Народний депутат від фракції Радикальної партії Юрій Шухевич розказав «Цензор.НЕТ» про те, як потрапив до партійного списку, скільки думав перед тим, як дати згоду, які висновки зробив за час роботи в парламенті, як Україні потрібно поводитися з Росією та Польщею, а також про свої стосунки із колишнім Президентом Віктором Ющенком.
Юрій Шухевич – людина з непростою долею. Син головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича з дитинства знає, що таке несправедливість. Він був засланий до Сибіру, жив у дитячому будинку «ворогів народу», відсидів по таборах загалом 30 років. Згадуючи ті часи, говорить, що чекав розпаду Радянського Союзу. Зараз сподівається, що така ж доля очікує на Російську Федерацію. Своїми думками про те, як це може статися, Юрій Романович поділився з «Цензор.НЕТ».
«Деякі з тих, хто вперше пройшли до ради, погрузли в це багно»
- Ви вперше пройшли до парламенту, хоч раніше й балотувалися. Які висновки зробили за два роки роботи?
- Я за Верховною Раду слідкував роками, знав деяких депутатів. Скажу вам, що з кожним разом вона стає все гірше й гірше.
- Чому?
- Не знаю, чому. Здавалося б, після Революції гідності, у Верховній Раді мало б бути щось краще. Правда, прийшли нові молоді люди. По-перше, багато хто з них (не хочу сказати, що погані) недосвідчені. Ще є зубри, які давно у парламенті не перше скликання. По-друге, деякі з тих, хто прийшли вперше, вже погрузли у це багно. На жаль.
- Це можна змінити? Бо є багато розмов про те, що наступна Верховна Рада буде ще гіршою за нинішню.
- Я не беруся судити, якою буде наступна Верховна Рада. Все залежатиме від того, як прийде до влади. Може, знову через якісь потрясіння. Тоді, можливо, контингент зовсім зміниться, і з’явиться конвент. Але зверніть увагу на те, скільки після революції обіцяли, що змінять виборчий закон. Ніхто не збирається його міняти. Навіть не згадують. Вони вже пристосувалися до цього закону. Їм вигідно, щоб він був на наступних виборах, бо це гарантія, що знову пройдуть. А там – після нас хоч потоп. Правда, казатимуть, що змінять законодавство. Але між обіцянкою та її виконанням (зітхає. – О.М.) відстань дуже велика.
- Як особисто вам працюєтеся в цій Раді?
- Я би сказав, нелегко. Знаєте, спочатку нормально проводилися закони. А тепер все важче й важче. Там же є свої договорняки, угруповання...
А от своїм комітетом у справах ветеранів, учасників бойових дій, АТО та інвалідів я задоволений. Тут працюється добре. Нормально співпрацюємо з комітетом Денісової (з питань соціальної політики. – О.М.). Бо є дотичні питання. Але дуже багато непрофесійних комітетів. То так – випадкові люди, які пішли туди, невідомо чого. Я як подивлюся на ті засідання, мені прикро. Бо я вважаю, що у будь-якому парламенті основна робота має проходити саме в комітетах. Там повинні засідати професіонали. Головне – обговорити, якісно підготовити, щоб до сесійної зали зайшов точний та відшліфований законопроект. А такого немає. Приймають дуже багато таких документів, які потім вимагають змін. Так не повинно бути. Закони мають прийматися на роки, а не від випадку до випадку.
- Окрім якості законопроектів, є ще проблема в тому, що в залі їх просто не голосують.
- Це так. Але дуже часто й не виносять. Ніхто ж не вимагає, щоб депутати були компетентними абсолютно в усіх питаннях. Тому природно, що всі сподіваються - комітет відпрацює. А він не завжди здатен це робити. От і отримуємо. Є ж багато законів по замовленнях...
- Лобістських?
- Так. От через них та непрофесійні законопроекти й маємо проблеми.
- До обрання ви керували партією УНА-УНСО. Взагалі, враховуючи спрямування політичної сили, було б логічніше побачити вас у списку тієї ж «Свободи». Чому Радикальна партія?
