Наш попередній сценарний аналіз, опублікований наприкінці грудня минулого року, частково справдився, частково – ні. Базовий сценарій був описаний таким чином: «Повільний темп реформ, зниження рівня життя, закручування податкових та регуляторних гайок, зупинка бізнесу, масові звільнення працівників, ще більше зниження рівня життя та зростання соціальної напруги на тлі війни і несправедливості — все це призводить до соціального вибуху». Окрім соціального вибуху, все так і сталося.
Основним сценарним фактором тут є повільний темп реформ, який неважко було передбачити через коаліційний, а не професійний характер уряду.
Передбачення виявилися помилковими у частині темпу реалізації базового сценарію: як темп реформ, так і рівень соціальної напруги виявилися значно меншими за очікувані.
Так само ми помилилися у темпі появи нових лідерів – їх немає. Дійсно, український народ виявився найтерплячішим, і тут доведеться погодитися з аналітиками, які визначають українську революцію як найповільнішу революцію у світі, де зміни, що можна зробити за тижні, відбуваються роками.
Опис базового сценарію тоді завершувався словами: «До кінця 2015 року все якось владнається та вийде на сталу траєкторію, але до остаточного закріплення одного із середньострокових сценаріїв ще далеко: точка неповернення не пройдена».
Водночас був опублікований сценарний аналіз для Росії, і ми бачимо, що за півроку найбільш імовірні сценарії розвитку нашого геополітичного супротивника – колапс, палацовий переворот, Нова Орда – стали ще більш імовірними.
Найменш імовірні – економічний бунт мас, економічна революція середнього класу, олігархічна революція, мобілізаційна економіка, військовий переворот тощо – майже зникли зі сценарного простору.
Захід поступово затискає Росію у лещата санкцій, а війна, незважаючи на щоденний героїзм та щоденні жертви, стратегічно заморозилася.
Це означає, що сценарний аналіз для України маємо робити з урахуванням наявності агресора, але виходячи, в першу чергу, із факторів, що пов’язані не з війною, а з внутрішньою трансформацією.
Ми неодноразово писали про реформи в Україні як про війну на другий фронт: маємо гарячу війну на Сході та холодну, але жорстку війну в тилу з Гідрою – пострадянською корумпованою системою.
Сценарії подальшого розвитку України, за умов замороження першої війни, визначаються перебігом другої війни, яка є не менш важливою.
Успіхи у цій війні є, і їх багато, але вони носять тактичний характер.
Стратегічно Гідра зміцніла і перестала боятися. А кого боятися?
Народ не бунтує, ідея Третього Майдану популярна лише серед прихильників Медведчука, добровольчі батальйони загалом влилися у Збройні Сили, розлючені люди не ходять вулицями і вже нікого не пхають у смітники.
Нові урядовці складають локалізовану і скуту старими правилами меншість, а широкого народного руху за реформи не виникло, так само як і нових лідерів.
Низький темп реформ означає не лише зубожіння населення та згортання економіки, але й втрату довіри. Останнє є більш небезпечним: за умов довіри можна пережити будь-які негаразди.
Досвід «шокової терапії» у постсоціалістичних країнах доводить: коли населення розуміє сутність змін і знає, коли, чому і яким чином стане краще, воно здатне примиритися з тимчасовим, навіть тривалим погіршенням.
Коли внаслідок «шоку без терапії» люди втрачають надію на краще, їм нема чого втрачати далі.
Існуючі суб’єкти соціально-політичного процесу майже видохлися. Очевидно, що нова сила так або інакше постане.
Ми вже писали про невідворотність української модернізації: 15-20% населення, що прагнуть жити у Модерні, складають критичну масу, їх занадто багато, щоб усім емігрувати або щоб усім скоритися та відступитися.
Питання в тому, якою буде ця сила. І друге питання: чи постане нова сила сама по собі, тобто органічно, а чи через зовнішній вплив у тому чи іншому вигляді.
На користь органічного виникнення нової сили говорить критична маса прихильників модернізації та досвід їхньої спільної дії на Майдані та у волонтерських рухах. Фактори на противагу включають загальне розчарування і зневіру, відсутність нових лідерів.
Фактори
Обмежимося рамкою наступних 6-9 місяців і спробуємо зазирнути в майбутнє за допомогою сценарного аналізу.
