Цієї теми слід було торкнутися ще давно. Але все якось руки не доходили – то я писала про величезну комерційну аферу видавництв та шкільних адміністрацій, то пояснювала, яким чином вчителям роздають «години» за рахунок варіативної складової, то вкотре доводила, що проводити півроку, готуючись до ДПА в 4 класі, – означає потрапити під гіпноз вчительки.
А тим часом то тут, то там спалахували дрібні скандали.
Останній, якщо я вірно пригадую, стосувався «Букварика харьковского первоклассника». Його видано росийською мовою, і на кожній сторінці якого – Геннадій Кернес (навіть на сторінці, присвяченій визволенню Харкова від фашистів під час Другої світової війни).
Там є багато цікавого й обурливого – але найголовніше те, що цю книжку дарували першачкам всього Харкова в школі на 1 вересня. Батьки підняли скандал, мовляв, що це за підручники такі. Але це не підручник. Це – додатковий посібник, ще й виданий за кошти Харківської держадміністрації. А в нашій системі освіти книжки такого типу можуть бути будь-якими.
І вчергове лікнеп. Отже: книжки, які можуть офіційно розповсюджуватися в школах, можуть бути двох типів.
Перший – це підручники, на них є гриф «Рекомендовано МОН», вони мають бути однакові для всіх шкіл усієї країни.
Другий, так звані додаткові посібники – вони мають гриф «Схвалено до використання» – і видавати його мають право всі ці незліченні інститути, комісії, наукові ради та інші структури, яких без лічби розвелося в системі МОН.
Добре. Йдемо далі.
Мета друку додаткових підручників буває різною. Найпоширеніша схема – це ініціатива видавництва, яке хоче заробити (багато), продаючи, скажімо, збірку математичних завдань, і для цього запрошує автора, який цю збірку складає, б хоче заробити також (порівняно небагато).
Часто автор є й упорядником підручника з математики – в цьому випадку підручник отримує необхідного схвального листа миттєво. Тут все зрозуміло, за винятком того, чому батьки мають потім ті підручники купувати (ну, бо вчителька звеліла), а діти – витрачати час на виконання додаткових завдань.
Але існує й інший тип додаткових посібників. Їхніми ініціаторами виступають не видавництва, а різного штибу «зацікавлені особи». Вони стають благодійниками і видають ці книжки за свій кошт. Вони ж знаходять авторів – бажано з тих установ, що видають схвальні листи.
Ця схема бездоганна в сенсі того, що в такий нехитрий спосіб у школу можна занести все що завгодно.
Без перебільшення, я думаю, що навіть листування Гітлера з Ріббентропом отримало б гриф. Бо цих посібників ніхто ніколи не читає, їх підмахують, не дивлячись, особливо якщо автори свої, а гроші – благодійні.
Отже, що ми маємо.
Ми маємо мільйони українських школярів як жадану і дуже вразливу аудиторію.
Ми маємо осіб, які з різних причин жадають безперешкодно донести до цієї аудиторії якісь свої сенси.
І, нарешті, ми маємо наукові інститути, і перш за все Інститут модернізації змісту освіти (ІМЗО), який за визначенням покликаний бути фільтром на шляху сумнівної інформації, що може потрапити до школи. А насправді ці інститути слугують для неї шлюзом.
А тепер перейдемо до посібника, який і спричинив написання цього тексту – тих самих «Сімейних цінностей», і ретельно роздивимось його грифи та дозволи.
Перше. Так, тут усі свої – цей посібник схвалено до використання у загальноосвітніх навчальних закладах Науково-методичною комісією з проблем виховання дітей та учнівської молоді Науково-методичної ради с питань освіти МОН. Кажучи коротко і зрозуміло – схвалено листом Інституту інноваційних технологій та змісту освіти.
Друге. Це благодійний проект. «Підготовка і видання посібника здійснена за підтримки Міжнародної громадської організації «Рада сімей України» та Міжнародної благодійної організації «Благодійний фонд Костянтина Кондакова». Зауважу, що коли вбиваєш в Google це прізвище, вже третім варіантом випадає «Костянтин Кондаков аферист». Але менше з тим.
