Статьи

Із приходом нової влади і МВС, і Служба безпеки України «тішать» репресивною активністю. Останній інцидент за участю СБУ — виклик на допит блогера та громадського діяча Олега Шинкаренка. Він нотував у своєму інтернет–щоденнику критичні думки про владу, а розмістивши відеоролик з епічним падінням вінка на Януковича, жартома додав: «Цікаво, чи є десь такі сили, типу українські націоналісти, які могли би убити Януковича, Анну Герман і всю компанію?».

Співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров вважає, що, вживаючи заходів щодо Шинкаренка, СБУ перевищила свої повноваження. Захаров зізнався в інтерв’ю «УМ», що після того інциденту він вирішив і собі завести інтернет–блог.

— Пане Євгене, як ви оцінюєте інцидент з Олегом Шинкаренком? Чи справді СБУ мусить реагувати на кожну репліку, яка стосується зазіхань на життя Президента чи інших державних діячів?

— Цей виклик нагадує дії КДБ та сумнозвісного 5–го управління за радянських часів. Управління полювало на інакомислячих та «оберігало» керівництво Компартії. Подумати, що пан Шинкаренко справді замислював терористичний акт проти голови держави, — це перебільшення. Працівники СБУ мали перевірити інформацію, яка надійшла до них, але робити те, що вони зробили, — необґрунтовано. Це втручання в громадське життя, що є недопустимим. На мою думку, СБУ перевищила свої повноваження. Нинішня діяльність лише псує уявлення про Службу як про структуру, що мала б дбати про національну безпеку.

— При цьому ситуація з Шинкаренком — не прецедент: «профілактичні» бесіди проводились уже не раз...

— Практика «профілактичних» бесід теж була у Радянському Союзі. У СРСР викликали на профілактичні розмови в середньому 20 тисяч осіб щорічно. Це знову стає систематичним: виклик Шинкаренка, бесіди з представниками громадських організацій, візит працівника СБУ до ректора Українського католицького університету Бориса Гудзяка. Ця «профілактика» має, так би мовити, «охолоджуючу» мету: щоб суспільство менше протестувало, менше писало і так далі.

Відомо, що СБУ пропонувала підписати певного листа не лише Гудзяку, а й іншим ректорам (у листі нібито йшлося про те, що ректор мусить стежити, аби студенти не брали участі в незаконних акціях. — Авт.). Пан Гудзяк відмовився підписати цей документ, але відомо, що інші ректори ставили підпис. Виникає питання: що ж це вони підписали? Я хотів би через вашу газету спитати у голови СБУ Хорошковського: чому він не хоче оприлюднити текст цього листа? Оприлюднюючи його, Валерій Хорошковський міг би зняти усі підозри щодо того, ніби СБУ втручається у громадське життя. Якби був текст — ми б побачили, що пропонували підписати ректору. Але лист не публікують. І, кажуть, саме для того, щоб цей документ не опублікували, працівник СБУ не захотів лишати копію листа в Гудзяка. Що ж це за секретність така?!

Діяльність СБУ викликає дедалі більше запитань. Я вже не кажу про те, що пан Хорошковський допустив неприйнятне сумісництво. Він став членом Вищої ради юстиції. Він — власник великого медіа–холдингу. Хорошковському закидали, що він бореться за розподіл телечастот (маю на увазі судовий процес, у якому телеканал «Інтер» виступає позивачем і відсуджує частоти в «5–го каналу» та ТВі). Це конфлікт інтересів. Не нормально, що голова СБУ — одна з найбагатших осіб у державі, власник медіа–холдингу, людина, яка має вплив на судову владу. Це не нормально!

— А щодо ситуації з Шинкаренком, то як вона може вплинути на свободу висловлювань в інтернеті?

