Тепер я знаю, що Україну взагалі покидати не буду. Хіба що виїду на протезування. Я дуже хочу, щоб закінчилась ця війна і щоб нічого і ніхто не були забуті. Мені часто задавали питання, за що ти пішов воювати? За що ти втратив ногу? Я спочатку спокійно відповідав, а потім вже з агресією, що пішов захищати своїх батьків. Щоб ніяка п’яна, накурена морда не почала вигонити їх з власної хати. Пішов через те, щоб ті, хто задають такі питання, не ховались по підвалах. Щоб вони мали можливість жити нормально, не бачачи отого жахіття, яке твориться зараз на сході. До деяких людей це доходить, а до деяких, на жаль, ні. За 500 км звідси йде страшна війна, і я не знаю, як цього можна не розуміти.
Я - львів'янин. До армії працював у торгівлі. Одного разу дивився телепрограму, а там хлопці говорили про те, що немає ротації, бо немає кому воювати, закликали, щоб інші не ховалися за спинами жінок. Я планував виїхати за кордон, в мене на той момент вже були готові документи для виїзду в Австрію. Я давно про це мріяв, але оцей сюжет в мені щось перевернув. Я цілу ніч після того не спав. А зранку подзвонили з військкомату, що потрібно документи привезти. Це просто доля була - не інакше. Я навіть не вагався, прийшов туди і мені вручили повістку. Вдома я нікому не говорив про те, що мене забирають. І чисто випадково моя бабулька побачила повістку і спитала що це.
У середу я мав їхати в Австрію, все було проплачено, але я вирішив інакше - і в суботу поїхав на війну. Це був дуже важливий вибір.
Спочатку нас відвезли в учбовий центр на Яворівському полігоні. Направили в зенітники. Ми пробули там 10 днів, а потім почали формувати списки і наш командир батальйону сказав, що мене і ще трьох хлопців направляють у 24-ту бригаду. Коли були в Харкові, нам одразу повідомили, що ми їдемо в АТО, а частину хлопців, які були з нами, відправили на південь. Вони там до сих пір стоять на кордонах.
В Харкові ми отримали техніку. Мене призначили командиром 3-го відділення. У нас був окремий взвод, і я мав 7 чоловік у підпорядкуванні. Ми згрупували машини, забезпечились боєприпасами і поїхали. До першого блокпоста було 160 км дороги, але їхати довелося добу, навіть більше. Бо техніка постійно ламалася.
Коли доїхали в Хворостянівку, а там стояв наш штаб, наше третє відділення приєднали до шостої роти. Мені запам' яталося село Дмитрівка - це був перший пункт, де ми зупинилися. Там народ був дуже переляканий. Протягом двох тижнів село постійно обстрілювали, бо там стояли наші війська. Від «ураганів» і «смерчів» полягло немало наших хлопців. Коли ми ходили по селу, натикалися на подвір'ях на нерозірвані снаряди, просто хвости стирчали з землі. Все скрізь було усіяне осколками. Звичайно, що народ реагував дуже суворо, думали, що з нашим приїздом їх знову почнуть бомбити. Я розумію цих людей. Проте дехто підтримував нас попри все: прали одяг, пиріжки приносили. Одного разу ми пішли з хлопцями в душ до однієї жінки і спитали її, чому вона нам допомагає. Вона відповіла, що ми ж живемо в одній державі, і я - українка. А чому цього не розуміють інші, я вам можу пояснити. Вона просто взяла пульт, включила телевізор, а там - тільки 4 російських канали і все.
Нам багато довелося переїжджати, до тих пір, поки постійною точкою дислокації стала Агеївка, що недалеко від Щастя. Там нас поєднали зі взводом гранатометників. Як таких обстрілів там не було, слава Богу. Загалом ми були зосереджені на проходженнях різних диверсійних груп. Вели чергування по 12 годин щодня і щоночі. В нас не було ані тепловізора, ані ночника. Заступаєш на ніч, поки місяць світить, видно гарно, а потім вже від годинки третьої до світанку тільки слухаєш. В мене було загострення слуху, тому що реагував на кожний шорох. Неясно хто і звідки може підійти. Страшно було за хлопців, тому що простояти 12 годин - це не 3. Люди засинали, звичайно. Ми мали визначені точки, і між ними було метрів по 20-30 відстані. Перешіптувалися. Якщо чули, що хтось десь засинає, підповзали з іншої позиції і давали змогу людині годинку поспати. Ось так одне одного підстраховували. Коли бували прориви, навіть коли просто сигнальні ракети спрацьовували, то ми без попередження відкривали вогонь.
