Националистов заподозрили в подготовке покушения на Януковича.
В Ивано-Франковской области Украины задержаны девять членов националистической группировки, которые, предположительно, готовили покушение на высокопоставленных чиновников, включая президента страны Виктора Януковича, сообщает украинская газета "Сегодня". Группу националистов задержали в одном из домов села Загвоздья Тисменицкого района области. Квартира, где временно проживали задержанные, располагалась по курсу движения президентского самолета. В ней были обнаружены две винтовки со снайперскими прицелами.
Сами задержанные назвали себя членами организации "Тризуб". У организации был изъято большое количество оружия, в том числе гранаты, автомат Калашникова, помповые ружья, патроны, а также наборы для уничтожения следов и изменения внешности.
О том, что националисты могли готовить покушение на Януковича, заявил губернатор Ивано-Франковской области Махил Вышиванюк. В то же время он подчеркнул, что не может утверждать точно, был ли президентский самолет целью группировки. В Службе безопасности Украины сообщили, что группировка также могла быть причастна ко взрыву памятника Сталину в Запорожье.
Как уточняет "Сегодня", после задержания националистов маршрут передвижения президента Украины был изменен. В то же время в управлении госхораны утверждают, что информация о готовящемся покушении была проверена, но не получила подтверждения
grani.ru
***
Генерал-мажору СБУ від інфантерії
од начальника вечірньої зміни ВОХРи Тисменицького району.
Слава Ісу, пане генерале!
Дай Боже здоров`ячка вам, і всій вашій родині!
Як ся має ваш перукар? Наші хлопці казали, що то є тепер в Києві велика фігура, то, про всяк випадок, передавайте вітаннячко й йому.
Пане генерале, аби с ви знали, яка тут холєра за малим не трафила, то їй-Богу таке, що аж моторошно! А то було так: хлопці собі добряче відпочили, бо то ж – село, а закуски стілко взяли, що запивати вже не було сили, та й самогонка не кінчається і не кінчається. А ми не пойняли, як то воно, а Микола каже: я також слоїк трилітровий взяв. А ми ж не в курсі, то й п`єм. І ото вже після другого слоїка Микола знов каже: „Стіхі! Буду – каже, – читать стіхі!”
А у нього після другого слоїка завжди ото стіхі - і все. Він, коли оце трийцять років тому в совєтах служив, то при офіцерському клюбі швендявся. Оце й наслухався всілякої дурні. Пробували його за ті стіхі бити по голові, але він тільки сміється. Каже, що голова - то не є його слабе місце. І все рівно читає свої дурні стіхі, хоч ти його ріж. Прямо з голови.
І якби ото, курва, читав би щось таке добре, веселе, для душі, - хоч би про того москалика, що взяв ото так гламурно на московський манер цуцика під пахву та й пішов мовчки топитися, так ні... Ото і тепер так само. Став так собі в позу, як отой пофарбований серебрянкою Лєнін в парку культурного відпочинку, якщо зарплату дали. А треба зауважити, що той Лєнін не так стоїть як всі порядні Лєніни – з жебрацьки протягнутою рукою і трагічним писком на лиці. А наш - такий веселий і скалиться, як шафер напідпитку. І пальці заклав за жилетку, як ніби-то зібрався вжарити народний гуцульський танець „хаванагіла”. Ну, чисто тобі соліст зі славетного колективу Ігора Мойсеєва.
Ага. Так я ж ото й кажу.
Микола, курвій син: „Стіхі!”. І пішов шпарити...
Лежат поэты на холмах пустынных,
И не понятно, в чем же корень зла,
Что в поединке уцелел Мартынов
И что судьба Дантеса сберегла?
Что сколько раз ни приходилось биться,
Как ни была рука его тверда,
Не смог поэт ни разу стать убийцей,
И оставался жертвою всегда?
Не ясно - почему? Не потому ли,
Что был им не привычен пистолет?
Но бил со смехом Пушкин пулю в пулю,
Туза навскидку пробивал корнет...
Ну, тут хлопці перервали це декламування гучними оплесками Миколі по писку, а потім хтось – може, Дмитро? – каже: то все дурня. Я, каже, в армії зі „шмайсера” в совєцький рубель на льоту попадав.
А ми йому: брешеш.
А він попорпався під ліжком і витягає свого мисливського обріза і каже мені: кидай залізного рубля, я тобі зара в момент покажу, хто тут бреше.
А я йому: може тобі ще й олімпійського? З отим мішкою, полного задору і огня? Де я тобі того рубля возьму? Ну, і викидаю свого недошмалка у вікно.
А цей дурень кричить: диви, як я його - вльот! І лупить у вікно дуплєтом. Від тої рами - одні тріски в різні боки. Стара була, геть трухлява.
Звісна справа, через п’ять хвилин приперся наш дільничний міліціянт, підхорунжий Бойченко. Бо той завжди винюхає, де можна на дурняка стакана потягнути. Ото двері так рипнули, і в щілину просовується його хитрий писок у кашкеті.
„А що це у вас, хлопці, диму повна хата? І начебто щось так голосно бумкнуло... То не у вас?”
„А холера його знає! Діти під вікнами курили, то й натягло у відкрите вікно”.