Практичний підхід до побудови сценарного простору означає, що ми намагатимемося виокремити декілька ключових сценаріїв, а для того – зрозуміти, які основні фактори рухають ситуацію.
Майбутнє визначається спільною й одночасною дією сотень факторів, але нам треба знайти найважливіші.
Отже, які ж фактори визначають успішність української модернізації – історичного процесу, що розгортається навколо нас і з нашою участю? Очевидно, є як внутрішні, так і зовнішні.
Першим із найважливіших факторів є зовнішній тиск задля прискорення українських реформ.
Неуспіх реформ, якщо дивитися ззовні, означає, що Україна не впоралася сама.
Захід досить серйозно сприймає загрози світовій безпеці, які створює Росія, і розуміє, наскільки українська невдача посилить ці загрози.
Сьогодні Захід ще не готовий ані до військової допомоги у випадку масштабного російського вторгнення, ані до великого плану економічної допомоги на кшталт «плану Маршалла».
Не забуваймо, цей план був придуманий для зупинки просування комуністичного тоталітаризму на захід: єдиним запобіжником могло стати процвітання Німеччини, і так само розцінювалася допомога Японії, а згодом Південній Кореї.
До всього цього Захід не готовий в першу чергу, через те, що не готові ми самі: Україна не пройшла перевірку за принципом «ми допомагаємо тим, хто помагає собі сам», що його Захід сповідує десятиліттями.
Але в поточних умовах Україна є набагато важливішим чинником стабільності і порядку у світі, ніж Греція.
Падіння України означає не лише російські війська на кордонах НАТО і «зелених чоловічків» в Естонії та Латвії.
Це означає, перш за все, руйнування всіх принципів, на яких ґрунтується сьогоднішній світ: незастосування сили, недоторканості кордонів, принципу відповідальності. Це –перший крок до реальної, а не холодної світової війни.
Тому не виключено, що нас не полишать наодинці з проблемами: не допомагаючи ні зброєю, ні інвестиціями – допоможуть зовнішнім тиском. І цей тиск буде посилюватися тією мірою, якою проблеми в Україні будуть наростати, аж до введення «зовнішнього управління».
Водночас можливий і абсолютно протилежний варіант: Захід не зможе ні прийняти виважене рішення, ні консолідуватися щодо нього. Це – перший із двох ключових факторів.
Другий ключовий фактор є суто внутрішнім, він стосується соціальної ситуації. Але виокремити його непросто. Адже багато важливих внутрішніх факторів, по суті, є константами, тобто незмінними.
Серед них – неспроможність держави, висока соціальна енергія активної меншості та байдужість пасивної більшості і співвідношення між цими двома частинами суспільства. В рамці 6-9 місяців кардинальних змін в цих факторах годі очікувати.
Що ж є змінною величиною? Безумовно, ключовий фактор пов’язаний із громадянським суспільством, саме воно є основним рушієм модернізації країни в умовах слабкої держави та відсутності сталих соціальних інститутів.
На наш погляд, змінним фактором є рівень інтеграції активної меншості. З одного боку, люди стомилися, втратили багато грошей як через банківську кризу та інфляцію, так і через допомогу фронту, переселенцям тощо.
Сотні тисяч людей видохлися і волонтерять – виконують активну громадську роботу.
Себто фронт, переселенці, реформи тощо не на ентузіазмі, як рік тому, а через почуття обов’язку, неприйнятність рішення припинити й кинути.
Є суттєва загроза атомізації, індивідуалізації громадянського суспільства, втрати довіри та, внаслідок цього, енергії. Це і є змінний фактор, який ми шукаємо.
Необхідно роз’яснити суть процесу, який ми тут називаємо інтеграцією.
Мова не про спільні дії, а про спільні цілі – тобто не про узгодження планів, яке при великій кількості одночасних ініціатив малоймовірне, а про узгодження цілей і цінностей завдяки зростанню рівня усвідомленості, це можна було би метафорично назвати «дорослішанням».
Гарним прикладом тут є перша фаза волонтерського руху: десятки тисяч людей взялися до роботи задля спільної мети, не узгоджуючи дії між собою.
Так само у гарячій фазі Майдану в різних районах Києва одночасно і незалежно виникли Громадянські Варти – іноді з однаковими назвами, іноді з різними, з різною тактикою, але заради однієї мети.
