фінансової звітності. Посилено критерії зарахування банків до категорії неплатоспроможних, зокрема в разі виявлення фактів здійснення ними операцій оформлення (переоформлення) договорів, які можуть підвищити витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
НБУ завершив діагностичне обстеження більшості платоспроможних банків, які й надалі працюють на ринку. Нерозглянутими залишилися тільки 39 найменших фінустанов, які концентрують менш ніж 2% активів системи. Розширено перелік осіб, пов’язаних із банками, установлено вимогу до останніх подавати регуляторові інформацію про них. Завершується діагностика стану кредитування пов’язаних осіб.
Це була одна з найбільших проблем української банківської системи, коли кошти збирали з громадян і надавали в кредит пов’язаним із власниками фінустанови структурам. За оцінками регулятора, 28 із 58 перевірених банків порушували обмеження на кредитування пов’язаних осіб. Мало того, що зазвичай із заниженими відсотками, так іще й без наміру, а отже, з мінімальними шансами на повернення. НБУ зобов’язав банки суттєво зменшити обсяги пов’язаного кредитування, але тільки протягом п’яти років. Він проводить постійний моніторинг клієнтів фінустанов для ідентифікації нових пов’язаних осіб.
Посилено й вимоги до розкриття структури власності: банки зобов’язані оприлюднювати інформацію про фізичних осіб, які прямо чи опосередковано через інших юридичних осіб володіють корпоративними правами в них. Наприклад, 19 січня правління НБУ ухвалено рішення про зарахування ПАТ «Банк Народний Капітал» до категорії неплатоспроможних саме з огляду на невідповідність його структури власності вимогам щодо прозорості. До законодавства внесено зміни щодо посилення відповідальності пов’язаних із банком осіб за його доведення до неплатоспроможності. Такі дії каратимуться обмеженням або позбавленням волі на строк до п’яти років. Щоправда, для цього потрібно буде довести злий умисел.
Протягом 2017 року НБУ планує створити централізований кредитний реєстр, який акумулюватиме інформацію про позичальників — фізичних осіб із великими кредитами та юридичних осіб. Це є нормою для більшості розвинених країн і дає змогу банкам якісніше оцінювати платоспроможність потенційних позичальників та приймати виважені кредитні рішення. Було зроблено кроки й до захисту інтересів вкладників за одночасного обмеження їхніх можливостей непрогнозовано вилучати депозити. Так, з одного боку, зменшено строки виплати гарантованого розміру відшкодування та передбачено кримінальну відповідальність службових осіб банків за внесення недостовірних відомостей про вкладника. А від початку січня 2017 року гарантії поширені також на кошти фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності. Після скандалу довкола «Михайлівського» фінустановам заборонено залучати кошти фізичних осіб з метою їх прямого спрямування на кредити без відображення в зобов’язаннях та активах. Обов’язкова умова для залучення коштів на користь третіх осіб — попереднє письмове інформування вкладника, що вони не є банківським вкладом фізичної особи, на який поширюються гарантії. З другого боку, скасовано обов’язок банків повертати строковий вклад на першу вимогу клієнта. При цьому надано право вибору вкладу «на вимогу».
Відповідно до діагностики, проведеної НБУ, частка проблемних кредитів у портфелі банків становить близько 53%. Від початку 2017 року запроваджуються нові правила оцінки фінустановами кредитного ризику задля усунення прогалин, які давали змогу занижувати частку проблемних позик. Внесено зміни до переліку прийнятної застави. Наприклад, майнові права на інше майно, зокрема на майбутню виручку, більше не можуть бути прийнятним забезпеченням. Зроблено кроки до захисту прав позичальників, зокрема тих, які потрапили в скрутне становище, але водночас і полегшено стягнення з тих, що не виконують зобов’язань. Зокрема, згідно із Законом «Про споживче кредитування» банки зобов’язані встановлювати порядок розрахунку змінної відсоткової ставки в кредитному договорі, змінювати цей порядок їм заборонено без згоди позичальника. Також їм заборонено в односторонньому порядку змінювати фіксовану відсоткову ставку за споживчим кредитом. Закон «Про фінансову реструктуризацію» відкрив можливість для банків і позичальників домовлятися про нові умови кредиту, які дадуть змогу підприємству відновити повноцінну діяльність. Він дозволяє встановлювати відсоткові ставки, нижчі від собівартості банківських послуг у відповідному банку, а відтак змінювати умови кредиту в процесі реструктуризації таким чином, що боржник стає спроможним їх виконати в період кризи. За задумом, позичальники, що перебувають у критичному фінансовому становищі, можуть у такий спосіб знизити ризики банкрутства та відновити платоспроможність.
У жовтні 2016 року набрали чинності два закони, які мають забезпечити швидке та ефективне стягнення заставного майна. Однак посилення захисту прав кредиторів лишається до кінця невирішеним завданням. А без цього, як уже зазначалося вище, неможливе формування передумов для сталого нарощування заощаджень та інвестицій, а отже, і пришвидшення економічного розвитку країни. За оцінками експертів, погіршення платіжної дисципліни позичальників дуже часто було наслідком не так нездатності, як небажання обслуговувати кредитні зобов’язання під приводом кризи та відсутності дієвих механізмів примусу. Особливо коли йдеться про великі компанії. Не працює нормально й механізм поручительства. Нинішнє законодавство також створює простір для зловживань підприємств процедурою банкрутства. Водночас поволі наростає нова потенційна загроза — агресивне нав’язування споживчих кредитів під шалені відсотки як банками, так і небанківськими кредитними організаціями в дедалі більших обсягах.
На початок січня 2017 року середня ефективна ставка за такими кредитами в українських банках становила 79,4% річних. А найдорожчі споживчі позики зросли до 182,7% річних. Максимальна сума таких кредитів за 2016-й хоч і зменшилася, однак і зараз становить 200 тис. грн (зокрема, до 50 тис. грн — без застави). Ще гірші умови в небанківських кредитних установах, які пропонують кошти під ефективну ставку 365–730% річних та буквально нав’язують сотням тисяч чи навіть мільйонам громадян позики на кожному кроці в кілька тисяч — десятків тисяч гривень, часто навіть без довідки про доходи.
Так, терміни кредитування до 30 днів, проте їх дозволяли багаторазово продовжувати в разі регулярних кредитних платежів. Стали з’являтися й перші довші кредити — до 12 тижнів. Так, поки що масштаб явища та кількість тих, хто не може чи не хоче платити, обмежені. Однак так буде не завжди. Доки проблема не набула великого масштабу, на неї заплющують очі, а коли виявить себе у всій красі, знову буде підхоплена політиками-популістами, які піклуватимуться або про знедолених позичальників, або про учасників таких відверто лихварських операцій.
Усе це загрожує в майбутньому перекладанням відповідальності за її наслідки на всіх громадян. Причому за відпрацьованими раніше лекалами. Зараз їм справді не передбачені жодні компенсації з бюджету, однак така історія була й із банком «Михайлівський». І якщо вкладники таких кредитних організацій або обплутані боргами громадяни почнуть виходити під державні установи, щоб їхні проблеми також вирішили за рахунок решти суспільства, то що завадить їм досягти успіху?
- Информация о материале
Страница 347 из 2102
