Іще чотири роки тому роль та місце Ріната Ахметова в українському бізнесі й політиці не викликали запитань. Він найбагатший бізнесмен країни, власник імперії з активами майже в усіх галузях економіки та один із рівноправних «акціонерів» найвпливовішої Партії регіонів. Влада регіоналів здавалася непохитною, а вплив Ахметова — таким, що навіть «закляті друзі» з оточення тодішнього президента Віктора Януковича, які почали грандіозний переділ ринків під себе, не наважилися відкрито конфліктувати з «господарем Донбасу».
Ситуація змінилася з революцією та війною. Від колишнього впливу ПР залишилися самі крихти. Погані новини почали з’являтись і в економіці. Хоча група СКМ, 100% якої у володінні Ахметова, і докладає зусиль для реструктуризації бізнесу, головними були й залишаються гірничо-металургійний та енергетичний сектори. Їх об’єднано відповідно в Метінвест і ДТЕК. У 2014 році світова кон’юнктура на ринках металу, руди і сталі почала змінюватися, ціни поповзли донизу.
Це був тільки початок проблем, до яких згодом додалися ще й бойові дії. Значна частина підприємств Метінвесту і ДТЕК інтегровані в єдиний виробничий цикл. Умовно кажучи, вугілля з компаній Ахметова потрапляє на коксохімічні заводи та електростанції Ахметова, продукція яких іде на металургійні комбінати Ахметова, де вже чекає залізна руда з виробничих потужностей Ахметова, після чого все це у вигляді металів та сталі експортують. На верхівці піраміди опиняється валютна виручка.
Поділ Донбасу на дві частини щонайменше ускладнив описану схему, бо підприємства опинились і на окупованій, і на контрольованій Україною території. На певний час це призвело до суттєвих перешкод.
Підтвердження того — статистичні дані початку війни. У першій половині 2014 року виплавка сталі на українських підприємствах залишалася на рівні 2,4–2,8 млн т за місяць. Однак уже в серпні, коли бойові дії різко активізувались, а Росія вдалася до прямого вторгнення під Іловайськом, виробництво упало до 1,7 млн т, або більш як на 28%. Низка металургійних комбінатів виявилися на окупованих територіях. Щоб осягнути зміни, які сталися в цей період, варто зазначити лише те, що 2015 року агропромисловий комплекс потіснив металургію з позиції лідера українського експорту. Металургія була основою надходжень валюти до України десятиліттями. На цьому статусі великою мірою трималося гасло «Донбас годує Україну».
У 2015-му Метінвест відзвітував про загальні збитки обсягом $1 млрд на тлі $160 млн прибутку роком раніше. Паралельно з оприлюдненням фінансової звітності компанія оголосила дефолт за виплатами по єврооблігаціях й почала перемовини з кредиторами про реструктуризацію заборгованості.
Однак поганий для Ахметова розвиток подій почав змінюватися на краще. На початку 2015-го було підписано другі мінські угоди й ситуація на фронті стабілізувалася. У квітні того самого року вперше зафіксували зростання виплавки сталі, наступного місяця воно тривало й індустрія знову вийшла на показники понад 2 млн т за місяць.
Як свідчить статистика, хороші новини з’явились і на сировинних ринках. Падіння цін зупинилося. За інформацією аналітичної компанії Metal Bulletin, вартість залізної руди у 2016-му майже подвоїлася. Зростали протягом року й ціни на сталь, незважаючи на прогнози експертів ринку. Вже період січня — вересня 2016 року група Метінвест закінчила з $989 млн прибутку (до відрахування податків, відсотків та амортизації). Про покращення ситуації свідчить і початок інвестицій у виробництво. Зокрема, Маріупольський меткомбінат ім. Ілліча у 2016 році вклав у нього понад 1,6 млрд грн. 30 січня з’явилася новина, що гірничо-збагачувальні комбінати (ГЗК) групи Метінвест виплатили власникам (Ахметову та Вадиму Новинському, якому належать 25% акцій) 19 млрд грн дивідендів. Згідно з повідомленням, дивіденди акціонерів «спрямують на обслуговування заборгованості Метінвесту, а також на капітальні інвестиції в підприємства».
У більшості випадків інвестиції у виробництво та виплата боргів є вимогами кредиторів, які свого часу погодилися на реструктуризацію заборгованості Метінвесту. Однак сам факт таких вливань є свідченням того, що стан бізнесу Ахметова далекий від критичного, а фактично він повністю адаптувався до нових умов і розвивається.
Те, що частина потужностей опинилася на окупованій території, не завадило зберегти зв’язок із ними. Шахти й металургійні комбінати справно працюють на вигоду власника. Цього вдалося досягти, змінивши юридичну адресу підприємств. Наприклад, Єнакіївський металургійний комбінат дістав її в Маріуполі. До речі, аналогічно вчинили й російські власники Алчевського МК, перереєструвавши підприємство в Сєверодонецьку.
Статус-кво, що встановивсь у бізнесі після майже трьох років війни, мав би комічний вигляд, якби не прихована за ним трагедія. Підприємства, які фактично працюють в окупації, а номінально зареєстровані в Україні, справно платять податки в держбюджет.