- Це було зовсім випадково. За два дні до того, як спливав термін подачі остаточних списків до ЦВК, мені зателефонував Олег Ляшко й запропонував мені увійти. Я трошки повагався. Недовго, бо не було часу. Але вирішив, що треба йти. Бо я собі поставив за мету дещо зробити у Верховній Раді. Трошки вдалося. Зокрема закон про визнання борців за волю України. Я вважаю це своєю заслугою. Ви не думайте, що то отак відразу було. Над цим документом довго працювалося. Спочатку він був указом Президента Ющенка. Але ж це не закон. Причому його ще довелося відстоювати, бо Вітренко подала до суду. Я виграв, пройшовши усі інстанції. Однак указ не діяв. Тут ще Янукович прийшов до влади. Коли відбулися відомі події, а я зайшов у парламент, з’явився закон. Бачите, вдалося.
- Нещодавно було звернення ініціативної групи Першого грудня про загрозу популізму. Мовляв, він процвітає у Європі та в Україні. Чи не вважаєте ви, що країна скочується у популізм зокрема через погляди опозиційних фракцій, зокрема Радикальної партії?
- Я прочитав те звернення. Поставився до нього негативно, бо це було огульне звинувачення в популізмі. Їм треба було назвати, хто, що і як...
- Прізвища?
- І прізвища, і політичні сили. А вони почали словами з маніфесту Комуністичної партії: «Привид бродить по Європі» (посміхається. – О.М.). Добре, він є в цілій Європі. Значить, це модно й популярно. Чому Україна має відставати?! (всміхається. – О.М.).
Знаєте, що я вам скажу? Популізмом грішать всі політичні сили. Без винятку. Чи то ви візьмете «Блок Петра Порошенка», чи «Народний фронт», чи «Опозиційний блок». Навіщо тут тикати на пані Юлю, Ляшка та ще на когось?! У них просто трохи інший акцент – євроінтеграція, реформи, яких насправді немає, але про них постійно говорять. Ми приймаємо закони заради безвізового режиму. А де ж він?! В Марокко віслюкові прив’язують моркву, щоб вона була в нього перед носом. Він до неї тягнеться, але не може дістати. Так і ми хочемо безвізового режиму, в Європу. Нас ото тими байками й годують – що Президент, що уряд, що провладні фракції. А чим гірші опозиційні?!
- Довго нас ще цим годувати будуть?
- Думаю, довго. Поки ті, хто стоять на чолі держави не зрозуміють: на таких популістських обіцянках далеко не заїдеш. Потрібно тяжко працювати. Я розумію, що в країні багато проблем, не вистачає фінансів. Але, водночас, ви ж бачите, яке марнотратство. Кажуть, що притиснули митницю. Однак реформ там немає. А вона якраз дала б нам ще один бюджет. Ось тут треба попрацювати. Потрібно не робити вигляд, що ти щось підписуєш, проштовхуєш якісь пусті закони. Так в багатьох питаннях. От є нова поліція, а злочинність зростає.
- На засіданні комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Хатія Деканоідзе сказала: «У нас немає професіоналів».
- А чому?! Куди вони поділися?! Значить, щось не так у підборі кадрів.
- Зростання злочинності вона пояснює складною економічною ситуацію.
- Так, завжди при складній економічній ситуації, в час війни кількість злочинів збільшується. Це взаємопов’язані речі. Але попри все треба з цим працювати. В інших країнах їх же розкривають, карають. А у нас – роблять вигляд, а не викорінюють по-справжньому.
- Чому так?
- А хто буде боротися, як вони не професіонали?! Треба вміти це робити. Розумієте, це не така легка справа. Я усвідомлюю, що з нашою колишньою міліцією було багато проблем. Її потрібно було почистити. Але треба наводити порядок, не відкидаючи всіх. Серед потолочі є чесні й порядні. Мали «відсіяти зерно від полови» та працювати. Це стосується не тільки міліції, а й прокуратури, судів, адміністративного апарату. Корупція роз’їла наше суспільство. Ми повинні це визнати. Все почалося ще до незалежності. Але за останні роки вона охопила всі верстви населення. Однак з цим треба боротися.
- Знаєте, в моєму уявленні корупція – це хвороба. Останні кілька років складається таке враження, що вона невиліковна...
