Інспектор патрульної поліції, лейтенант Марина Макарова після року служби розповіла нам, як це – бути жінкою в поліції, та що змінилося в її житті.
Початок
До поліції працювала журналістом та інженером. Коли подорожувала, завжди звертала увагу на різницю на дорогах України та європейських міст. Тоді здавалось, що змінити нічого не можливо, менталітет не такий, законодавство не таке, міліція не така. Після Революції гідності згадала прислів’я: «Легше бути 15 хвилин героєм, ніж один тиждень – нормальною людиною». Хотілось якось власними силами посприяти змінам у нашій державі.
Під час набору в патрульну поліцію почалось щось дивне – родичі, знайомі і ледь знайомі люди радили мені подавати анкету. Всі казали одну фразу – «іди, це твоє». На той момент мені так не здавалось, але вирішила спробувати. Особливу цікавість викликало, що беруть жінок. Про те, що скоро доведеться покинути роботу та змінити своє тихе й налагоджене життя, мови не було – «пройду декілька етапів і напишу про це», така була програма-максимум.
Як бути дівчиною в поліції?
Попри всі обіцянки не вірилось, що в поліцію наберуть зовсім нових людей, що конкурс буде чесним та прозорим. Більше всього сумнівів було перед останнім етапом – співбесідою, бо попередні майже виключали людський фактор впливу, і були пройдені досить легко. Тоді я усвідомила, що це робота моєї мрії, це саме той шанс змінити країну на краще.
У перші дні навчання запитувала всіх хлопців лише про одне: «Як ви ставитесь до того, що серед вас будуть жінки?» 90% були налаштовані цілком негативно, інші 10% – позитивно, але з не приємних міркувань.
Не буду вдаватись в усі подробиці, але під кінець навчання в хлопців не залишилось ні упереджень, ні сексуальних фантазій. Тактика та навчання переламали все. Якщо на початку майже ніхто не хотів мати в напарницях жінку (так було в моїй групі, за інші не знаю), то коли ми прийшли на знайомство роти після закінчення навчання (люди, яких я бачила вперше), командир запитала конкретно – хто не хоче працювати з жінками. Серед сорока знайшовся тільки один. А після першого року в роботі таких немає.
Гендерної рівності на роботі немає, бо робота нерозривна з життям. Жінці-патрульній треба бути набагато кращою працівницею, щоб із тобою рахувались. Крім того хатні, так звані «жіночі» обов’язки ніхто не скасовував. Яким би сучасним та люблячим твій чоловік не був, прийняти, що твоя дружина 90% приділяє роботі, дуже важко. Це вже незважаючи на фізичні та психологічні навантаження.
Написання журналів, прийняття матеріалів та інша «жіноча» робота перекочували від «Вєрочки з бухгалтерії» з радянського фільму до нас. Бачу, як досі ніяково деяким хлопцям потискати мені руку (ніби ми не на службі, а в клубі знайомимось). Був випадок, коли прибули двома екіпажами (чотири хлопці і я) на ОГП (охорона громадського порядку), там УДОвець (працівник управління державної охорони) привітався з усіма, крім мене. Ну невидима, що поробиш, звикла. Після спитав, хто з нас головний – кивнули на мене, і тут сталося прозріння сліпих!
Ставлення правопорушників
На службу ходжу скромно, безбарвний лак, мінімум косметики, але ні це, ні жетон, ні офіцерські погони, ні посвідчення з ПІБ не заважає багатьом правопорушникам називати мене «дєточкой», «заєю» і «мілочкой». Ті, хто молодші (за моєю особистою статистикою), більш лояльні, а от старші чоловіки ніби вважають справою честі відстояти уникнення штрафу від мене. В хід ідуть навіть діалоги типу:
— Доброго дня, лейтенант патрульної поліції, ПІБ, ви перетнули подвійну суцільну…, що суперечить… (чекаю пояснень)… пред’явіть для перевірки…
— А ты замужем? Чо такая злая?
А вже скільки мій «добрий» напарник вислухав за те, що в мене нестача сексу. Ну, звичайно, річ не в тім, що ви на червоний проїхали, вся справа в сексі.
Під час затримання деяким просто соромно підкоритись 50-кілограмовій дівчині. Хоча бувають і зворотні випадки тієї ж самої нерівності. Буквально сьогодні в нічну зміну рознімала з напарником бійку за участі восьми чоловіків, незважаючи на агресію та алкоголь, вони дуже старались не влучити саме по мені.