Третє. Цей посібник, як і всі інші, має наукових рецензентів – цілих двох.
Хочу зробити дуже популярними цих осіб: це два доктори наук – В. Г. Панок та Т. В. Кравченко. У нормальному світі їх треба було б позбавити наукового ступеню за схвальну рецензію цього посібника (чому – я намагатимусь пояснити нижче), але в світі, де аркушами наукових дисертацій вільно пересуваються лептони, цього годі сподіватися.
Нарешті, хочу зазначити, що двоє з трьох упорядників цього посібника працюють в тому ж ІМЗО (зручно, еге ж?) І вже в прикінцевих оголошеннях хочу скромно нагадати прізвище заступника міністра Павла Хобзея, який цілим спеціальним листом зненацька рекомендував саме цей посібник для впровадження в школах у якості факультативу.
Алярм, панове. На цьому виважена частина тексту закінчується, бо ми переходимо до аналізу вмісту підручника.
І тут, нажаль, будуть емоційні оцінки. Бо я сприймаю появу цієї книжки в класі так, ніби до моєї десятирічної доньки в поважному, на перший погляд, безпечному місці, якому я довіряю, – раптово підійшли якісь люди, котрих туди чомусь пустили, і наговорили дитині на вухо непристойностей. Не дивно, що я розлючена – адже так воно і є.
Отже. Я відкрила посібник, щоб пересвідчитися, чи дійсно там є всі ці жахливо-непристойні для сучасного суспільства цитати, які наведено в новині на УП.
Але почала читати і, відверто кажучи, захопилася. З далеких часів легендарної газети «Спід інфо» (хто її застав, той мене зрозуміє) не бачила такого щільного скупчення інформаційного шлаку в одному тексті.
Все, що валяється скрізь і є або псевдонаукою, або спаплюженими шматками вульгаризованої психології, або просто відвертою дурнею, – упорядники дбайливо підняли з підлоги й у захваті потягли до рота. І намагаються запхати це у рота нашим дітям.
Вони не оминули нічого.
Згадали міфічних аріїв, які є протоукраїнцями (це десь другий рівень історичної дурні; перший – це те, що трипільську культуру створили представники інопланетної цивілізації).
Нагадали про дбайливі родові стосунки київських князів (просто перед очима в цей момент пішов рядок з підручника історії про Ярополка Окаяного, та й багато ще про кого, не оминаючи Володимира та Ярослава).
Після цього нам повідомили, що «Сучасні дослідники схиляються до висновку, що Любов – це енергія Всесвіту» (я вже мрію побачити цих дослідників, щоб ретельно розпитати їх про методи їхніх досліджень).
І, нарешті, перейшли до улюбленого: концепції «ведичних дружин» – це нижчий рівень мережевих текстів для жіночої аудиторії; навіть паперові жіночі видання, зазвичай, цим гидують.
«Для чоловіка важливим є статус глави сім'ї, побутовий тил, внутрішньосімейний розподіл праці, доступність сексу. Жінці важливо відчувати себе захищеною, бути господинею в своєму домі, народити дитину» (стор. 31).
Що це в біса таке?!.. Тобто, жінці доступність сексу неважлива взагалі?
Окремо ридаю над важливістю статусу для чоловіка і розподілом праці. Ще раз: що це в біса таке?! Ви при своєму розумі?!
У чарівний спосіб лайно про «ведичних дружин» – це коли треба розвивати свою жіночність, і тоді чоловік одразу принесе тобі мільйон, – органічно поєднується із залізобетонним позитивізмом рівня Карнеги.
Причому авторів несамовито хитає від християнства до романтичного комунізму найпримітивнішого штибу. Буквально, на одній сторінці читаємо:
«Я створюю свою сім'ю, щоб навчитися віддавати більше, ніж отримувати, примножуючи любов на Землі» (стор. 32). Це другий з дев'яти мотив створення шлюбу (не питайте, вам не треба).
А ось і третій: «Я створюю свою сім'ю, щоб через любов до своєї половинки навчитися любити всіх, примножуючи щастя і радість на Землі» (стор. 33).
Від посмішки вже риплять зуби та зводить щелепи. Але автори все ніяк не вгамуються.