- Ну, я не думаю, що невиліковна. Римляни говорили: Якщо не допомагають ліки, то лікує залізо, якщо й воно ні – то вогонь. Мабуть, то правда. Нам треба вогнем випалювати ту корупцію. От чому вона у нас на такому рівні? Бо відчувають безкарність. А треба судити тих, хто дають, хто беруть, та посередників також. Це ж одна ланка.
«Путін, відчуваючи наш страх та кволість, продовжує тиснути»
- Ви пропонуєте розірвати дипломатичні стосунки із Росією. Деякі ваші колеги теж часто про це говорять. Чому влада не наважується на цей крок?
- Мене часто запитують, коли закінчиться ця війна? Знаєте, що відповіла одна людина у Львові? Коли збанкрутує фірма «Рошен» (робить паузу. – О.М.). Я дав відповідь на ваше питання.
- Ви проводили паралелі між своїми очікуваннями руйнації Радянського Союзу та розпаду Російської Федерації. Що може стати для цього стимулом?
- Росіяни не є нацією. То конгломерат рас та народів, скований одним «обручем» - імперією. Подивіться, що було у 1917-1918 роках – як все почало валитися, незалежність оголосили навіть козачі області, як то Кубань. Те саме сталося, коли розвалився Союз. Було потрібно лише три дні путчу, щоб «обруч» розірвався.
От чому я сказав, що це не нація? Коли розвалився Радянський Союз, один мій знайомий, який живе у Волгограді, спитав: «У нас багато хто з місцевих почали записуватися татарами. Чому так?». Я відповів: «Так а що ж ти хочеш?! То ж астраханські татари». Іван Грозний завоював Астрахань. Згодом тим людям у паспортах написали: росіяни. Але десь глибоко на підсвідомості вони усвідомлюють, ким є.
Так от конгломерат без влади не може жити. Яка різниця між українцями та московітами? Для них влада – щось таке, дане Богом. Це як сьогоднішня погода: ви можете нарікати, що йде дощ, але ж ви не можете його скасувати. Так і у них: «Да, несправедливо. Но власть сказала. Что ж поделаешь?!» Українці не такі. Два Майдани тому підтвердження. Особливо другий. Нам не подобається – ми виступаємо проти й скидаємо це ярмо. Бо маємо відчуття справедливості.
Не забувайте, що там же ще є Північний Кавказ, Башкирія. Зліплене докупи тримається до пори до часу. Прийде момент, коли вони не захочуть бути росіянами. Згадають, що вони татари, башкири чи ще хтось. Тоді станеться. Я знаю неприродність цього організму, тому вірю в розпад. Просто він буде поступовим – не в один день.
- Ми можемо якось цьому «допомогти»?
- Знаєте, нас дуже часто лякали: «Путін прийде сюди, його танки дійдуть не лише до Києва, а й до Львова». Але якби він це зробив, підписав би собі смертний вирок. Це б було тим детонатором, який би зірвав імперію. Путін мав би Чечню – але не мільйонну, а 43-мільйонну. Росія би цього не витримала. Я не хочу цього, але внутрішньо не боюся, що таке може статися.
- Судячи з поведінки Путіна, на Київ іти ніхто не планує.
- Так. Але це ж наші так залякують, щоб, не дай Бог, ніяких рухів не робили – мовляв, щоб його не спровокувати, і його танки завтра не були на Хрещатику. По-перше, він того не планує. По-друге, «не такий страшний чорт, як його малюють». Не можна себе обмежувати в рухах. Власне, треба робити різкі кроки. Бо він, відчуваючи наш страх та кволість, продовжує тиснути – як то в Мінську. Й буде це робити надалі. Чому ж ні, як ми піддаємося?!
- Які саме різкі кроки ми маємо робити?
- Один етап війни ми програли у серпні-вересні 2014 року, коли оголосили перемир’я. Тоді були Іловайськ, Дебальцеве. Оце результат того, що ми боялися різких рухів. Якби ми наважилися на них ще напочатку 2014 року, з Кримом все було б інакше. Може, тоді й такой ситуації на Донбасі не було б – лише Крим. Бо якщо немає опору, чому далі не просуватися?! А в нас не було відваги. Здали Крим і почали оголошувати антитерористичну операцію. Три тижні уряд про це говорив, але не зробили жодного кроку, щоб її розпочати. Потім ми здали Донецьк і Луганськ. Гіркін же визнав, що вони «роздмухали вогонь» на Донбасі через нашу недолугість – інакше все б закінчилося, як в Одесі в травні 2014 року.
