Верховна Рада має виконувати закон. З цим, напевно, погодяться майже (окрім, скажемо так, великих оригіналів) всі. Тим більш, що вона сама записала у прийнятій нею Конституції України, що “органи державної влади <...> зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України” (ст.19). Слово не горобець, а конституційний імператив – і поготів.
Ба більше, у присязі народного депутата України (відмова від складання якої, до речі, має наслідком втрату мандата, а порушення якої – парадоксальним чином ні) кожен мандатоносець зобов’язується “додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах всіх співвітчизників”.
Так от, яко співвітчизник, я вимагаю від Верхоради виконати свій обов’язок і, згідно з п.17 частини першої ст.85 Конституції, призначити Омбудсмена, себто Уповноваженого ВР України з прав людини.
Наприкінці квітня цього року щасливо сплив п’ятирічний строк, на який 2012-го року, себто у часи вельми “регіональні”, ВРУ призначила на цю посаду Валерію Лутковську, відтак “треба щось вирішувати”.
Згідно з профільним законом кандидатури на посаду Уповноваженого можуть висуватися Головою ВРУ та “не менше однієї четвертої народних депутатів України від конституційного складу” парламенту. Як відомо, якісь кандидатури ніби й висувалися, але, але…. Не здіймаючи зайвих каламутних хвиль навколо того питання, вкритого мрякою підкилимної політики й оповитого посиланнями на якісь заморські міжнародні принципи укупі зі стандартами, сконстатуємо факт: щось не склалося. “Не стали планети, не склались обставини, карти не лягли”, як слушно співала Таліта Кум.
Що це значить для посполитих, з яких “кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”? Це значить наступне: погіршення можливостей реалізації цього права вже сьогодні.
Закон “Про Уповноваженого…” написано так, що повноваження особи, призначеної Верхорадою на посаду Омбудсмена строком на п’ять років, юридично припиняться лише з моменту “складення присяги новообраним Уповноваженим”, а допоки цього не станеться, то в “уповноваженому” кріслі залишатиметься пані Лутковська. Попри те, ще раз підкреслимо, що уповноважили її на п’ять років. Які скінчилися. Все.
Чи мотивує така підваженість чинного Омбудсмена до зразково-показового виконання ним/нею своїх обов’язків? Не факт. Чи надихає така невизначеність, відповідно, співробітників секретаріату? Не факт. Чи порушується право українців звертатися за захистом прав до Уповноваженого, якщо він/вона вже не зовсім уповноважений, бо ж лише на п’ять років, а не до Божої ласки? На мій погляд – так.
По-перше, через вищевказану невизначеність.
По-друге, через можливість різких змін (персоналій, організації, піхдодів тощо) під час розгляду звернень громадян до Омбудсмена, під час відповідних проваджень.
По-третє, через певну юридичну дефектність такої підваженої інституції.
Але це лише на мій особистий погляд, а мій особистий погляд то таке.
Проте є факт. На сьогодні Верховна Рада України не виконала свій конституційний обов’язок – не призначила Уповноваженого замість старого (це не про вік), який/яка відбув свій п’ятирічний строк. Це недобре. Це – правопорушення.
Відтак пані Лутковська, призначення якої 2012-го року обумовлювалося, за законом, наявністю у неї “високих моральних якостей”, та яка присягалася “чесно та сумлінно захищати права і свободи людини і громадянина, добросовісно виконувати свої обов’язки, додержуватися Конституції України і законів України та керуватися справедливістю і власною совістю <...> зобов’язуюся діяти незалежно, неупереджено, в інтересах людини і громадянина”, вчинила б дуже морально якісно, добросовісно, неупереджено та в інтересах людини і громадянина, якби взяла і подала у відставку, тим самим спонукавши Верхораду виконати закон, хутко розглянути питання про призначення на посаду нового Уповноваженого (куди, до речі, цілком може кандидувати, якщо хоче, і пані Лутковська, чому ні).
Крім того, на сьогодні будь-який правосуб’єктний громадян України (рівно як і зацікавлені громадські організації) може позиватися до ВРУ у суді, оскаржуючи її бездіяльність щодо призначення нового Уповноваженого і вимагаючи усунути це триваюче порушення – у чому всім можливим позивачам разом і порізно я щиро зичу всілякого успіху.
Ну і наостаннє, last but not least. Автор давно не вважає себе правозахисником (хіба правонапівзахисником, будучи переконаним, що в умовах московської агресії у питаннях захисту прав і свобод людини не можна не зважати на безпекові інтереси країни), тож не береться радити парламентарям, кого саме висувати, розглядати, оцінювати моральні якости і уповноважувати бути Уповноваженим (а той, кого б я порадив – не уповноважував мене виступати). Але, як на мою думку, дуже важливо, щоби при розгляді кандидатур(и) депутати брали до уваги наявність у кандидата якісної, кваліфікованої, мотивованої команди для заповнення принаймні найважливіших позицій у Секретаріаті, починаючи з представника у справах захисту прав військовослужбовців.
До речі, про права військовослужбовців. Виглядає, що незалежно від вирішення у ВРУ питання про призначення нового парламентського Уповноваженого з прав людини, аж ніяк би не завадило створення при Адміністрації Президента України посади президентського представника з прав військовослужбовців – за аналогією з існуючими посадами представників з прав дитини, з прав людей з інвалідністю. По-перше, за Конституцією Петро Порошенко – і гарант і верховний головнокомандувач. А по-друге, правозахисту – якщо це правозахист, а не що інше – багато не буває.