— Це залежить від людей, а не СБУ. Якщо люди ігноруватимуть те, що їхні записи можуть читати представники СБУ, нічого не зміниться. Якщо ж вони боятимуться, що їх будуть переслідувати, і припинять писати — інтернет–простір стане біднішим. Це залежить від самих блогерів.

Ви знаєте, в мене ніколи не вистачало часу вести блог, але тепер я його, мабуть, заведу, щоб писати там усе, що схочу (сміється).

— Пане Євгене, цього тижня ви як співголова громадської ради при МВС виступили з низкою критичних зауважень на адресу керівництва міліції. Але ж міністр Анатолій Могильов заявляв, що цю раду очолив інший правозахисник — Едуард Багіров. Перш ніж перейти до суті зауважень, поясніть: чому ви виступили в іпостасі співголови ради, якщо є інший?

— По–перше, повідомлення МВС про призначення Багірова було разовим, більше ніхто на цьому не акцентував. Скажіть, ви щось чули про діяльність громадської ради під керівництвом Багірова?

За статутом, голова обирається на засіданні громадської ради. Мене двічі обирали головою. Але, за статутом, я не можу бути головою втретє. Рада мала обрати нового керівника. Однак Багірова не обирали. Оскільки указ про створення громадської ради не скасовано, я вважаю, що мушу продовжувати виконувати свої обов’язки. Упродовж чотирьох місяців я не міг домогтися скликання ради, тому виступив із публічним зверненням.

—А хто взагалі уповноважений скликати засідання ради?

— Представники громадської ради звертаються до МВС із пропозицією провести засідання. Готуються рекомендації, порядок денний... Потім скликається засідання.

Спершу я зв’язувався з апаратом міністерства. Мені казали: «Давайте перенесемо». Наступного разу: «У нас колегія, давайте на інший день». І так далі. Потім представники МВС узагалі перестали відповідати на мої дзвінки. Ми перейшли у режим листування — але відповідей не одержували. Тому я був змушений поширити своє звернення через інтернет.

— Ви контактували із самим Багіровим?

— Ні. У мене нема контактів ані з ним, ані з керівництвом МВС.

— Те, що робота громадської ради заблокована, свідчить про певну тенденцію?

— Це свідчить про те, що нове керівництво МВС не розуміє, навіщо ця рада потрібна. Ані Могильов, ані його заступники (не всі, але принаймні деякі) просто не розуміють, що це таке і навіщо воно потрібне. За часів міністрів Луценка та Цушка в нас не було зі скликанням ради жодних проблем.

— Одна справа, коли людина не розуміє, а інша — коли свідомо блокує роботу цього органу, аби щось приховати. Вам не здається, що тут якраз намагаються приховати?

— Не думаю. Пан Могильов — людина дуже відверта. Що він думає, те й говорить. Міністр уже наговорив багато всіляких нісенітниць саме тому, що не контролює своїх висловлювань. Не думаю, що в нього є бажання щось приховати. Але в Могильова нема розуміння, що таке права людини і порушення цих прав. Нема усвідомлення, якими є завдання міліції. Адже і МВС, й інші органи мають виконувати статтю 3 Конституції, яка передбачає, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю, а головний обов’язок держави — утвердження і забезпечення прав і свобод людини. А Могильов цього не розуміє. Я дійшов до такого висновку, відстежуючи діяльність і заяви керівника МВС. Або він мусить змінитися, або його слід замінити. Бо залишатися з таким міністром у європейській країні неможливо.

— Які основні зауваження до роботи МВС?

— Усе, що робиться, орієнтоване на систему показників. Вона провокує порушення прав людини та фальсифікацію. Міліціонерам доводиться працювати на показники, а якщо ти їх не виконаєш — це означатиме, що погано працюєш: не буде ні доплат, ні премій і так далі. Це змушує міліцію «домальовувати» показники, працювати не для справи, а для звітності.