- Але ж ми знаємо, що тоді українська армія була, м’яко кажучи, не в найкращому стані...
- Добровольці були готові воювати! Справа не в тому, що вони були ненавченими. Там було багато військових, афганців. Однак мали погане озброєння. Але у них був запал, чим вони набагато випреджували російську армію. Що вже казати про те так зване ополчення – його просто б розігнали. Поки зорганізовували армію, добровольці відстоювали наші території. У Путіна був план Новоросії – Харківщина, Донеччина, Дніпропетровщина, Запоріжжя, Одещина – він би до Придністров’я дійшов. Якби не добровольці, так би й було. А тепер їх намагаються скомпрометувати та облити брудом на кожному кроці. Вони самі бояться добровольців не менше, аніж Путін.
- Бо добровольці можуть прийти сюди?
- Так. Повернутися і спитати: «Хлопці, що ви робите?!» На жаль, в нашій історії вже таке було – ми знову наступили на ті самі граблі. У 1918 році в Центральній Раді також боялися військових. Тому вирішили розпустити стару армію, яка була вірна Україні. Такий самий страх був і у батьків новітньої історії - творців сьогоднішньої країни. Говорили, що ми маємо взяти з радянської армії все краще. Тому почали нашу розвалювати, продавати майно. А Янукович довершив цей процес, який до того йшов роками. От прошу дуже.
Подивіться, наших військових змушують не відповідати на постріли. У нас щодня гинуть люди, багато поранених, хлопці повертаються інвалидами. Це деморалізує. Коли така ситуація, вони розуміють, що їх відправили на забій. Що ж ви хочете?! Певне, що вони будуть деморалізуватися. Це злочин перед цим поколінням. Так би міг ставитися тільки ворог. Кажуть, коли у 1943-му Жуков з Ватутіним топили в Дніпрі 250 тисяч, він сказав: «Нічого, менше треба буде вагонів, щоб хохлів відправляти». Хіба зараз не таке саме ставлення?! Більше загине – менше ймовірності, що вони прийдуть під Верховну Раду та на Банкову.
Знаєте, що? Зараз почнуть посилатися на Мінські угоди. А хто вас відправляв у Мінськ?! А хто вам дав право там про щось домовлятися, Бог зна з ким?! Депутат Кірш влучно сказав про Мінський протокол: «Підписали два посла і два козла», маючи на увазі, з одного боку, представників ОБСЄ та України, з іншого – Захарченка та Плотницького. А тепер нас цьому підпорядковують. У нас парламентсько-президентська республіка, а ми, як депутати, не знаємо, про що вони там домовляються, які мають повноваження. Де таке видано?! Так само із Міжнародним валютним фондом. Вони ведуть переговори, але не говорять, що ми обіцяємо та віддаємо за черговий транш. Але ж віддають! І платити прийдеться нашим дітям, внукам і, мабуть, правнукам. Про це також не говорять. А потім до нас приїжджає Байден і говорить: «Чому б вам не зробити автономним той Донбас». Хай він Каліфорнію та Флориду такими зробить, а не розказує, як ми маємо чинити із Донецькою та Луганською областями! Коли Гітлер окупував Чехію, зробив протекторат - ніби там був чеський президент, уряд. Але мали протекта – начальника головного управління безпеки Гайдріха. Він диктував, що робити. А нам – посол Євросоюзу. Розказують про особливий статус Донбасу...
- Ще й про вибори знову заговорили. Зокрема під час візиту міністрів закордонних справ Франції та Німеччини...
- Оце, прошу, вони диктують, які потрібно встановлювати порядки, як Конституцію переписувати. То ми - протекторат чи суверенна держава?! Я не бачу тут суверенітету. З цим суспільство не погоджується. Того вони й бояться сказати, про що домовляються.