Родичі та друзі
Із багатьма друзями не бачусь по півроку. Свята в родині минають без мене, рідні вже почали звикати, що мама або на службі, або спить. Коли все починалось, мала серйозну розмову з чоловіком, начебто погодили, що в мене не робота, а служба, і доведеться багато чим жертвувати, але йому і досі не просто. На його плечах зараз багато незвичних для нього обов’язків. Крім того, мене можуть викликати в будь-який час, я вдягаю форму і йду, неважливо – чи вихідний це і який час доби. Насправді, не уявляю, як чоловік переживає те, що мені доводиться рознімати бійки, надавати первинну допомогу та допомагати безхатченкам і нетверезим на вулицях. Я дуже вдячна, що родина прийняла мій вибір і намагається всіма силами мене підтримати.
Окрема тема – це мій батько, який досі не змирився з моїм вибором і дзвонить перед та після кожної зміни. Делікатно питає, чи все добре і чи не передумала.
Якщо чоловік-поліцейський вважається вдома героєм, яким пишається вся родина і чекає на нього, то жінка-поліцейський – «горе в сім’ї». Додому вона біжить не для відпочинку… Її жене почуття провини, що через службовий графік вона погана мати, погана дружина, погана господиня.
Напарник
Мені пощастило, більшу частину служби маю одного напарника. Але не у всіх так. Розстановки на служби змінюються залежно від завдань, так само деякі люди не можуть працювати разом або діють неефективно, і якщо ситуація критична – їх змінюють. Конфлікти неминучі, бо з напарником проводиш набагато більше часу, ніж із рідними, і все це в замкнутому просторі автомобіля, ситуації, в які ви потрапляєте по роботі, не з приємних. Є такий критерій, як особистий комфорт. Не змогла б працювати з людиною (навіть найідеальнішим поліцейським), який користується парфумами на службі, слухає шансон чи має дратівливі звички.
Ми знаємо один про одного майже все, теми для розмов вже вичерпано, але мені цілком нормально з ним мовчати багато годин. Наші стосунки можна описати як братсько-сестринські.
Цінною якістю, яка притаманна нам обом, є здатність швидко забувати погане. Якщо не дійшли згоди під час якогось виклику – на іншому вже про це забули. Покластись на людину, на яку гніваєшся чи вона має якісь образи на тебе, неможливо.
Графік життя
Розпорядок чергувань такий: дві денні зміни – два вихідних, дві нічні – один вихідний. Але в ці вихідні бувають навчання, тести, стрільби, підсилення та ще багато різних речей. Так само під час зміни ніхто тобі не скаже, скільки вона триватиме. Така специфіка служби, що не можна приїхати на виклик, достояти до кінця робочого дня і просто: «Ок, вибачайте, мені час додому».
Звикнути до графіку не можу і досі. Життя однозначно змінилось, почали жахати свята та масові заходи (вони майже 100% значать, що викличуть у вихідний), крім того, навчилась спати в будь-який час, і якщо сонце світить в обличчя, сусід свердлить стіну, а по мені бігають діти – це більше не проблема.
Що змінилось в мені за рік служби? Не знаю, краще видно з боку. Нічого особливого не помітила. Можливо стала менш гарячкувата. Навчилася спершу вислухати всі обставини і, тільки 10 разів все обміркувавши, робити висновки. Більше не цікавить екстрим. Якщо можна поза службою уникнути потенційно небезпечної ситуації – так і роблю. Намагаюсь наскільки можливо вирішувати конфлікти дипломатією, спецзасоби та фізична сила тільки в крайніх випадках. І те, й інше вже доводилось застосовувати. На безглузде геройство не піду, бо якщо не цінуєш своє життя, повинен хоча б цінувати життя напарника та інших людей. Кожна помилка може закінчитись тим, що хтось заволодіє твоєю зброєю.
Досі пам’ятаю своє перше ДТП. Приїхали, а там вже стоїть один патруль, чекають, коли приїде з нашої роти колишній даївець. Літо, страшенна спека, люди роздратовані, починається пробка. Тоді я дістала тремтячими руками рулетку і почала міряти, напарник мене підтримав. За дві години впорались самі. Зараз і згадати смішно, дві години на простеньке ДТП, а тоді страшенно пишались собою. Мабуть, на обличчі були написані всі емоції, бо жінка, на яку оформлювала протокол, підійшла до мене і каже: «Не переживай, все вийде», хоча за логікою це я повинна була її підтримувати.
Випадки з потерпілими чи загиблими не особливо мене зачіпають, як би це жорстоко не звучало. Якщо сприймати їх близько до серця, можна просто стати «обнятись і поплакати», а цього дозволяти не можна. Абстрагуюсь від всього і роблю свою справу без емоцій.
