Насильство перед Верховною Радою 31 серпня під час попереднього голосування за внесення змін до Конституції було ганебним і невиправданим. Але воно говорить про глибоку недовіру населення до поточного процесу конституційних змін, ініційованого Президентом Порошенко.
Люди побоюються, що зміни до Основного закону країни вносяться з надмірним поспіхом і без належного обговорення. Безумовно, легітимний конституційний процес для України має бути організований по-іншому.
Демократичний процес внесення змін до Конституції вимагає набагато більше, ніж робота парламентських та конституційних комісій і голосування у парламенті. Для цього є три важливі причини.
Завдання внесення змін до Конституції навряд чи можна довірити людям при владі, навіть якщо вони обранні законним шляхом.
Обрані політики при владі дивитимуться на конституційні зміни під кутом своїх вузьких інтересів і намагатимуться збільшити власні повноваження.
Подібні логічні міркування застосовні і до членів парламенту. Спокуса розглядати конституційні зміни з огляду на владну позицію (як члена парламентської більшості, чи опозиції) – надто велика.
Зміна Конституції – подібна до процесу рефлексії для всієї країни, і вимагає спокійного зваженого обдумування.
Інститути є складними механізмами, які можуть призводити до непередбачених наслідків.
Мінімізувати небажані наслідки можна, якщо забезпечити достатню різноманітність думок в дебатах про найкращу Конституцію для країни..
У цьому процесі не може бути переможців і переможених, але має бути обмін аргументами між людьми, які чесно намагаються розробити найкращі правила управління своєю країною.
Легітимний процес конституційних змін є процесом суверенним, до якого мають бути залучені різні частини незалежної нації.
Конституційні зміни не є питанням міжнародних перемовин.
Такі зміни не можуть бути надиктовані іноземними державами – неважливо, чи є вони нашими друзями чи ворогами. Нав’язування конституційних змін під час загрози військового насильства або військової окупації робить цей процес ще менш законним.
Перші два пункти мають важливе значення стосовно того, яким мусить бути легітимний конституційний процес.
Перш за все, має існувати окрема Конституційна асамблея (а не мала за складом та різноманітністю комісія), єдиним завданням якої є підготовка змін до Конституції. Залишати значні конституційні зміни на розсуд виключно парламенту не бажано.
Така Конституційна асамблея повинна бути достатньо широкою та репрезентувати всю різноманітність країни. Її географічне, історичне, ідеологічне, соціально-економічне та філософське різноманіття.
Одна з можливих ідей полягає в тому, щоб Конституційна асамблея на третину складалась з обраних парламентаріїв, на третину – з представників місцевих органів влади (мерів, голів районних/обласних рад, тощо) і ще на третину – з представників громадянського суспільства і неурядових організацій.
По-друге, члени Конституційної асамблеї повинні входити до неї не для того, щоб захистити певні особливі інтереси (виборчого округу, області, яку представляє член, або будь-якої іншої конкретної групи).
Конституційний процес не є таким, за якого представники різних інтересів в ході суперечки домагаються поступок для компромісного рішення.
Він є таким, за якого окремі делегати обміняються думками, намагаються переконати інших, прийняти іншу позицію, або бути переконаними іншими.
По-третє, правилом прийняття рішення для Конституційної асамблеї повинна бути «супер-більшість» – дві третини, або більше членів. Це означає, що рішення повинні бути інклюзивними і що багато груп зможуть мати право вето. Правило одностайності зробило б прийняття рішень занадто незграбним і надало б окремим індивідуумам можливість паралізувати всю асамблею. Цього слід уникати.
По-четверте, процес повинен бути прозорим.
Найкращий спосіб досягти цієї мети – це забезпечити постійне телевізійне охоплення обговорення. У такий спосіб можливості для вузьких груп інтересів досягати закулісних домовленостей також зводиться до мінімуму.
Неможливо запобігти тому, щоб певні люди таємно укладали сумнівні угоди. Але відкрита трансляція обговорення змушує учасників наводити в дискусіях аргументи, які засновані на національних інтересах, а не на інтересах вузьких груп.
По-п'яте, для того, аби зробити Конституцію, прийняту асамблеєю, легітимною, її потрібно ратифікувати на загальнонаціональному референдумі.
І останнє. Третій принцип про те, що легітимний процес конституційних змін є процесом суверенним піднімає болючу дилему для України.
З одного боку, Україна не може обійти важливу стадію глибокої конституційної реформи на шляху до консолідації та перетворення на сучасну процвітаючу і прозору демократію.
Цього можна досягти лише через широкий інклюзивний процес.
З іншого боку, Україна – на своїй власній території – в даний час є жертвою російської агресії. Аргумент полягає у тому, що не можна провести законний процес конституційних змін в країні, яка знаходиться у стані війни.
Як розв’язати цю дилему? Відмова розпочати конституційні зміни була б, на наш погляд, помилкою. Це означало б, що Путін може тріумфально обмежувати демократичний процес в Україні.
Відкласти конституційні зміни на потім – теж виглядає хибним. Чим більше часу минає після Майдану, тим більш демобілізованими почуваються люди.
Тим менше шансів є на успішну всенародну мобілізацію для проведення конституційних змін.
Навпаки– потрібно використовувати вікно можливостей, коли агресія Росії досить слабка і Путін не в змозі диктувати політику в Україні. Місцеві вибори є можливістю об’єднати людей навколо ідеї Конституційної асамблеї.
Всередині України зараз недостатньо підтримки для глибокої конституційної реформи.
Місцеві вибори, занадто повільний темп реформ і незмінна корупція, сподіваємося, змусять людей усвідомити, що конституційна реформа не розкіш, без якої можна обійтися, але гостра потреба для виживання країни та її єдності.
Україні потрібна глибока конституційна реформа, щоб визначити її Фундаментальний Закон як суверенної нації, але Україні не потрібні недбалі конституційні правки насаджені згори – вони ставлять під загрозу майбутнє нації як суверенної добре функціонуючої демократії.
Автори: Член Консультаційної Ради VoxUkraine Жерар Роланд (Професор Каліфорнійського університету, Берклі), Співзасновники VoxUkraine Юрій Городніченко (Професор Каліфорнійського університету, Берклі) та Тимофій Милованов (Професор Пітсбурзького університету),
