Минулого разу ми досліджували, у якому плачевному стані знаходиться «вітрина» реформи держслужби – себто офіційний сайт Національного агентства України з питань державної служби.
У ході нашої розвідки дізнатися про перебіг кадрової реформи у державній службі з першоджерела не вдалося.
Конкурсна епопея
Відтак, скористаємось даними, зібраними небайдужими громадськими діячами та волонтерами.
Статистична методика дозволяє тенденції малих груп переносити на великі. Звісно, чим більше часу проводиться опитування і чим більше респондентів охоплено, тим точніші результати статистичного дослідження.
Однак опитування впродовж десятиденного терміну, щодо ефективності проведення конкурсів на зайняття вакантних посад у державній службі вже показало чітку картинку, яка навряд чи зміниться в подальшому.
Опитуванням охоплено всі регіони України та місто Київ. Серед респондентів – 21,7% Київ, 13% – Львівська область, 8,7% – Київська область, 6,5% – Запорізька і Житомирська області, всі решта – менше 4,3%.
Очевидно, що такий розподіл опитуваних свідчить про концентрацію структур державної служби у великих містах України та поблизу Києва.
За гендерною ознакою 66,1% становлять жінки, 33,9% – чоловіки. Якщо порівняти дані станом на 31 грудня 2008 року, то в Україні серед держслужбовців нараховувалось 75,39% жінок і 24,61% чоловіків. Це вказує на збереження переважаючої жіночої статі у державній службі – однак із суттєвим від'ємним структурним зрушенням.
Серед респондентів 50% кандидатів на посади державної служби – молоді активні люди у віці 25-35 років. Прагнення омолодити вікову структуру кількісного складу державних службовців отримала свій відгук – і молодь відразу після закінчення навчальних закладів намагається отримати посаду, скориставшись можливістю пройти за конкурсом.
37,9% – це особи у віці 35-45 років. 12,1% – у віці 45-55 років. Слід зазначити, що остання категорія конкурсантів є найбільш проблемною. В основному це люди, що прагнуть шляхом проходження конкурсів підвищити свій фаховий статус. Чимало серед них – осіб, що вийшли на спецпенсії.
Прикрість полягає у тому, що вік за 50 є великою перепоною для успішного проходження конкурсу, адже у цій реформі акценти проставлені на оновленні, а швидше омолодженні кадри державної служби.
60% опитаних претендували на категорію «В», 35,6% – на категорію «Б» і 4,4% на категорію «А». Це підтверджується віковою ознакою: молодь не може за умовами конкурсу претендувати на вищу посаду, ніж категорія «В».
Керівний склад державної служби, у більшості своїй, характеризується лише кадровою ротацією діючих державних службовців.
Попри всі зауваження щодо процесу конкурсного оцінювання кандидатів, формування тестів на знання загального та спеціального законодавства, та й самої процедури тестування, – 78,3% респондентів визначили комп'ютерне тестування найбільш об'єктивним етапом конкурсу. 15,2% – вважають, що оцінити кандидатів на посаду можна лише під час співбесіди. І лише 6,5% припустили, що ситуаційні завдання для категорій «Б» і «А» можуть розкрити професійні можливості конкурсантів.
69,4% опитаних вивчали законодавство і готували відповіді до тестів самостійно, 20,4% скористалися послугами суб'єктів щодо платного придбання відповідей на тести для конкурсу на зайняття вакантної посади державної служби.
33,3% респондентів вважають тестову програму, розроблену фахівцями Нацдержслужби, для проведення комп'ютерного тестування цілком адекватною, однак недосконалою в окремих елементах (41,7%). 14,6% опитаних оцінили тестування дуже добре, 8,3% – вважають тестову програму абсолютно не адекватною. Були зауваження на кшталт: «Тестування на тимчасові посади взагалі непотрібне, потрібно розробити більш спрощену процедуру і 709 питань це занадто!»
51% респондентів вважають, що тести необхідно диференціювати для різних структур державної служби. 26,5% говорять, що диференціація має бути за різними категоріями посад. 22,4% вважають, що диференціація не потрібна.
Однією із загальних вимог до осіб, які претендують на вступ на державну службу, є вільне володіння державною мовою: особа, яка бажає взяти участь у конкурсі, має подати посвідчення атестації щодо вільного володіння державною мовою.
Ця вимога мала і має чимало елементів для дискусії.
По-перше, фінансова складова. У багатьох випадках кандидати на зайняття вакантних посад державної служби – це особи, що знаходяться у пошуку роботи, вчорашні студенти, молоді мамочки, що виходять із відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею 3-х річного віку і так далі. Тобто це люди, для яких витрати на платну здача іспиту для підтвердження знання державної мови у середньому у розмірі 1000 гривень є досить вагомими.
Серед зауважень можна відмітити відсутність єдиної форми посвідчення, єдиних вимог захисту цього папірця від підробки, відсутнє роз'яснення від Нацдержслужби, чи буде діяти таке посвідчення у випадку реорганізації чи ліквідації навчального закладу, що його видав.
Вся організація проведення іспитів покладена на навчальні заклади. Вони приймають на себе навантаження щодо ведення прийому громадян, проведення атестації, оформлення і архівування робіт кандидатів, видачу посвідчень. Компенсацією за цю роботу є плата кандидатів за атестацію.
Кожен навчальний заклад встановлює свою ціну. Складається обґрунтований кошторис, що затверджується наказом ректора. Але не враховано, що маючи відмінну оцінку, кандидати мають право на безоплатне отримання посвідчення. Саме це й стало найбільш трудомістким і витратним видом діяльності для комісій у навчальних закладах.
