„Я — часть той силы, что вечно хочет зла
и вечно совершает благо”.
„Кто жив, не говори: «Пропало!»
Спасенный раз — навек спасен.
Достаточно победы малой,
Как вновь под сень его знамен
Перебегут его вассалы”.
„Фауст”
Секретна підземна база підготовки спецназа Альфа, вхід до якої замаскований десь на Корчуватому під каналізаційний люк. Всередині все пропахло порохом, потом і кров`ю. А також сечею тих, хто обісцявся тут від страху. Здвигається люк і зверху по відполірованому шесту спускається сантехнік. На ньому роба на лямочках, кепка і кирзачі, заляпані якоюсь гидотою. Писок у нього весь пошкрябаний і пропитий, аж синій.
Досягнувши підлоги він виймає з під пахви пістоля і напружено вдивляється через окуляри ночного відєнія в темряву навколо. Тиша. Підходить до округлих сталевих дверей з якимись датчиками і лампадками. Тисне на кнопку і картаво каже: «Двайцятий!» - «Пріложитє правий глаз к отвєрстію!» - сухо відповідають двері. Виймає глаз, прикладає. Двері муркотять, клацають і відкриваються. Двайцятий входить. Кругом євроремонт в стилі „мілітарі” і ікебана в горшечках. Скидає свій костюм на лямочках. Потім підходить до зеркала, здирає звичним рухом з писка латексну маску і перед нами вже не п’яний сантехнік, а красівий генерал ФСБУ.
Прямо по курсу - довгий коридор, утиканий дверима. На дверях таблички – «Тір», «Катувальня», «Столова», «Морг», «Крематорій». В кінці коридору двері з табличкою - «Спортзал». Генерал йде туди. На мить затримується біля дверей. Вслуховується в звірячі крики за дверима. Задоволено киває головою і входить.
При його появі бійці в чорних кімоно припиняють буцкати один одного і миттєво шикуються.
Якийсь час генерал мовчки напружено вдивляється в їхні мужні обличчя, наче хоче запам’ятати їх такими – ще живими... Потім бере себе в руки.
- Офіцери! Воїни! – витримка зраджує його - Синки мої...
Генерал ковтає сльози і гризе губи. Потім не витримує, - падає перед ними на коліна і закриває лице долонями.
- Синки мої! Простіть мене, свого ефектного, фотогенічного генерала з елегантною просєдью, бо на вірну погибель вас посилаю, орли мої шизокрилі! Не знаю, як буду дивитися в очі вашим рідним... Господи, що ж це за служба така у нас!..
Хлопці ошелешено переглядаються. Один, весь в шрамах, з відірваним вухом і порцеляновим оком тихо каже.
- Товаріщ генерал! Батьку... Так наша служба ж така – і опасна, і трудна... Чи нам впєрвой дивитись опасності в глаза? Невсеремось!
- О, хлопці! Такої хижої опасності ви ще не бачили. На ньому ж окуляри в металевій оправі, ще й песик на шнурочку...
Хлопці тривожно переглянулись.
- В справжніх окулярах?..
- Живий песик??.
- На шнурочку???
Порцеляновоокий похитує головою.
- Да, брали ми якось одного такого, так він відірвав дужку від тих окулярів, вхопив двома руками і звіздячив нас тою дужкою, як клюшкою для гольфа. Мені по щиту як жахнув, то я відлетів на три метри і знепритомнів. Ну, ми – тікати! Так воно тими окулярами нас за малим чуть не іспепелив всіх на растоянії. Наводить отак точку сонячну на машину, де бензобак – взрив! Друга машина – то же самоє! Ледве втікли огородами.
- А було ще такоє, - пам’ятаєш? - як один песиком на шнурочку відбивався. Крутив його над головою, а той як проліта мимо, так кусає больно. Нічого не могли зробити. Всі покусані лежать, а він круте і круте того песика і сміється так страшно, як Мефістофєль. Я спати потом не міг – все мені той песик з виряченими очами снився.
