Потерпілий майданівець, жорстоко побитий удень 18 лютого, риторично запитує в коридорі суду: «Вони тоді нічого не доводили, ніякі права нам не зачитували, ніяких наших прав не дотримувалися. Вони просто били: по голові, по обличчю, ногах, руках, нирках, хапали, кидали на купу, потім в автозаки, знову били. Далі хлопців брали під варту просто з лікарні або навіть до лікарні не везли. Отакого, як тут, усіх цих формальностей не було, нічого взагалі. «Беркут», слідчі, прокуратура, суди працювали як годинник. А зараз усе геть по-іншому? Чому з ними так панькаються, що вони можуть тікати, не приходити до суду? І ми не ладні нічого з цим зробити?
Питання зависає в повітрі… Суд у нарадчій з приводу дозволу на затримання двох беркутівців, які втекли ще півроку тому. Третій вкотре не з’явився, і ще через місяць його теж оголосять у розшук… Четвертий поки що ходить. Стоїть неподалік…
Я намагаюся пояснити, що ВОНИ ТОДІ коїли злочин. І МИ ЗАРАЗ не можемо, не маємо права його повторювати. Що ми не вони. І не повинні ними стати. Бо тоді підемо по колу. А те, що ми робимо, чого домагаємося, — це правосуддя, а не помста, не розправа… І так важко, так довго й багато зради. Але ж в нас значно складніше й важливіше завдання, ніж просто помститися. І у відповідь побити цих беркутівців, які ще лишилися, «бо ж усе одно втечуть», не вирішить проблеми… Не додасть справедливості й правди. Ми маємо доводити. Важко, довго, через силу, по крихтах збираючи докази, що лишилися. Це потрібно не лише вам, мені, а всім, усьому суспільству… Це важливіше, ніж просто посадити.
У дискусію вступають журналісти, інші потерпілі. Стає гаряче. Я не впевнена, що переконлива. Може, якби всі підсудні були в залі суду, а не за кордоном, аргументи звучали б упевненіше. А так… Бо насправді це лише частина проблеми. Так, домогтися правосуддя, дотримуючи демократичної процедури, завжди в сто разів важче й довше, ніж просто помститися чи закрити й засудити когось «по бєспрєдєлу», «за вказівкою», «згідно з політичною волею в угоду політичної доцільності». І завжди є спокуса скотитися в «судилище переможців». Ми це розуміли від самого почату й були готові.
Але ж чи є, чи працюють у нас узагалі ці демократичні процедури? Чи це демократично рік-півтора вирішувати, чи відповідає обвинувальний акт КПК? Чи це демократично лишати обвинувачених у тяжких злочинах з обґрунтованою підозрою та ризиками втечі без запобіжних заходів, просто не розглядаючи це питання по один-два роки. Чи це демократично півроку «юридично реагувати» на факт втечі підсудних, про який вони на відео повідомили, як тільки перетнули кордон, «підвішуючи» при цьому весь процес, під час якого тікає ще один обвинувачуваний? У якій частині це зумовлено необхідністю дотримуватися демократичної процедури? У якій недосконалістю процедури? (І, як відомо, вади процесу завжди краще використовуються сильними.) А в якій нерівним ставленням?
І чи можна закидати потерпілим, що вони зневірюються, якщо все це бачать і дуже добре пам’ятають, як усе «просто» було, коли затримували й притягали до кримінальної відповідальності їхніх побратимів. І як ніхто не переймався їхніми правами (хоча б мінімальними: не бути побитими, отримати медичну допомогу).
І все ж таки треба зрозуміти й погодитися, що так просто й швидко більше не буде. І не повинно бути. І поки що нам буде навіть складніше, ніж має бути… І не тільки через «зраду». Хоча її теж не бракує.
Якось адвокат одного з даішників, одного з тих сотень даішників, які штампували фальшиві рапорти про порушення ПДР учасниками автопробігу, тих самих близько тисячі рапортів, які технічно за спеціально розробленим алгоритмом перетворилися на 600 фальшивих протоколів і близько 300 неправосудних рішень про позбавлення прав, у пориві щирості сказав: «Навіщо було ламати систему, яка так добре працювала?». Еге ж, треба було її очолити і використовувати... Для розслідування, наприклад. Правда? Серйозно? Він саме цю систему мав на увазі. Саме цю систему, здатну згенерувати по свистку всі ті однотипні рапорти, протоколи, підозри, клопотання та судові рішення. Систему, де слухняні (майже) беркутівці й слідчі, «позвоночні» прокурори та судді. Позвоночні — це від російського «по звонку», раптом що. Систему, де давно зламані запобіжники від сваволі та узурпації. Замість них муляжі як заглушки замість ременів безпеки. І така система без запобіжників, які тільки заважають і зупиняють коліщата, здатна в умілих руках ефективно штампувати і протоколи, і рішення, перемелювати людей з їхніми правами й долями… І кожна окрема ланка працює повністю узгоджено з іншими, але сама по собі наче ні при чому.