Натомість тривалі спроби численних організацій Майдану узгодити не цілі, а плани через різноманітні громадські ради завершилися нічим.
Отже, ключовий фактор, що визначатиме подальший розвиток подій в Україні, це інтеграція громадянського суспільства: рівень довіри, толерантності, взаємного визнання та прийняття, готовності до спільної дії, спільної творчості, готовність до прийняття чужої ідеї замість своєї заради консолідації та спільної дії.
Протилежним трендом є індивідуалізація (атомізація) через втому, зневіру, розчарування і втрату довіри. Боротьба цих трендів визначатиме, який зі сценаріїв реалізується.
Сценарії
Наявність двох факторів з непередбачуваною силою — інтеграція/атомізація громадянського суспільств ата зовнішній тиск — у рамці 6-9 місяців створює сценарний простір, описаний нижче. (Зазначимо, що стаття була написана до гучних справ у Генпрокуратурі та подій у Мукачеві, а ці події повністю вкладаються у подані нижче різні сценарії — отже, остаточного вибору сценарію ще не відбулося.)
Сценарій «Колапс з обгорткою» (основні параметри: атомізація громадянського суспільства, сильний зовнішній тиск).
Економіка остаточно згортається під впливом війни, коливань світових цін, продовження тиску на бізнес, вимивання обігових коштів тощо. Дефолт не страшний — страшніше руйнування сталих ринкових механізмів.
У таких умовах Захід допомагає України втриматися на плаву, але ставить при цьому жорстку умову: заміна горе-реформаторів справжніми, високий темп реформ (хоча би для забезпечення подальшої спроможності обслуговувати зовнішній борг).
Невмілих та самозакоханих політиків в уряді змінюють фахівці, збільшуючи частку іноземців-професіоналів. Там, де формально керують українські міністри та їхні заступники, з’являються радники з великими повноваженнями. Міжнародні організації з боротьби з корупцією та відмиванням грошей беруть на себе завдання зламати хребет великій українській корупції, заміняючи в цій справі українських правоохоронців. Необхідні реформи виконуються рішуче та безкомпромісно. Парламент вимушений голосувати за реформи під загрозою соціального вибуху у випадку ненадання західної допомоги. Це створює умови для початку економічного відновлення через 9-12 місяців після початку рішучих реформ.
Сценарій «Острівці реформ» (основні параметри: інтеграція громадянського суспільства, сильний зовнішній тиск).
Швидкі реформи в окремих сферах та областях – успіх Михеїла Саакашвілі в Одесі, Еки Згуладзе у створенні нової патрульної служби, Давида Сакварелідзе у реформі прокуратури, авторитет Івана Міклоша у визначенні параметрів податкової реформи і, звичайно, успіхи реформаторів українського походження. Але відбуваються вони значною мірою під тиском і контролем Заходу, призводять до того, що «острівці реформ» зростають та поєднуються в «континенти», залишаючи все менше «кормової бази» для корупції.
Великі іноземні корпорації та установи приходять порядкувати в окремі сфери (наприклад, митниця та арбітражний суд) чи регіони. Все це надає нової наснаги громадським рухам, під тиском яких політики вимушені провести швидкі зміни там, куди ще не ступила нога варягів.
Силові органи розколюються: інстинкт самозбереження примушує частину суддів, прокурорів та міліціонерів «зрадити своїх», поклавши край круговій поруці. Все це призводить до початку економічного зростання максимум через півроку.
Сценарій «Лихі роки» (основні параметри: атомізація громадянського суспільства, слабкий зовнішній тиск).
На тлі подальшого зубожіння населення і зростання напруги вплив центральної влади слабшає, громадські рухи втомлюються і розпадаються.
Натомість з’являються і зростають нові «центри сили» місцевого та регіонального значення: олігархи з їхніми приватними арміями, численні окремі озброєні групи «борців за справедливість», російські агенти впливу з їхніми «народними республіками», колишні регіональні барони тощо. Наступає реванш(тут стануть в нагоді місцеві вибори) і тривалий (декілька років) період відсутності порядку та зовнішньої ізоляції, який завершується врешті новими масштабними революційними подіями, що мають непередбачуваний результат. Ймовірніше, кордони країни на цей час будуть вже зовсім іншими.
Цей сценарій є інерційним, тобто сюди все рухається, якщо нічого не робити. Відповідно, стратегія буде вимальовуватися як втеча з цього сценарію.
