Лімузин рухався неквапливо, наче підпорядковуючись спокійно-розмірному ритму життя цього пасторального містечка. На задньому сидінні – джентльмен в хорошому костюмі. У нього суворий профіль бувалого бійця боїв без правил. Він мовчки і відсторонено поглядає на містечко крізь тоноване скло, укрите зовні дрібними краплями від розтанувших сніжинок і думає про те, наскільки складно і химерно переплелися проблеми європейської політики і його власна доля.
За вікном місцеві бюргери своєю ввічливою байдужістю дають зрозуміти, що він тут – лише гість.
Раптом його погляд оживає. На обличчі з'являються радісні емоції. Він тикає пальцем в скло:
- О, гля! Колян точно таку саму «беху» якось по п'яні разхерачив! У муку, в драбадан! А самому – хоч би хни! А був би тверьозий – точно кранти. А так він тільки хлібальник собі розквасив; але йому не звикати.
Ассистент виражає щире здивування удачливістю Коляна. Потім наважується перепитати.
- Пане Президент, текст при вас?
Джентльмен розслаблено плескає себе по нагрудній кишені піджака.
- Спакуха, все під контролем. Ми з Ганькой виступ відрепетували. Херня вапрос: виліз на трибуну, відбарабанив текст, і – в буфєт!
...Лімузин під'їжджає, плавно зупиняється. Охоронець натренованим рухом відкриває броньовані двері. Джентльмен виходить, озирається на натовп усміхнених папарацці. Він одягає й собі легку фотогенічну усмішку і махає їм рукою. Папарацці продовжують стояти незворушно, як статуї острова Пасхи. Вони чекають поважних персон.
Один молодий фотограф нахилився до бувалого метра з цигаркою в зубах і тихо запитав:
- Ху из ит?
- Енібоді – відповів той.
Журналістка в темних окулярах поруч розшила питання:
- То мі сед, зет ит из зи консельєрі оф Юкрейн мафія.
- Вау! Кен колл ин поліс?..
...У холі якісь серйозні люди з бокалами в руках перетинаються, відводять один одного в сторону і про щось стримано домовляються. Наш джентльмен також взяв собі бокал і одиноко тиняється, як неприкаяний.
Він перебирає в кишені пачку візиток з золотим тисненням, де вказана його козирна посада і насилу стримує в собі бажання роздати всім ці красиві прямокутнички.
Він пересувається від однієї групи джентльменів до іншої і раптом починає відчувати, що зсередини, неусвідомлено, підіймається глухе роздратування від їх ввічливих усмішок при його появі. «І чого це вони так свої харі кривлять? Я ж, бляха-муха, президент, такий самий, як і вони!»
І тут у нього з'являється майже фізичне відчуття, як його костюм під їх поглядами перетворюється на тюремний кліфт. Він кидає косяка на піджак, періодично крадькома мацає тканину, але це мерзенне відчуття не проходить. «Так, спакуха, все під контролем, я – президент, я - президент, я - президент, а не хрєн собачий!» - повторює він в думках мантру, наказану психологом; поступово берет себе в руки і заспокоюється. Але - до першої усмішки зі сторони.
...Простір перед трибуною поступово заповнюється. Люди розбирають поп-корн, кока-колу і займають вільні місця.
- Вот хеа вил бі?
- Консерт. Комік консерт.
- Вау! Енд веа ві тук поп-корн?...
«Леді`з енд джентльмен`з!..» - це єдине, що він зрозумів, коли оголосили його виступ. Ну, і прізвище, зрозуміло.
...Трибуна виявилася зовсім маленькою. Джентльмен впевненим рухом дістав складений вчетверо листок, розгорнув його і… загалом, це був не той листок. Це був дуже цінний папірець, на якому сірий кардинал схематично накидав систему відкатів по газу, але зараз воно було не в касу. Він безпорадно почав шарити очима по залу, але софіти сліпили очі і рятівні контури асистентів не вимальовувалися. У залі знову заплескали, підбадьорюючи актора. Положення було страхітливим, але піти з цієї трибуни він вже не міг. Залишалося одне – говорити. Джентльмен, за автобазівською звичкою, потикав у мікрофон пальцем. Почувши в динаміках очікуване – бум, бум, бум – задоволено кивнув. У залі знову зааплодували.
- Товариші! Я – президент України! – загрозливо-здивованою інтонацією вимовив президент. – І це - не пустий базар!
У залі засміялися і зааплодували сильніше. Пару чоловік підбадьорююче засвистіли. «Так, початок, ніби, нормалек, – позитивно оцінив ситуацію оратор. – Вигребемо, грєбьона мать!» З'явився кураж, і він вже в думках бачив себе в глянці і кольорі на перших сторінках товстих іноземних журналів.
…Джентльмен говорив кумедні речі з серйозним лицем: про іноземні інвестиції, про боротьбу з корупцією, про незалежний суд і вільну пресу. Публіка була в захваті як від тонкого гумору, так і від міміки актора. Дехто навіть порівнював його акторський талант з Жаном Габеном.
„увікни..., увікни..., - вікнить для себя Украину! – зажигав актор.
Для того, щоб "увікнути" Україну, я хочу сказати достатньо того щоб подивитись на її власними очами тоді, коли почнуть квітнути каштани в Києві. І в містах українських почнуть роздягатися жінки. Побачити таку красу - це чудово.”
…Наступного дня він, як і мріяв, прокинувся знаменитим.