Адже у державну службу йдуть освічені люди. Оцінка «відмінно» з української мови не є рідкістю. Тому комісія у цьому плані вимушена працювати безкоштовно. Для тих, кому посвідчення видається безоплатно, деякі ВУЗи просять благодійну допомогу.
Та всі ці складнощі не є перепоною для бажаючих вступити до лав держслужбовців. Перспектива працевлаштування морально нівелює фінансові витрати. На жаль, щоб щось отримати, потрібно вкладати. Це ринкова економіка. Таку позицію підтримало 32,7% опитаних.
У цілому респонденти досить позитивно відгукнулися про атестацію щодо вільного володіння державною мовою: 51% опитаних вважає, що всі державні службовці мають здавати такий іспит. І лише 10,2% зазначили, що така атестація принижує їх гідність.
Надійшли пропозиції про те, що «знання державної мови можна визначити за додатками до дипломів та при проведенні співбесіди», «кандидат вже навчається у виші, або вже закінчив його, а як це – мати вищу освіту без знання державної мови? Тому знати українську мову повинен кожен громадянин України, незалежно від того чи держслужбовець він чи ні».
Щодо загальної картини конкурсу на зайняття вакантної посади державної служби, то найбільш негативними явищами, що присутні при конкурсному відборі вважають:
- попередню домовленість з комісією – 37,5%;
- відкриту корупцію – 20,4%;
- упереджене ставлення членів комісії до конкурсантів – 18,4%;
- складність самого процесу проходження конкурсу – 12,2%;
- низька фаховість членів комісії – 4%.
Серед опитаних – 46,2% не пройшли конкурс, 32,7% – стали переможцями і 21,2% ще знаходяться в процесі підготовки до конкурсу, тобто їх оцінка ґрунтується не на власному досвіді, а на чутках і досвіді інших.
У цілому конкурсну епопею можна оцінити на трійку. До відкритості та справедливості у кадровій політиці ще досить далеко. А відтак, ефективність роботи державної служби також можна спрогнозувати не вище середнього.
Одна з причин такого великого впливу людського фактору на відбір кадрів в державні органи – бажання керівників підібрати «безпроблемних» або «своїх» працівників, які не будуть розумнішими за них, або ж не заважатимуть вести справи для власної вигоди. Така проблема існує на всіх рівнях державної служби.
Знову ж, на питання, чому впродовж року Нацдержслужба не спромоглася провести хоча б ось таке примітивне опитування, відповідь може дати лише сама структура.
Досвід показує, що виносити на загал особливості діяльності державної служби в Україні боїться не лише Нацдержслужба. Державні службовці, пересічні працівники зважують кожне слово, ховають своє невдоволення, а якщо їх десь і прориває, то вони швидко забирають свої слова назад.
Присутній «совєтский» страх перед репресіями, нерозуміння, що державна служба має бути найбільш відкритою, демократичною і разом з тим послідовною у виконанні законів України.
Не «держава і держслужба» керує суспільством – а суспільство керує державою. Державні посади – не місце роботи, а вмотивована діяльність на благо громади.
Однак у держслужбі специфічна побудова командної роботи. Строга ієрархія відповідальності і впливу. «Керівник завжди правий, але якщо керівник не правий – можна на нього поскаржитися вищому керівництву», – випливає із статті 9 закону «Про держслужбу».
На закиди щодо вмотивованої діяльності і внутрішнього свободомислення державних службовців чуємо у відповідь: «Перепрошую, а у який спосіб має втілюватися свободомислення у держслужбовця, який знаходиться у жорстоких рамках законодавства? Він «по замовченню» має діяти згідно нормативних документів, а не на свій розсуд».
У цьому випадку важко дискутувати, бо кожна із сторін має рацію. Важливо відшукати золоту середину, яка зможе вивести державну службу на новий рівень розвитку.
А головне – позбавити тої тотальної корупційної складової, завдяки якій Україна очолила рейтинг корупції серед 41 країни світу.
Що далі?
Далі у нас знову конкурси на нові вакансії державної служби, яких не стає менше.
Навпаки, у кабміні вважають можливим, що 1 листопада планується призначити перших фахівців з питань реформ у міністерствах – це ще 1000 нових державних службовців.
Уряд планує перебудувати 10 з 18 міністерств і забезпечити реформаторам гідну заробітну плату за рахунок підтримки міжнародних партнерів.
Реально?
Реально це відбуватиметься як завжди: беруться до використання кошти міжнародних організацій, проводяться по паперам потрібні цифри, ведеться чорна бухгалтерія задля того, щоб частина коштів «осіла» в кишенях керівників і виконавців цієї програми.
Кошти скінчаться – і 1000 молодих і завзятих реформаторів будуть знову шукати собі нову роботу, швидше за все у структурах державної служби. Епопея конкурсів на зайняття вакантних посад державної служби за таких умов практично безкінечна.
Звісно, це припущення. І сподіватимемося, що вони не виправдаються. Однак, вже сьогодні видно хибний напрям у реформі державної служби України.
Досвід інших країн підказує, що однією із вагомих дій у державному управлінні є створення зрозумілої й прозорої антикорупційної стратегії, відповідно до неї – чіткого плану дій з проведення реформ. У цьому плані обов'язково має бути пункт про забезпечення покарання причетних до корупції осіб (включно з високопосадовцями).
Щодо безпосередньо державної служби, то першим логічним кроком має стати зменшення розміру роздутої та неефективної держслужби, скасування непотрібних функцій державних органів.
Зрештою, підвищення зарплати всім державним службовцям і поліції – а не лише реформаторам і контролерам корупціонерів.
Відтак, рапортувати про «успіх» ще зарано.
