ВіктОр, неквапливо повертаючись до свідомості, розліпив очі. Розмите знайоме зображення стелі з чудернацькою ліпниною в жлобській позолоті підтвердило, що він таки – да, ще гражданін-начальнік. Самий главний. Це приємно зігріло душу. Поступово зображення приймало більш чіткі контури і око могло розрізнити дрібні золочені елементи. Якусь мить ВіктОр вагався – чи подрімати лишню годинку, чи вже вставати і йти розрулювати державні вапроси. І те, і те було однаково просто і приємно. Він повернув обличча і зустрівся з віддзеркаленим поглядом єдиної людини, якій він завжди радів при зустрічі, якій довіряв.
- Ну, шо, Вітьок, будем тіпа вставать?
Зображення щось проплямкало синхронно губами і поплило в посмішці.
Від цієї посмішки в душі приємно залоскотало і він знову закрив очі. Блін, як класно бути главним...
Дрімота помалу вивітрилася і ВіктОр вирішив таки встати.
Чорний халат в широку золоту смугу. По контуру – крупний меандр, на спині – дракон, пролітаючий над темним трикутником терикону на фоні місячного кола.
Ноги - в м`які капці з шкіри невідомої тварини (але – не страус, це точно).
Неквапливо човгаючи капцями по ковру, який старанно поглинав всі звуки, підійшов до дзеркала. Уважно подивився на мішки під очима, в яких плескались залишки алкоголю ще від дня народження. Да, класно тагда погуділи!..
День народження... Щось таке засвербіло в памяті... А, то ж Ганька вчора пару разів говорила, тіпа – ти ж не забудь поздравить народ з днем народження государства.
Віктор тяжко зітхнув і нахилив голову. Народ... І чого ці дебіли до сих пір не розходяться? Вибори ж давно вже закінчилися, і він – в дамках. Шо не ясно? Якого хера ото збиратися на ті мітинги? Тіпа – протест тої драної опозиції... Пахать нада! Пахать, сцуко, бо ж бабла не хватає в странє! Вас же, дебілів, не трогають за вим’я – заплати за газ, і паши собі спокійно до пенсії. Стало бабі 65 – баба... Блін, а чьо в 65? Баби довше живуть, я знаю. Не справєдліво! Якшо мужики в 65, то баби – в 70. Ну, Янич з цим розбереться, він пістон їм всім таки вставить. Народ, блін...
Ща я вас поздравлю. Так, музон треба якийсь. О! Кіркоров – то шо нада. Лабай, мій влюбльонний і бєзумно одінокий братело...
...Здравствуй, я твоя мышка,
Я твоя мышка, я тебя съем.
Счастье – лишь передышка.
Яркая вспышка в море проблем”.
Ні, шось не те. Класний музон, але не те.
„...Упал на камни я без сил.
К родным долинам пришёл с повинной
Твой блудный сын, твой блудный сын”.
Це ж треба було таку херню придумати – „прішол с повінной”! Дальше...
„...Уё,
Ты не слышишь меня,
Я не слышу тебя.
Неужели понять мы не сможем друг друга?”
Хто це «уё»? Я «уё»? Самі ви всі «уё»!
Так, без Кіркорова обійдемся.
Віскарь в посуду для віскаря, як вчили.
ВіктОр підняв стакан і знову зустрівся поглядом з класним пацаном.
- Не бздо, Вітьок! Всьо буде Донбасс!
Зображення кивнуло головою и простягло всій стакан. Дві склянки зустрілися з характерним цоканням і синхронно розплескали алкоголь. Два Віктора звично хукнули на сторону і вже хотіли жахнути залпом ту іноземну рідину, але чомусь затрималися. На лобі тонким гельмінтом заповзала морщина, позначивши присутність якоїсь думки і Вітьки несподівано завили дуетом:
«Хапай вєздє ту ю, Україно!»
