Роль волонтерів у підтримці української армії, коли розпочалася російська агресія, важко переоцінити.
У 2014 році Збройним силам України не вистачало ані людей, ані ресурсів, ані спроможностей.
Під час відомого засідання РНБО 28 лютого 2014 року тодішній міністр оборони Ігор Тенюх визнавав, що у стані бойової готовності усього 5 тисяч військовослужбовців, а шоломами та бронежилетами забезпечено усього 4% українських військових.
Тоді волонтери змогли зупинити «кровотечу» в організмі армії, ставши найвпливовішою тоді суспільною групою – за даними соцопитувань, волонтери і досі очолюють список тих, кому найбільше довіряють українські громадяни, а сторінки деяких волонтерів у соцмережах у 2014-2015 роках (наприклад, Юрія Бірюкова, Романа Сініцина, Віталія Дейнеги) свого часу стали джерелом новин для десятків тисяч громадян і впливу на ключових посадовців, включно з міністром і президентом.
Тепер, з відстані кількох років, постає питання: чи вдалося волонтерам щось змінити у спроможності держави захистити себе, чи, якщо, не дай Боже, відбудеться серйозна ескалація, люди, як і раніше, забезпечуватимуть армію усім, від шкарпеток і картоплі до дронів і тепловізорів?
Метою наукової статті, яка лежить в основі цього тексту, було дати відповідь на це питання.
Матеріалом для неї стали публічні інтерв’ю представників відомих волонтерських організацій («Крила Фенікса», «Повернись живим», «Народний тил», «Армія SOS» і «Народний проект»), а також неформальні інтерв’ю авторки з представниками цих організацій та колишніми учасниками ініціативи «Волонтерський десант».
Волонтерські організації: що далі?
Станом на 2016 базові потреби армії було забезпечено, і кількість волонтерських організацій, як і обсяги народних пожертв, почали зменшуватися.
Особливо це стосувалося невеликих волонтерських ініціатив, на кшталт тернопільських «Поліських партизанів» чи регіональних відгалужень «Крил Фенікса».
Зменшилися і команди волонтерів – наприклад, кістяк «Народного тилу» з 30-40 осіб у 2014 році утиснувся до 4-5 у 2017.
Змінилися і обличчя – люди поверталися до свого більш «нормального» життя або, навпаки, робили нові старти у політиці, як-от Георгій Тука чи Тетяна Ричкова.
Інші великі відомі волонтерські ініціативи переорієнтувалися на вузькі ніші, які держава так і не спромоглася заповнити – тепловізори, дрони, планшети з балістичними калькуляторами та мапами, розвідувальні комплекси тощо.
Так, за словами Віталія Дейнеги, засновника «Повернись живим», половина усіх тепловізорів для українських військових у зоні конфлікту постачалися волонтерами.
Іншим напрямком діяльності волонтерських організацій стали професійні курси та тренування, як-от для мінерів («Повернись живим») чи снайперів («Combat.ua»).
Також волонтери знайшли поле для своєї діяльності у тих сферах, які постали унаслідок збройного конфлікту: професійній психологічній допомозі бійцям («Повернись живим»), відновлення тяжко поранених учасників бойових дій («Народний проект») та піклування про сім’ї загиблих («Народний тил»).
Деякі ці ініціативи знаходили вдячний відгук у державних структурах – наприклад, вищезгаданий курс підготовки мінерів пізніше став частиною державної навчальної програми аеромобільних сил.
Однак взаємодія волонтерів і держави мала і слабкі місця – це і «сіра зона» законності (адже провезти чимало обладнання через кордон було можливо тільки нелегально, ба більше – за спеціального втручання СБУ), вже не кажучи про те, що часто техніку та обладнання просто неможливо було поставити на армійський баланс, а отже – закріпити за неї відповідального, що не могло не призвести до зловживань. Через це волонтери були навіть змушені робити власний «аудит» поставленої техніки.
Між волонтерами і Міноборони так і не налагодилася така співпраця, яка відбувається між волонтерами і фронтом – про потреби бійців волонтери дізнаються від них напряму, а не через міністерство.
Однак волонтери свідомі того, що підхід «заміщення держави» не може працювати на довгу перспективу.
Вони розуміли, що навіть військовим на фронті легше і простіше замовити щось волонтерам і отримати це без бюрократичних труднощів, аніж добиватися того, щоб отримати необхідне з державних складів.
Зрештою, Міноборони теж було не проти скинути із себе клопоти.
Прощальний пост Павла Кащука («Combat.ua») підсумував настрій і думки багатьох волонтерів:
«Мы должны были сделать всё, чтобы продержаться, пока не начнутся реформы, пока не запустятся правильные процессы, пока государство не научится содержать армию своими силами.
Мы так сосредоточились на этих задачах, что заигрались и не заметили, как прошли полтора года. А система так и не заработала… Ну или правильней сказать – не заработала так, как должна была заработать.
И, наверное, в этом есть и вина волонтеров. Увы, мы расслабили армию, мы расслабили власть, расслабили государство».
Як зазначав Роман Сініцин («Народний тил») у власному прощальному пості, «реабілітація, психологічна та юридична допомога, лікування, тренінгові центри різних напрямків, ремонт оптики, відновлення техніки, великі інфраструктурні проекти, галузеві високотехнологічні проекти – це зараз потрібно більше за «купив-завіз».
Відповідь на поставлене на початку статті запитання, яка напрошується після аналізу динаміки діяльності волонтерських організацій, така: волонтери посилили державну оборонну спроможність, але водночас і послабили її.
З одного боку, волонтери змогли підтримати державу у момент її критичної слабкості і відійти тоді, коли державний апарат оклигав і відновив спроможність самостійно забезпечувати армію.
З іншого боку, військовим стало зручно покладатися на волонтерів скоріше, аніж вимагати системних змін.
Окрім того, волонтери і надалі заміщують державу там, де йдеться про високі технології для армії, лікування та реабілітацію, допомогу сім’ям поранених і загиблих тощо.
З точки зору державних змін результат «волонтерського експерименту» неоднозначний – і плюс, і мінус.
Однак з точки зору розбудови громадянського суспільства та громадянської відповідальності і свідомості – однозначний плюс.