Сценарій «Республіка» (основні параметри: інтеграція громадянського суспільства, слабкий зовнішній тиск).
Загроза економічного колапсу та військової поразки стимулює різку консолідацію громадянської активності, що виливається у широкий народний рух за реформи. Тиск на парламент та суди призводить до швидкого ухвалення необхідних законопроектів та судових рішень про притягнення до відповідальності корупціонерів різних мастей.
Паралельно з’являються абсолютно нові соціальні інституції там, де старі виявляються неспроможні: виникають Громадянські Варти та волонтерські «міністерства», третейські суди та громадські «люстраційні бюро», система обігу «векселів довіри» та системні краудфандингові фонди тощо.
З’являються нові лідери та нові політичні сили, що мають (на відміну від існуючих) яскраво виражену ідеологічну забарвленість, праву та лівоцентричну, їхня інтелектуальна дискусія формує суспільний порядок денний.
Політики з існуючих (одноразових політичних проектів швидко приєднуються до цих сил. Відбуваються позачергові парламентські вибори за новим законом, що переформатовують політичне поле України.
Цей сценарій можна визначити як найбільш бажаний.
Стратегію суб’єкта (у даному випадку громадянського суспільства) слід визначити як перехід від інерційного сценарію до найбільш бажаного.
Фактором, який забезпечує стабільність системи, як це не дивно, є російська агресія.
Саме війна консолідувала українську націю, збільшила соціальну активність громадян, зробила реформи життєво необхідними, стимулювала допомогу Заходу. Припинення військової загрози з боку Росії може призвести до втрати цих нестійких факторів розвитку і повернення на траєкторію нічогонероблення.
Ще одне зауваження полягає в тому, що сценарний аналіз не може передбачити появу «джокерів» (Насім Талеб називав їх «Чорні лебеді») — малоймовірних, але дуже важливих подій, які різко змінюють ситуацію.
В окремі часи великої напруги ймовірність появи джокерів вища, ніж у спокійний час. З іншого боку, самовпевненість та пиха осіб, що приймають рішення, невірна картина світу, ігнорування важливих факторів сприяють появі джокерів, «кличуть Чорного лебедя», якого неможливо передбачити.
Нарис стратегії
Від інерційного сценарію «Лихі роки», куди ми скочуємося, треба перейти до сценарію «Республіка». Але фактор, який розрізняє ці два сценарії, важко піддається впливу, його не можна швидко змінити.
Тому доведеться проходити траєкторією, яка зображена на малюнку: швидко втекти з найгіршого інерційного сценарію через зовнішній вплив, використавши цей час для інтеграції, а вже потім успішні власні кроки України доведуть, що зовнішній тиск непотрібен.
Отже, ми маємо працювати над інтеграцією наявних громадських сил.
Вони являють собою загрозу для Гідри лише тоді, коли миряться з розбіжностями заради головного — реалізації спільного бачення майбутнього. Лише тоді їхня сила переважить силу старої системи з її адміністративним апаратом, грошима, силовиками та телеканалами. Саме так переміг Майдан, але тепер ми розуміємо: то був лише перший бій тривалої війни.
Паралельно відбуватиметься розширення активної меншості за рахунок пасивної більшості. Як ми знаємо, активна меншість задає напрямок розвитку суспільства, натомість пасивна більшість визначає темп.
Нарешті, потрібно максимально використовувати принципи, які допомогли вистояти і перемогти на Майдані.
1) Принцип правди. Не мовчати. Не боятися «виносити сміття з дому». Таргани бояться світла. Не боятися посваритися з тим, хто не є і не буде союзником і партнером. Не боятися називати речі своїми іменами.
2) Принцип довіри. Вважати за замовчуванням «своїм» того, хто стоїть пліч-о-пліч. Довіряти на основі спільного бачення і спільних цінностей, довіряти, доки факти не примушують до протилежного. Розширювати кола довіри за методом «друг мого друга — мій друг».
3) Принцип спільної дії. Краще разом реалізувати не найбільш блискучу і не найбільш геніальну ідею, ніж окремо кожному реалізовувати свою власну.
Звичайно, це не є стратегія, лише нарис напрямку спільної роботи. Наша мета полягала в першу чергу в аналізі сценаріїв війни Республіки з Гідрою, перебіг якої визначає існування України.