Аж раптом їх, нарешті, перемикає: «Жінці важливо виконати своє природне призначення – спочатку розкрити глибинні жіночі якості і створити простір, в якому чоловік розкриє свої найкращі чоловічі якості» (стор.35).
Ведичні дружини, хай їм грець, не вистачає тільки гороскопу та питання: яке ти дерево?
Обожнюю читати таке: у «ведичних» жінок зазвичай безліч обов'язків у житті – вони повинні і те, і се, все й не запам'ятаєш.
Чоловіки в цьому ведичному світі зазвичай просто «мають стати такими, як треба». Якщо ж не стали – о, це жінка погано старалася. Безпрограшна лотерея. Для чоловіків.
Але я щось відволіклася... Йдемо далі.
Вочевидь, автори вирішили, що ведичних дружин вже досить, – але в них ще повно дурного в голові, щоб розрадити нещасних дітей, які змушені усе це читати.
Ось, прошу дуже – кристальної прозорості утопічний позитивізм не дуже добре освічених революціонерів: «Людина народжується не для страждань» (стор. 37).
І далі: «До відомого вислову Горького про те, що «людина народжена для щастя, як птаха до польоту» (прим. авт. – так, саме птаха, так у тексті, я нічого не чіпала) багато хто ставиться скептично» (стор. 37). І дарма, ведуть автори далі, побіжно згадуючи принцип самореалізації і навіть комунікативний принцип – видно, що автори знають багато слів. Як на мене – аж надто багато.
Та-а-ак, ми ні про що не забули?
Ну, ми – може й так. А упорядники – нізащо. Це є просто енциклопедія суспільних забобонів, кожному знайдеться своє місце в певний час.
Ось, прошу: «Сьогодні ми маємо товариство «мужніх жінок» і «жіночних чоловіків» із серйозними наслідками в усіх сферах життя. Це і зниження статусу інституту сім'ї, і все більший розвиток гомосексуальних відносин, і складнощі у вихованні дітей, і збільшення захворюваності, злочинності» (стр. 44).
Так, про це не забули, йдемо далі.
Щоб ще такого корисного написати? О, можна про темпераменти – ну, 4 типи: «Учення про темперамент виникло у Стародавній Греції» (учення!) Мабуть, з останньої сторінки «Сільських вістей передрукували», так, знаєте, цікаво і корисно.
Ага, а ось про цінності – ну, що найважливіше, а що не дуже. І тут наводиться цікавий приклад. «Наприклад, жінка хоче мати автомобіль. «Авто – це моя мрія! Хочу, щоб у мене була можливість виїжджати за місто на природу та оздоровлювати дитину». Звісно, нащо їй ще може знадобитися авто?
«На перший погляд – цілком природне бажання жінки оздоровити дитину. Але в цьому випадку автомобіль ставиться на перше місце, і система цінностей явно порушується. Якщо ж на перше місце поставити себе та чоловіка, а не машину, то він зробить усе, аби забезпечити дружину автомобілем. Це природне вирішення проблеми» (стор. 54).
Природне, чуєте? Завважу, це знов до нас повернулися ведичні дружини – втім, вони й не відходили далеко, так, вештались тут весь час поряд.
У вас ще не йде кров з очей від того, що ви це читаєте?
Слухайте, а можна, я не буду більше читати?..
Там 284 сторінки, і на мене чекають такі розділи, як «Поняття про маскулінність та фемінність» та «Культура статевих взаємин», яких я в цій редакції можу не пережити. Якщо вам цікаво – ви й читайте. Лінк є у новині УП.
І знаєте, що найсумніше в усьому цьому?
Що більшість коментаторів поділяють усі ці неможливі тези – і про ведичних дружин, і про комуністичне щастя, і про статус голови сім'ї й призначення жінки – і рівно в такій послідовності. Бо ця незбагненна каша з Карнегі, псевдоісторії, первісного сексизму та слова «комунікативний» – вона в голові не тільки упорядників, а й більшості нашого суспільства.
І дідько би з ними усіма, жеріть свою кашу самі – але не треба намагатися нагодувати нею дітей.
