Угорка, оператор одного з місцевих телеканалів, не розібравшись зі своїми расовими, релігійними та національними комплексами, ставить підніжку чоловіку, у якого на руках дитина.
Екзальтована пані, що провела декілька годин в оточенні обездолених біженців, вважає, що побувала в пеклі.
Фото мертвого сирійського хлопчика викликає посмішку у любителів «теорій змов» – аякже, потопельники виглядають не так.
На прохання жінки-переселенки не називати її дитину «сєпаром», тисячі людей продовжують це робити, залишаючи для того, хто хоче називатися людиною, принизливі коментарі під її статтею.
...Мені нецікава думка тієї угорської нацболки. Як і тих угорців, що в своїй переважній більшості такі ж реваншисти, як і росіяни, з такими ж мріями про втрачену велику державу.
Але я не розумію, як ми, українці, можемо розмовляти цією мовою суцільної ворожнечі та ненависті.
* * *
Я розумію, що в Європі всім легко відхреститися від нас словосполученням «громадянська війна». Але ж ми тут розуміємо, про що йде мова.
Тому що мова не про якусь ідею сепаратизму – мова про бандитів. А бандит не має ні національності, ні жодної ідеї. Йому байдуже, чи то Росія дає йому зброю, Сирія чи корумпований прапорщик ЗСУ. Йому байдуже, яке гасло сьогодні – завтра буде інше.
Не має національності й біженець. Він не має ні релігії, ні освіти, ні соціального статусу. Він – людина, що вирвалась з пекла. Він – це жертва Голокосту. Він – це жертва Голодомору. Він – це жертва радикальних ісламістів та православних терористів.
Якщо кожному маргіналу Вашого міста роздати по автомату та гранаті, а корумпована – міліціонер теж не має національності, він має хазяїна й «корочку» – міліція відразу перейде на службу до них, Ви візьмете свою дитину і тікатимете світ за очі.
І цей варіант, принаймні до тих пір, допоки у кожної адекватної людини не буде зброї на руках, щоб захистити свій будинок та сім'ю, а недоміліція не буде замінена поліцією – буде діяти в любій точці на карті України. І світу.
Ви не знаєте, як ставитись до переселенців?
Вам не подобається, що разом з Вашими дітьми в одному класі вчаться російськомовні?
Ваш звичний уклад життя порушений тим, що Ваш улюблений столик у ресторані зайняла сім'я з Донецька?
А Ви поговоріть з українськими солдатами. З кіборгами та героями, з українськими патріотами. Вони, побачивши на свої очі, що пережили ці люди, яких спочатку «защітілі» місцеві «асвабадітєлі», а потім прийшли ЗСУ – ніколи не будуть кидатись тими словами, якими цинічно кидаєтесь Ви.
Адже в українській армії воює безліч тих, чиї сім'ї під окупацією або змушені були переїхати. Адже в українській армії не тільки суцільні герої – а й контрабандисти та рецидивісти, яких так «не вистачає у складі ЗСУ» на думку Геращенка та Москаля.
Український сержант вам розповість, що таке бити прикладом автомата свого підлеглого, який в приступі Бог знає чого намагається відібрати останнє у жінки, якій не залишилось нічого іншого, як кормити своїх дітей, займаючись проституцією.
По-моєму, пекло – це бути там. Або бути одним із тих, хто, залишивши все своє життя позаду, їде потягом «Будапешт-Відень» або «Київ-Війна» зі своїми дітьми та одним рюкзаком за плечима назустріч невідомому.
Їде туди, де знають, що робити з біженцями. Туди, де канцлер заявляє, що їх чекають, а не туди, де прем'єр-міністр кидається ксенофобськими заявами.
Як і переселенець в Україні їде туди, де міська влада не тільки заявляє про те, що чекає його, а й робить для цього все необхідне.
…Мені пекло зовсім не нагадує поїздку у родинних справах, позбавлену звичного комфорту поруч з тими, хто за роки війни відвик від звичних правил етикету.
* * *
В післявоєнному Парижі в школах практикувалося наступне. Дітей французьких жінок, що завагітніли від німців, змушували сотні раз писати на дошці «Я – дитина проститутки». Змушували це робити вчителі, які ще вчора не змогли чи не захотіли захистити свою батьківщину від окупації, під веселий сміх діточок, що народились в «правильних сім'ях».
Що ж, українці, здається, з усім давно розібралися. Араби нехай пливуть в арабські країни, нас їх проблеми не цікавлять, нас цікавлять тільки шенгенські візи.
В той же час, ми пишаємося, що у нас тих, хто просить притулок в ЄС, мало.
Їх мало – але ми кричимо їх дітям в спину «сєпар», а батькам ставимо підніжки.
...Мені от тільки цікаво – а що ми будемо змушувати писати цих дітей на шкільній дошці?
