Після внесення 21 червня генпрокурором Юрієм Луценком до парламенту чергового стосу подань на зняття недоторканності та притягнення до відповідальності народних обранців тема депутатського імунітету знову увійшла в топ вітчизняної політики, ставши чи не найважливішою. Куди там усім цим судовим, медичним та земельним реформам, якщо аж п’ять слуг народу від різних фракцій — Євген Дейдей (НФ), Максим Поляков (НФ), Олесь Довгий («Воля народу»), Андрій Лозовий (РПЛ), Борислав Розенблат (БПП) — опинилися під прицілом правосуддя.
Віртуозно підіграв цьому й виступ президента, приурочений до Дня Конституції. Петро Олексійович висловив сподівання, що народним обранцям вистачить політичної волі «раз і назавжди урівняти себе в правах із громадянами України». «Адже серед них, напевно, немає жодного, хто не обіцяв би скасування цієї недоторканності у своїх виборчих програмах», — зіронізував глава держави. Ніби на підтвердження серйозності сподівань президента наступного ж дня Юрій Луценко закинув у парламент подання на ще одного народного улюбленця, одіозного депутата від Опоблоку Михайла Добкіна. Але цього, здається, вже було занадто, бо бачилося мало не знущанням. Депутати все зрозуміли.
Несподівана активність вищого керівництва держави увінчалася лише тимчасовим успіхом.
Парламент затрясло в пропасниці, але дуже швидко нардепи зуміли опанувати себе, усвідомивши, що відступати нікуди й треба зробити переконливий хід у відповідь. Очолив боротьбу за виживання виду перший заступник голови регламентного комітету ВРУ й водночас його в. о. Павло Пинзеник (НФ), відверто висловивши, мабуть, спільну думку народних обранців: «Якщо ми за це (обмеження депутатської недоторканності) проголосуємо, можемо забути про Верховну Раду й закрити її на замок. У них немає ніякого інтересу в будь-яких розслідуваннях. У них є бажання нагнути Верховну Раду».
Ох як же пан Пинзеник мав рацію, певне, як ніколи. Але бажання притиснути Раду, на жаль, є цілком природним у цьому випадку. Особливо якщо зважити, що вона не раз сама демонструвала схильність до того. Робила це без особливого примусу й спротиву. Водночас не все так сумно. Нардепи мали би бути вдячні за урок, а можливо, і дружню підказку від генпрокурора. Не виключено, що в такий спосіб їх лише попередили, чим може закінчитися популістська тріскотня про потребу зняття недоторканності, якою вони та їхні попередники давно зловживають.
Хто вже забув, епопея ця тягнеться давненько, ще від Помаранчевої революції. Мабуть, тільки лінивий за той час не експлуатував популярної теми, сподіваючись десь у глибині душі, що до того ніколи не дійде. Обіцянка — цяцянка, а дурному радість. Деякі політсили, як-от «Самопоміч» і «Батьківщина», щоб сподобатися виборцю, навіть включили на останніх парламентських виборах зобов’язання скасувати депутатський імунітет у свою програму. Згодом цей пункт з’явився і в коаліційній угоді, під якою окрім згаданих вище ризикнули підписатися ще й БПП, НФ і РПЛ. А далі президент уже з власної ініціативи ще в січні 2015 року подав до парламенту як невідкладний проект закону про внесення змін до Конституції України щодо недоторканності народних депутатів і суддів. Нічого не підозрюючи й перебуваючи на гребені реформаторської ейфорії, нардепи тоді прийняли ініціативу глави держави в першому читанні й направили на узгодження до Конституційного Суду, який її теж погодив. Залишилося мало: проголосувати за закон остаточно та підписати. І тодішній спікер пан Гройсман навіть обіцяв, що буквально у вересні це буде зроблено. Але раптом вдарила політична криза, коаліція розвалилася, Гройсман очолив уряд, і недоторканність залишилася недоторканою. А шкода. Адже цього разу з таким захопленням парламент, мабуть, за неї не голосуватиме. Судячи з перебігу на комітеті розглядів подань від генпрокурора на окремих депутатів, захисна опція «кругова порука» уже включена.
Теоретично чесній і порядній людині немає чого боятися, їй не потрібен якийсь особливий імунітет. Навіть якщо ця людина носить у кишені депутатський мандат. Таких непросто зустріти в коридорах Ради, але вони є. Інша річ, що нечесних людей теж не бракує, і якщо вони раптом носять у кишені посвідчення прокурора або слідчого НАБУ, то за умовчанням можуть становити певну небезпеку і чесним, і нечесним. Робота в них така. Власне на цю обставину натякав пан Пинзеник, справедливо обурюючись проти утисків українського парламентаризму хворими на низьку правову й політичну культуру українськими правоохоронцями. Втім, це насправді не зовсім аргумент. Зокрема, не для суспільства, в уявленні якого вже сам статус народного обранця з прописаним у ст. 80 Конституції імунітетом робить його вищою кастою, що не може не дратувати. За все треба платити, впевнений електорат. І якщо комусь дуже хочеться вершити долі інших, хай позбувається частково своєї зони комфорту. Не все ж котові масниця.