За повідомленням СБУ, 2016 року вони сплатили понад 31 млрд грн. Із цієї суми 777 млн 445 тис. 908 грн 57 коп. становить військовий збір, що йде на потреби української армії. За словами міністра енергетики та вугільної промисловості Ігоря Насалика, окрім того, на підконтрольній Києву території зареєстровані, мають трудові книжки й отримують зарплату 50 тис. шахтарів, які фактично працюють в окупованих районах. Вони сплатили 1,9 млрд грн податків.
Влада України за цей час не спромоглася прозоро унормувати питання торгівлі з окупованими територіями. «Контрабанда на Донбасі», новини про яку не сходять зі шпальт ЗМІ, фактично не є протизаконною. Натомість реальне покарання за контрабанду дістають прості жителі окупованих районів, що перевозять продукти у відносно невеликих кількостях.
«Коли я працював на Луганщині, мені було непросто пояснити, чому не можна в багажнику везти 100 кг сиру, а водночас прикордонники затримували товарний вагон з електронікою, який прямував на непідконтрольні території і мав усі дозвільні документи. Мені то було зовсім невтямки. Як пояснювати це прикордонникам, від котрих вимагав дотримуватись обмежень, також не розумів. І вони теж. Бо логіки в цьому нуль», — розповідав в інтерв’ю Тижню у вересні 2016 року екс-голова Луганської обладміністрації Георгій Тука.
Голкою, яка не відпускає українську владу і дає змогу мотивувати перед виборцями необхідність не блокувати окуповані території, стало вугілля. У країні є 12 ТЕЦ (теплоелектроцентралі), які працюють виключно на антрациті марки «А», що не добувається на контрольованих територіях. Електрика з них потрапляє не лише у промисловість, а й у помешкання простих громадян. За словами міністра Насалика, Україна працює над диверсифікацією постачання та переобладнанням потужностей на інше паливо. Зокрема, пілотний проект запроваджено на Зміївській ТЕС. Проте повністю забезпечити потреби країни в електриці без антрациту за три роки не вдалося.
«Якщо буде повністю перекрита зона АТО, ми перейдемо все-таки до віялових відключень. Буде певний період адаптації. У нас є розроблений графік. На запасах, які ми маємо, повністю можемо протриматися орієнтовно до кінця березня», — зазначив міністр. За його словами, період постачання вугілля антрацитової групи з Австралії, Південної Африки, Китаю або США (країни, що виробляють цей тип вугілля) — близько 50–55 днів. На цей період і припадуть віялові відключення.
Більшість ТЕЦ і ТЕС України у приватній власності. Насалик стверджує, що переговори з власниками вели, але без успіху.
«Приватника дуже тяжко змусити. Крім того, це достатньо великі витрати. Якщо реконструкція Зміївської ТЕС нам обійшлася у 240 млн грн, то переобладнання сьомого блока Слов’янської коштуватиме близько 500 млн грн, а може, і більше. Більшість висловлювалася, щоб реконструкція була закладена в тариф і цей тариф компенсував витрати. Але навантажувати тариф уже далі нікуди», — заявив він під час прес-конференції 7 лютого.
Із 12 ТЕС і ТЕЦ, що працюють на антрациті, лише три належить до енергетичного холдингу Ахметова: Луганська (місто Щастя), Криворізька і Придніпровська ТЕС. Однак є серйозні свідчення, що саме на них надходить більша частина цього палива, вивезеного з окупованої території. У березні 2016 року «Українські Кібер Війська» повідомили про злам поштової скриньки «мінтрансів ДНР і ЛНР» (фактично мова про об’єкти Донецької залізниці на окупованих територіях). Згідно з наведеними даними, у лютому того самого року більшість контейнерів із вугіллям з окупованої території надійшли саме на згадані ТЕС: 2203 вагони, або 132 тис. т, у Щастя й 4452 вагони, або 267 тис. т, на об’єкти ДТЕК Дніпроенерго (до цієї структури входять Криворізька і Придніпровська ТЕС). Вугілля того місяця відправили ще на шість ТЕС, але загалом тільки 3741 вагон — майже вдвічі менше, ніж на три підприємства Ахметова.
Таким чином, на заваді переобладнанню енергетичних потужностей стоять не тільки великі інвестиції, а й структура бізнесу. Відмова від антрациту для бізнесмена та власника ТЕС Ахметова фактично означатиме й відмову від своїх прибутків. Тим часом виробництво вугілля на окупованій території у 2016-му суттєво зросло: ДТЕК Ровенькиантрацит торік збільшила видобуток антрацитового вугілля на 43% (до 2,2 млн т), а ДТЕК Свердловантрацит — на 30% (до 2,3 млн т).
За три роки після зміни влади найбагатший український бізнесмен зберігає серйозні важелі впливу на ситуацію в країні. Його бізнес об’єктивно пристосувався до нинішньої ситуації: «ні війни, ні миру». Незалежно від постаті олігарха будь-які гроші «люблять тишу», і якщо бізнес адаптувався, то він найменш зацікавлений у серйозних змінах. За час існування стабільної лінії розмежування на Донбасі встигли налагодитись і стабільні фінансові потоки та торговельні шляхи. Як це змінити — чи не найскладніший ребус, котрий слід розгадати українській владі, якщо вона справді прагне деокупації Донбасу. Після підписання мінських угод там загинуло понад 400 мирних громадян і близько 500 військових.