Адже якби хоча б одна з ланок цієї горезвісної системи збунтувалася, то з-під стели 30 листопада ми не потрапили б на водохреще на Грушевського, а звідти в Маріїнку, під БТР на Хрещатику й зрештою на Інститутську під кулі в лютому. Але ж ні…
«Беркут» просто виконував наказ — це ж не його питання, чому розганяти Майдан чи штурмувати барикаду й на якій підставі. Ну то й що, що там люди… Там завжди люди. А вже ЯК розганяти, то спробуйте довести… Били? Ні, та ви що… Я ні. Бив хтось поруч у масці, ліворуч, може… чи праворуч… десь далеко… але не я. Я ні. Примотували шрот до гранат? Стріляли з фортів картеччю? Та ви що… Хто поруч стріляв — не знаю, темно було… якісь невідомі… Хто ці всі люди на відео? Та ні, не ми, то не наш підрозділ, завезли когось… з Росії, мабуть, чи з Криму…
Міліцейські та есбеушні керівники в штабі точно нікого не били і не вбивали. І не наказували (навіщо ж наказувати, ти просто їм волю дай, то ж навіть не наказ, а заохочення… потім спробуй ще стримати). Ну от… Тобто якщо хтось випадково якихось бомжів чи радикалів пом’яв, так то ексцес виконавця. Звідки розбиті голови, відірвані руки, дріб у грудях, трупи. Ну всяке буває. Радикали, знаєте… Хто саме? Та звідки я знаю. (А якщо й знаю, так то ж мої хлопці, я що їх видам?)
Слідчі взагалі ні в чому не винні. Ну привезли їм беркутівці чи опери порушників, рапорт написали, згори добро дали, в сенсі сказали все, як слід зробити і то швидко, до ранку. Чому швидку побитому не викликав? Ну то не я вирішую, то начальник. Які підстави для підозри? Ну якби не було за що, то не затримали б, так?
Начальник РУ: я? До чого тут я. Звідки мені знати, кому там швидку потрібно. Підозри? Які підозри? Слідчий — процесуально самостійна фігура.
Прокурор: я лише поставив підпис на клопотанні (про взяття під варту). Мені сказали — я підписав. Я навіть підозрюваного не бачив. У суд взагалі інший ходив. Докази? Ну певно що вважав достатніми. Бачив? Ні, не бачив. А навіщо? Всі знали, що потрібно брати під варту. Всі брали. Судді: ми що, винні, якщо там рапорти сфабриковані були? Були докази, на моє внутрішнє переконання. І знову ж таки апеляція ж, Апеляційний суд узагалі нікого не брав під варту, лише розглядав апеляції… Звідки мені було знати, що там відбувалося. Мені нічого такого підозрюваний не розповідав, я його навіть не бачив. І так далі, по колу. Міліція, прокуратура, суд… «Беркут», ДАІ, ВВ… СБУ, УБНОН, УБОЗ, ОЗГ… Працювала система, що тут скажеш...
А з цими клятими запобіжниками всякими гарантіями, незалежними суддями, правами людини так не розженешся. Око за око не виходить… Чи це справедливо? Чи потрібно було таки ту систему очолити, спочатку всіх засудити за старою працюючою схемою, а потім уже розробляти нові, красиві, реформовані?… Але досвід показує, що за таких умов «потім» зазвичай не настає… Засмоктує…
Водночас той самий досвід говорить: якщо правосуддя не відбудеться, якщо оновлена чи то недооновлена система, «обтяжена» гарантіями й запобіжниками, не працюватиме, бо ж проектувати в такій, звичайно, складніше, якщо права людини захищатимуться лише щодо «людей обраних», а про свої позитивні зобов’язання перед потерпілими держава забуде або знесилиться виконувати, тоді привіт, самосуд. І ця система буде знищена. З досвідом ще простіше. Дракон не спить. У нас немає іншого виходу, як примусити систему працювати — і ефективно, і з запобіжниками. І так, це можливо.