Та й, відверто кажучи, ніхто і ніколи політиків не тягнув за язик із цього приводу. Вони самі люблять бавитися з вогнем, використовуючи у своїх ситуативних інтересах дражливі теми. Так сталося й цього разу. І саме політики мали б бути як ніхто зацікавлені, перш ніж розганяти істерію з приводу скасування недоторканності, у поясненні електорату тонкощів питання. Що буває, наприклад, ця штукенція принаймні двох видів. Недоторканність, яка поширюється на політичну діяльність політика, та інша, доцільність якої доволі сумнівна, адже вона захищає його взагалі від відповідальності за будь-що. І що перший варіант є в більшості демократичних країн світу, бо без цього ніяк, і залишається в українській Конституції й надалі. Ну щоб «не нагинали». Звучатиме так: «Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп». А от другий, який у нас переплівся з першим («Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані»), треба було б скасувати. І то вже давно. Адже цей запобіжник в Україні перетворився справді на неприступну стіну, за якою можна чим завгодно займатися і за це нічого не буде. А коли навіть буде, то, поки справа перейде по естафеті від прокуратури до парламенту, можна встигнути не лише втекти кудись у безпечне місце, а й продати за той час усе нажите непосильною працею та замести сліди. Прикладів маємо предосить.
Звісно, критики скасування недоторканності якоюсь мірою мають рацію, коли кажуть, що дозвіл на позбавлення депутатів імунітету може зашкодити розвитку українського парламентаризму, бо практично нівелює статус депутата й робить обранця надто вразливим до впливу силових структур, підконтрольних виконавчій владі. Але це лише припущення. Куди більшої шкоди вітчизняному парламентаризму завдає перетворення законодавчого органу країни на біржу й прихисток пройдисвітів, а вибори депутатів — на перегони спритників і фур гречки. Знищення цього огидного іміджу навряд чи комусь зашкодить. Навпаки. Позбавлення депутата імунітету від відповідальності за кримінал, основної притягальної родзинки статусу, нарешті зменшить престиж мандата в очах нечистих на руку гравців, охочих сховатися, бо зробить його менш привабливим і створить кращі умови для зростання професійних політиків. Врешті, ніхто не заважав народним обранцям самим довести до пуття свої обіцянки, владнавши ситуацію на свій розсуд і без шкоди для себе, а не чекати, поки грім вдарить.
Чи мають на меті президент і Ко справді остаточно підім’яти під себе нардепів, зробивши їх більш ручними, важко сказати. Найімовірніше, то буде лише приємний бонус на додачу до їхньої куди шляхетнішої мети — боротьби з мегакорупцією в парламенті, котрої так прагне втомлене суспільство, якому за кілька років знову йти на вибори. Хочеться принаймні в це вірити. От тільки чи погодяться самі народні обранці зіграти в цю гру, можна робити ставки. Швидше за все, ні, адже вони не самогубці. Проголосувати за внесення змін до Конституції куди серйозніше, ніж підтримати чи не підтримати подання генпрокурора на конкретного колегу, який був необережним. Хоча все це теж уже починає дратувати, бо невідомо, хто наступний. І йдеться не лише про 300 голосів, які ще треба назбирати, адже в коаліції, хай і міфічній, їх зроду не було, а охочих стати беззахисними поза нею вкрай мало. І не лише про те, що навіть на тлі суддів, часткове зняття недоторканності з яких теж прописане в цьому законопроекті (згоду на притягнення до відповідальності судді даватиме Вища рада юстиції), депутати фактично втрачають усе й стають практично беззахисними та вразливими, як немовлята. Згідно з коаліційною угодою, яка хоч і втратила чинність, але все ж таки залишається таким собі дороговказом, скасування недоторканності нардепів мало б іти в парі з ухваленням закону, що врегулює процедуру притягнення президента України до відповідальності в порядку імпічменту, про яке глава держави сором’язливо не згадує. Законотворцям це, звісно, не подобається, і великі торги, схоже, попереду. Тим паче що в парламенті накопичилося занадто багато важливих питань, які потребують нагального вирішення. У будь-якому разі голосувати за зняття недоторканності лише із себе, знаючи, що лишається каста недоторканних, котра зможе їх підім’яти, депутати точно не будуть. Ну хіба що президентові і Ко вдасться запропонувати їм щось таке, від чого відмовитися просто неможливо. Або взяти за щось таке. Але це вже дуже сувора історія.