Наприклад, не можна вимагати від працівників МВС збільшення кількості вилученої зброї, боєприпасів і вибухових речовин. Харківська правозахисна група переконливо довела, що близько 60% фактів вилучень зброї регулярно фальсифікуються. Це імітація боротьби з незаконним обігом заборонених предметів.

Не можна вимагати від дільничних інспекторів підвищення кількості розкритих злочинів, погрожуючи звільненням, як­що їх буде менше, скажімо, п’ять щомісяця. Не можна оцінювати роботу кримінального блоку за кількістю людей, які притягнуті до кримінальної відповідальності. Це провокує ситуацію, коли людям оголошуватимуть обвинувачення, часто безпідставні, аби був показник. Або ж нерозкриті злочини списуватимуть на тих, хто скоїв схожий злочин. Я впевнений, що саме через це відсоток людей, притягнутих до кримінальної відповідальності, в першій половині 2010 року зріс на 30%.

— У вас також були зауваження до діяльності МВС у сфері масових заходів...

— На жаль, МВС використовують як інструмент для політичної боротьби. Влада не дотримується принципу свободи мирних зібрань. За останні три місяці в цій сфері скоєно більше порушень, аніж за три попередні роки, разом узяті. Це перешкоджання у проведенні акцій, надання переваги одній зі сторін, затримання учасників, відмова працівників міліції реагувати на сутички, надмірне застосування сили і спеціальних засобів. Один зі свіжих прикладів — коли міліція не пускала віруючих УПЦ Київського патріархату на хресну ходу в Київ.

Якщо говорити про діяльність МВС, то також викликає обурення спроба ввести на залізниці систему, яка передбачатиме друкування на квитках імені, прізвища та по батькові людини, а також року народження, серії та номера паспорта. Мета нібито корисна — розшук злочинців. Таким чином, усі, хто користуватиметься українською залізницею, потенційно стануть підозрюваними у скоєнні злочину. А як інакше це можна зрозуміти? Прив’язувати це до Євро–2012 — узагалі смішно. Подібні дії перетворюють Україну на поліцейську державу.

А різке збільшення застосування дактилоскопії... Зараз у всіх затриманих масово беруть відбитки пальців. Це порушення нормативної бази МВС. Там чітко вказано, що дактило­скопія проводиться відносно осіб, яким пред’явлено обвинувачення у скоєнні злочину судом, або тих, хто вчинив адміністративне порушення і йому судом призначено покарання у вигляді адміністративного арешту. Лише в тих, кого суд за скоєне адмінправопорушення позбавив волі, можна знімати відбитки. А дактилоскопії піддають усіх затриманих, ще до розгляду судом.

— Пане Євгене, нещодавно російські прикордонники не пустили на територію РФ Василя Овсієнка — координатора програм Харківської правозахисної групи. Російське міністерство закордонних справ обіцяло українським колегам, що подібна практика «чорних списків» більше не повториться. Відтак українське МЗС заявило, що вважає інцидент вичерпаним. А ви вважаєте його вичерпаним?

— Ні. По–перше, перед Василем Овсієнком не вибачилися. По–друге, ніхто не відшкодував йому матеріальні збитки. Ми не знаємо, хто, коли, на якій підставі включив його у «чорні списки». Будь–хто з нас може зіткнутися з тією ж проблемою. Наприклад, я завтра летітиму в Росію (розмова відбулася в середу. — Авт.) і не знаю, що мене очкуватиме. Сподіваюся, що все буде добре. (Проблем таки не виникло. — Авт.).

Звичайно, можна зрозуміти, що для кожної країни є небажані гості. Держави відмовляються пускати на свою територію людей, котрі загрожують цінностям, які сповідує ця держава. Наприклад, у США не пускають людей, які вчинили злочин на території Штатів. Але я не можу зрозуміти, яким цінностям загрожує Овсієнко? Це дуже інтелігентна людина, він не займається політикою і взагалі далекий від цих баталій. Не пустити його — це нонсенс. Але це сталося.