«Поляки думають, що під шумок домовляться з Москвою та щось увірвуть»
- За часів Кучми та Ющенка у питанні Волинської трагедії було певне примирення: сторони вибачилися одна перед одною. Зараз воно політизоване – польський сейм назвав цю подію геноцидом. Які матимемо наслідки?
- Ми не хочемо усвідомити одне, що ми ні Європі, ні Америці не потрібні. Маємо розраховувати лише на себе. Це наша територія, і ми повинні про неї дбати. А у нас думають, що Україну будуть захищати, так би мовити, годувати. Цього не буде!
Нам розказують, що ми йдемо до Європи, до якої нам ой, як далеко. Чуємо ще одну байку: Польща – наш адвокат. Але ми забуваємо, що все не так однозначно. Поляки самі виїжджають на заробітки в Бельгію, Францію, Німеччину, тому їм потрібна робоча сила. Її заповнюють українці. Тому вбили нам в голови, що ми багато чим завдячуємо Польщі. Насправді це не так. То така польська натура. Вони нас поділили з Москвою спочатку по Дніпру, потім – по Збручу. Зараз знову в нас вчепилися. Бачать, що ми маємо на Сході серйозну загрозу, вирішили «пришити» нам цей геноцид. А раз так – то відшкодовуйте, бо там же є ще економічно-фінансова частина. Однак ми не повинні забувати про східні кордони Другої Речі Посполитої.
- Ви, до речі, нещодавно говорили про те, Польща хоче заволодіти частиною українських територій. Як нам цьому протистояти?
- Нам треба прийняти відповідну постанову й сказати: «Ви й не мрійте, вже не раз від нас дістали по зубах. Ви завжди використовували те, що у нас є східний ворог. І зараз хочете цим скористатися?! Дивіться, це вам може дорого обійтися». Коли вони побачать цю позицію, зразу будуть чемними – хоч до рани прикладай.
Натомість ми починаємо: «Дійсно, може ми, справді, там винні». Не можна так казати! Я вам говорив, що Путін відчуває, що на нас можна тиснути, тому так і робить. Поляки так само. Але не треба цьому піддаватися. Ще маємо розібратися, хто кому більше потрібен – ми полякам, чи вони нам. Коли вони забули, то можу нагадати: якщо впадемо ми, то Сян і Буг не стримають – російські танки будуть там.
- Так ми ж про це весь час говоримо!
- Між собою. Але треба їм відкрито це сказати – на весь світ. Ми їх сотні років боронили від татарсько-турецької навали. До того – від Чингісхана. Хоч і були у складі тієї ж Речі Посполитої, але ж тягар війни несли ми! І тепер його несемо. А вони думають, що під шумок домовляться з Москвою та щось увірвуть. І ми даємо. Тут потрібна рішучість.
- Чому у нас її немає? Що це взагалі за комплекси меншовартості?
- У нашої влади не комплекс, а інтерес. Їм вигідно те, що робиться на Донбасі. Там же така контрабанда, відмиваються величезні гроші. Вони й не проти того. А те, що люди гинуть... Їм то нічого.
Ми вимагаємо від Європи санкцій проти Росії, а самі з нею торгуємо. То що це таке?! Вигода. А якби ми на перше місце поставили національний інтерес, все було б інакше.
- Ще хотіла вас запитати про Ющенка. Він був тим Президентом, який присвоїв вашому батькові звання Героя України. Складається враження, що останнім часом Віктор Андрійович зблизився з Радикальною партією. Це так?
- Знаєте, я був присутній при розмові, коли Ляшко сказав: «Ющенко був справді українським Президентом, але я цього в свій час не оцінив, бо був разом із Тимошенко та піддався її впливу». Може, з більшою симпатією до нього зараз ставиться. Але Ющенко нині знаходиться поза політикою.
- Не хоче повертатися?
- Я за ним такого не помічав.
- Тобто ми не побачимо його у списку Радикальної партії на виборах?
- Думаю, ні.
- А ви з ним, до речі, коли востаннє бачилися?
- Влітку у Львові. Взагалі я з ним і з пані Катериною у добрих стосунках. Я також вважаю, що його, з одного боку, недооцінили, з іншого – скомпрометували. Він має свої слабкості, як кожна людина, мінуси, як будь-який політик. Але, справді, по своєму духу він був українським Президентом.