„Еге, я бачу, що у вас вікно відкрите. І ким ви його на цей раз „відкривали”? Признавайтеся, хлопці, а то штраф, протокол, суд, Сибір і гастроном. Ви мене знаєте!”
„Та знаємо... заходь вже”.
Бойченко ото, канєшно, так інтелігентно до столу і - за стакан. Потім відразу такий добрий став, навіть сємок нам з кобури трохи відсипав.
Ну, сидимо, гриземо те насіння, а він й питає:
„А чого раму на лушпиння перевели?”
Дмитро, дурень, розповідає свою байку про рубля.
А Бойченко дістає з кишені свого „Вальтера” і каже:
„Рубель, то – для дітей і бабів. А от я з пістоля в десять копійок влучу. Кидай!”
Ну, а решта хлопців бачать, що тут така стрільба пішла, то й їм закортіло.
Побігли: хто - до стріхи, а хто й у погріб. Ото поприбігали потім всі зі своєю зброєю, навіть сільський дурник Вася свою стару німецьку гранату приніс, що схожа на велике ескімо на палочці. Та граната геть не робоча, він її вже разів десять у вікно сільради кидав. Правда, одного разу таки влучили у голову сільради. Але, кажуть, зажило, як на собаці.
Гранату, певна справа, кожного разу повертали Василю назад, нехай вже кидає краще цю, аніж знайде щось ліпше. От він її й кидає до сих пір. Покоцана вся...
Ага. Ото всі поприбігали і стоять захекані. А брати Буковецькі вже так ніжно хекають на свою цейсівську оптику.
То Бойченко й каже:
„А давайте гайку підвісимо на шнурочку і нехай гойдається. А ми будемо смалити по ній. А хто влучить, той – чемпіон і біжить в магазин”
І всі: давай!
Так і зробили.
Розгойдали ту гайку, і така война почалася!..
Диму в хаті – мама рідна... Ніц не видно!
Всі стріляють, а Василь ото жбурляє свою гранту за компанію у вікно з четвертого поверху і – бігом вниз. Прибігає, потім знову жбурляє...
Аж всі дивуються, як ото Василь швидко бігає за гранатою.
Я навіть пожалкував, що нема такого олімпійського виду спорту – кидати гранату у вікно з четвертого поверху.
Значить, Бойченко таки вцілив у ту гайку. Набої, правда, у нього на той момент всі закінчилися, то він пістолем і жбурнув. І таки попав.
Ну, всі закричали: „Бойченко – чемпіон!”, і пояснюють йому, що гастроном тут недалеко, але через двадцять хвилин вже буде повний клОзет. І що йому треба поспішати, бо таку подію треба відзначити достойно. Аби закарбувалася в серцях, пам`яті і печінці хоча б на неділю.
А Бойченко не звик наливати, а звик на дурника. Став метушитися і кричати, що він на службі, а вона така опасна і трудна, що спасу нема. І що поляну ми йому повинні, бо він охраняє наш мирний сон.
А потім вже таке почав верзти... Каже, що йому не можна відходити від цього вікна, бо у нього тут воєнний пост.
А Дмитро йому: а чого це у тебе пост біля мого вікна? Іди ото до себе додому і там постись, скільки влізе.
А Бойченко подивився на стіл, побачив там ще зі два пальця рідини на дні слоїка і каже: не можу. Бо через цю квартиру пролягає путь літака нашого найяснішого цісаря, а ми, каже, так смалимо у всі боки, що може получитися нове Сараєво. А це, каже, його дільниця і він не допустить.
Ну, і ви бачили таке? Зовсім совість людина втратила. Ми смалимо...
А Дмитро тут і каже: ото ти й збрехав, бо у мене, як з кухні в коридор вилітаєш, то аби вилетіти, треба різко повертати на лєво. А як не повернеш, то влітаєш прямо в каптьорку. А там, каже Дмитро, льоту нема. Тупік. Приїхали.
А Бойченко тоді схопився і кричить: а чого ж ти мовчиш? Треба срочно попередити, щоби самальот не летів через твою хату, бо як упреться в тупік, то мені квартальну премію - як корова язиком.
І вилізає, сповнений натхнення і експресії, у вікно - чисто, як ото бюст неізвєсного (бо алібастровіх буквів не залишилося – геть всі стерлися) героя соцтруда біля контори. Дивиться в небо і кричить: летить! Летить самальот президента!
Потім знімає кашкета, починає махати і кричати: „Цурюк! Цурюк, іті його в дишло!” Значить, щоби повертав.
А всі кажуть: як воно вже ото тутечки летить, то таки треба його привітати, бо люди ми широкі та гостинні...
І також випхалися й собі у вікно аж по самі груди. Ну, хтось і закричав: спасибі, мовляв, мешканцям Донбасу!.. А вже решта підхопила далі по тексту.
Аж дивимся – самальот так засіпався в різні боки, а потім, начебто, поверта. Змінює, значить, курс.
Напевне, нас таки почули там, наверху...
То ж ви, пане генерал, премію Бойченкові залиште. Нехай вже.
Але скажіть, аби віддав хлопцям зброю. Бо забули в багажніку, як ото він розвозив потім всіх по хатах на своєму „бобіку”.
П.С. І гранату Василю не забудьте, бо він за нею дуже сумує...
