Окуповані Росією території Східної України знаходяться на грані економічного та соціального колапсу. Цей похмурий факт змушує поглянути на російсько-українську війну зовсім з іншого боку, адже зазвичай війни ведуться за певний територіальний приз, котрий переможці відбирають у переможених.
За даними ООН, загалом із 5 мільйонів, що населяли зону конфлікту, вже близько 2 мільйонів людей покинуло окуповані території, починаючи з березня 2014 року.
Оскільки значна частина переселенців має добру освіту, є професіоналами та належить до середнього класу, навряд чи вони схочуть повертатися туди, де відбуваються бойові дії, а тому окуповані території приречені страждати від непоправних втрат інтелектуального та людського капіталу.
Із 3 мільйонів, що залишилися, близько 2 є пенсіонерами та неповнолітніми, отже зостається лише 1 мільйон дорослих людей працездатного віку, котрі повинні утримувати решту, обслуговувати стрімко падаючу економіку, а також брати участь у бойових діях.
За даними Національного Банку України, ВВП всього Донбасу обвалився, порівнюючи з 2014 роком промислове виробництво впало більш ніж на третину, а будівництво – більш як на половину.
Чимало мостів та залізничних колій залишаються зруйнованими. Лише третина мешканців регулярно отримує заробітну плату. Значні ділянки території страждають від браку електроенергії, води та природного газу.
На додачу, наприкінці 2014 року Київ припинив виплату пенсій мешканцям окупованих територій, тому не дивно, що занепад Донбасу лише пришвидшився у 2015-ому.
Хоча потік переселенців дещо скоротився – хто хотів виїхати, той вже давно виїхав – економічний занепад та відтік капіталів триватимуть скільки ж, скільки продовжуватиметься війна.
З часом, населення окупованих територій повністю складатимуть громадяни старшого віку, котрі ледве виживатимуть за рахунок своїх приватних земельних ділянок; дітей, змушених годуватися на вулиці, спрацьованих жінок та розпачливих чоловіків, що вдаватимуться до алкоголізму або підуть воювати та гинути у сепаратистських рядах за матеріальні компенсації.
Чим довше триватиме конфлікт, тим менше Донбас буде спроможний підтримувати себе і свою боєздатність, а в сепаратистів залишиться менше можливостей, щоб створити функціонуючу політичну структуру.
Найгірше для Путіна, те що Росія – країна, котра найбільше зробила для руйнування окупованих територій – по суті є їх єдиним засобом економічного виживання.
Путін волів би, щоб Київ взяв на себе всі витрати на підтримку та відновлення регіону (за підрахунками українського уряду інфраструктурні збитки становлять близько 5 мільярдів гривень або $227 млн).
Але допоки окуповані території контролюються сепаратистами, котрі стверджують, що ні за яких умов не відмовляться від своїх прагнень до незалежності, Україна в жодному разі не піде на це.
Беручи до уваги економічний занепад та нестачу міцних чоловіків, не дивно, що сепаратистські формування так сильно залежать від добровольців з Росії та російської регулярних збройних сил.
Ми ніяк не зможемо порахувати скільки дорослих здорових та працездатних донбаських чоловіків досі підтримують Путіна та його повірених, але є окремі свідчення того, що деякі з них задумуються про істинні причини того, що призвело до спустошення економіки та знелюднення їхнього регіону.
Деякі також мусять відчувати, що їхні військові втрати є надзвичайно високими, як в абсолютних, так і у відносних показниках. Якщо є підстави вважати, що втрати сепаратистів перевищують втрати Збройних Сил України (близько 3000 загиблих: 1750 підтверджено та близько 1250 зникло без вісти), то деякі з них мали б задуматись про спроможність самопроголошених «республік» надалі вести війну.
Очевидно, що повністю покладатись на російських добровольців та солдат регулярної армії не можливо. Вони виявили брехливу сутність сепаратистських заяв про громадянську війну проти «фашистської хунти» у Києві. Це дорого коштує, а Кремль змушений за це платити.
Прибульці з Росії нічого не роблять для посилення місцевої економіки. Також вони збільшують ризик відчуження залишків місцевого населення, котрі можливо відчувають якусь солідарність із своїми «хлопчиками», однак явно не з російськими авантюристами звідкись із Томська.
Таким чином, нинішній етап протистояння є несприятливим як для сепаратистів, так і для їхнього патрона Путіна. Чим довше вони утримують території непідконтрольними Києву, тим вищою стає економічна ціна та інші ризики.
Для Росії також не існує простого виходу із ситуації, що склалася.
Звичайно ж, відновлення активних бойових дій вб’є ще більше українців та ще більше завадить урядовим реформам, однак як і проголошення незалежності "ДНР" та "ЛНР" , це нічим не допоможе вирішити ті труднощі, з якими зіткнувся Кремль на окупованих територіях.
Без сумніву, розширення окупованих територій лише примножить проблеми Путіна, оскільки подальша експансія спричинить неминучі руйнування на загарбаних землях та збільшить відтік населення звідтіль.
Росія зможе нав’язати Україні Донбас на своїх умовах, лише якщо завдасть остаточної військової поразки. Проте такий сценарій вимагає масованого військового удару, а це призведе до ймовірного посилення західних санкцій, змусить адміністрацію Обами надати летальне озброєння Україні, активізує український опір та врешті-решт втягне Росію у довготривалу криваву війну.
Логічним вирішенням цієї головоломки було б оголосити перемогу над «фашистською хунтою» в Києві, вивести російські війська та звалити окуповані землі на плечі Україну, котра буде змушена розбиратися з усім цим безладом, оскільки наполягає, що Донбас залишається українським.
Але щоб піти таким шляхом, Путін мусить відмовитись від усіх своїх солодкомовних ідеологічних конструкцій, котрими він послуговувався впродовж кількох останніх років. Та так званому «кремлівському мачо» подібний примирливий крок дався б нелегко, крім того, це б поставило під загрозу його легітимність та владу.
Щодо Києва, то нинішній етап протистояння є найкращою з усіх можливих реальностей для нього. Україна може знімати вершки емоційно наполягаючи, що ніколи не покине Донбас, насправді не роблячи нічого, щоб повернути його. Час грає на Україну, бо перемогти у цій «гібридній» війні можна лише втративши території.
Все що потрібно робити Україні – це не допустити розростання пухлини сепаратизму. Рано чи пізно в раціонального або напівраціонального Путіна відпаде охота розпочинати Третю Світову війну за нічого не вартий шмат землі, то він буде змушений або «заморозити» конфлікт, або вчинити як із Кримом та анексувати ці території.
У будь-якому випадку, Росія зіткнеться з депресивним регіоном без майбутнього, котрий тягнутиме її економіку донизу впродовж найближчих десятиліть.