- Білий?
- Хто?
- Песик.
- Да, білий.
Порцеляноокий тяжко вздихає.
- Білий, то самий страшний. Особливо, як пудель. Бо ж пудель з виряченими очима... – ну, шо вам казати? Самі знаєте. Хуже білого може бути тільки рижий. Як рижий – то вобще капец. Ніхто не виживає, якшо рижий.
Потім ще раз зітхає і, дивлячись в підлогу, починає канючити.
- Товариш генерал! А у мене там завтра по плану задєржаніє банди оборотнєй в пагонах в Криму. Там оператівная обстановка і всьо такоє... Я сам, по бистрячку їх скручу і додому. Ага?
З задніх рядів виходить ще один. У нього слуховий апарат в вусі, апарат Єлізарова на нозі і сталева кришка черепа зі слідами рикошета пуль. Кришка прикручена саморізами. Він ніяково дивиться в підлогу, підіймає руку і також починає канючити з типовою інтонацією школяра, тіпа - „Марьванна, а я вчора все вчи-и-ив”.
- Я от тільки-тільки хотів сказати, що мене тоже завтра не буде, бо я збирався якраз після завтрака одну ОПГ в Донецку повязать. Вони тама аграріїв душать нещадно – нада шось дєлать.
Генерал суворо.
- Хлопці, не шукайте льогких путєй на службі! Не заговарюйте мені зуби! Шо це за разговори – ОПГ, Оборотні… Чи для цієї битовухи вас вчили арматуру зубами перекусувати і таранити головою шлакоблочні стіни? З тими оборотними – рано, чи пізно - ОПГ й саме розбереться. А вже населення, трохи пізніше, – з тою ОПГ. А ваша справа – очкі і песик! І ще – журналюги. Бо у тих заточені пєрья по карманАх позаникані. Всьо! Я понімаю – страшно. Тому завтра всі підемо. Скільки завтра вільних від нарядів по кухні і караула?
- Десять всього. – похмуро відповідає хтось з шеренги.
- Да, десять – мало. Тоді я лічно вас поведу. Буде одинадцять. Теж малувато, але... Я зранку тоді наведу якийсь устрашаючий макіяж, тіпа я – кровожадний пірат. Да, пірат буде класно. Хай зроблять з мене Джоні Деппа. Буде дуже ефектно. Фотографів я сам розставлю.
- Товарищ генерал! Можно спросить?
- Спрашувай.
- А шо, там велика політика, чи може великі бабки підвисли на тому в очках і з песиком?
- О, там і політика і бабки – всього купа.
- Да, паршиво. І яка ціна вапроса?
- Сорок штук.
- Зєлєні?
- Ти шо, в свойьом умє? Гривньових сорок. Якби зєлєні, то просто підірвали і не мучились би. Або ложку полонію зкормили. У мене тепер цього полонію, ну просто завалісь, бо „Дядя” на полонієвій фабриці командує.
Бійці почнають шушукатись і округлювати очі. Врешті порцеляноокий знову підійма руку.
- Ми тут подумали і таке придумали: може ми по чотири штуки скинемося і закриємо тєму?
- Тю, от ви дурні! Та хіба ж вапрос в тих сорока штуках? Та всрались вони нам на утрєннєй зорькє, їй-Богу! Він же нашу честь опозорив! Тепер кожний може подумать, шо сотруднік структур по охрані закону може цей самий закон нарушать. Ну, ви можете собі таке уявити? От я, к прімєру, не можу. Кожний мусить отвічать за честь. Бо утрата честі – це таке, шо буває тільки раз в жизні. А потом уже пофіг, скільки раз... Ну, готуйтесь. Завтра ви будете цю саму честь спасать з усіх сил.
Генерал елегантно віддає салют на французький манер і виходить, наспівуючи „...честь моя – моя ліш честь!”
