Майже щодня помирають солдати. Іноді більше, ніж троє або четверо людей, іноді - двоє або троє. Зазвичай, це лише одна людина.
Згасає молоде життя – заради чого?
За окупований Росією Донбаський анклав.
Тобто, ні за що.
Я можу зрозуміти, - принаймні інтелектуально, - що можна вмерти заради родини чи друзів, заради країни, міста чи громади, заради демократії чи миру, або заради нації.
Але вмирати за шматок вошивої землі з трьома мільйонами жителів, переважна більшість яких ненавидять Україну і все, що вона відстоює? У цьому немає сенсу.
Більшість українських політиків і більшість українського люду, схоже, мають намір повернути територію Донбасу, що зайнята військами і посіпаками Владіміра Путіна. У той же час, як видається, ця більшість, так само рішуче збирається й надалі вести нормальне життя - ніби ця війна (не сумнівайтеся, це таки війна!) точиться в якійсь далекій країні.
У ресторанах і кафе України гомонять клієнти, політики сваряться через несуттєві дрібниці, українці нарікають на здешевлення гривні, а солдати, що ніколи не просилися на фронт, втрачають життя, або - якщо пощастить - тільки ноги.
Заради чого? Заради 35 тисяч головорізів у посіпацькій армії Путіна? Заради зруйнованої промисловості і збанкрутілих вугільних шахт? Заради розтрощених міст зі зруйнованою інфраструктурою?
Чи, може, вони б'ються і вмирають за Україну? За Європу? За демократію? За права людини?
Найбільша іронія полягає в тому, що Україна може вижити лише без окупованого Донбасу. Менше за Європу про Донбас не піклується ніхто. А українська демократія і прихильність до прав людини можуть процвітати лише тоді, коли реакційні мешканці цього запутінізованого реґіону триматимуся на короткому повідку.
Сумна істина полягає в тому, що ці бідні молоді люди жертвують своїм життям ні за що.
Українці мають задати собі два питання.
Чи готові вони розплачуватися 5-10 людськими життями щотижня, впродовж наступних двадцяти років чи навіть довше? І якщо вони таки готові віддавати 250-500 життів щороку, то чи готові вони на цю жертовність, відправляючи своїх синів, дочок і онуків на фронт?
Багато українців скажуть: «Нам треба тримати Донбас, бо коли ми його втратимо, Путін стане ще сміливішим і почне захоплювати інші території».
Ні, не буде. Він став би сміливішим, якби міг перемагати українські збройні сили і робити це в стилі легкої прогулянки. Він не став би сміливішим, якщо б українська армія була задіяна в стратегічному розведенні сторін, що зміцнило б здатність України протистояти російському натиску. Він став би сміливішим, якщо б захоплений Донбас перетворився на економічне благо для Росії. Він не став би сміливішим у разі масивного відтоку ресурсів з Росії, що, власне, і відбувається.
Жертвувати молодими життями для захисту стратегічно важливого бастіону, втрата якого означала б поразку? Так, це мало б солідний геополітичний сенс. Жертвувати молодими життями для захисту стратегічно другорядної клоаки занепаду і корупції? От якраз у цьому немає жодного сенсу.
Це змушує нас повернутися до фундаментальної тези інтеграторів Донбасу: «Це священна українська територія, і ми нікому її не віддамо».
Справедливо, але тоді самі, разом зі своїми синами і дочками, йдіть на фронт.
Просто не дайте іншим вмирати за вас.