Мені доводилось бачити інколи, як люди не витримують психологічно цієї війни. Був випадок, коли старший чоловік, який мені в батьки годиться, почав плакати,бо хоче додому, до рідних. Що я можу в такій ситуації? Тільки заспокоювати словами, що повернемось обов'язково, що треба просто почекати. А він все одно плаче, як мала дитина. Це все було дуже незвично для мене. Боляче дивитись на таке. На війні стаєш і воїном, і психологом одночасно. У нас майже всі були старші за мене. І чомусь мені часто випадало заспокоювати людей. Та інколи і у самого емоції виривалися, зі сльозами виходили. Скучав, звісно, за сім' єю. Але думки, що не потрібно було їхати воювати, в мене ніколи не виникало.
Там я відчув те, що тут на гражданці ніколи не відчуєш, - це єдність колективу, міцна дружба. Траплялися інколи «відбиті» люди, їх просто ставили на місце. А загалом - всі працювали, як один кулак.
Мене поранили наприкінці одного з чергувань: 3 кулі розірвали артерію в нозі. Одразу відчув дуже різкий біль.
Я не забуду ніколи, як я лежав на бетоні і побачив смерть в лице, - це коли відчуваєш тепло від своєї ж крові, а її так багато, що ти в ній наче плаваєш. Я до сих пір відчуваю її запах.
Люди говорять, що не мають страху перед смертю. Але у мене був такий стан - на грані, можна сказати. Навіть біль не відчуваєш. Одночасно з'являється дуже сильна жага до життя. Тоді починаєш щиро молитися. Це дуже страшно. Мені в цей момент, напевно, щось в голові перемкнуло. Все минуле в одній секунді промайнуло. Одразу зрозумів, що робив не так… Але я вижив, завдяки хлопцям. Вони встигли накласти жгут.
Мене транспортували протягом 10 годин. І це стало причиною ампутації ноги. Я не втрачав свідомості, хоча мені і хотілося відключитися. Мене привезли в Райгородку в поліклініку, там постояли, подивилися - і нічого зробити не змогли. Я кричав, щоб вкололи знеболююче, настільки сильний був біль. Лікарі вкололи анальгін - це навіть смішно. Потім приїхали хлопці з 95-ої бригади з військово-польового госпіталю і вкололи щось нормальне. Почали перебинтовувати і транспортували до госпіталю Новоайдару. Але там теж не могли оперувати. Тоді на ранок гелікоптером мене доставили в Харків. Прокинувся в реанімації, а там стільки хлопців лежало, і майже всі - з такими жахливими пораненнями, що, дивлячись на них, я подякував Богу за те, що маю проблеми тільки з ногою. Стан цих солдатів словами не описати, хіба що одним словом - фарш. І при тому вони - живі, дихали. Я думаю, а за що їм такі муки? Так не можна говорити, але, дивлячись на це, здається, що краще померти. Це все дуже на мене вплинуло.
На наступний день мені сказали, що я їду в Київ. В Києві, не знаю чому, але я відчув себе, як вдома. Хоча до дому було ще далеко. Мене одразу зустріли волонтери і сказали, що я прибув у свій день народження. Я забув, що вже 12 жовтня і мені виповнилось 27 років.. Свято вийшло особливе: можна сказати, що я вдруге народився.
Мені попався дуже хороший лікар. Розповів, що необхідна ампутація. Я відповів, що нехай роблять все, що потрібно. Важко було дивитись, як реагують на це батьки. Мій тато, який би він не був сильний характером і духом, тяжко це переносив. Боляче на таке дивитись.
Після ампутації мене поклали в реанімацію, тому що почалася кровотеча, яку вчасно помітила одна дівчина-волонтер, я б назвав її моїм янголом-охоронцем. Прооперували ще раз - врятували вдруге.
Під час реабілітації мене весь час мучили страшенні болі, але я впорався. Тепер підтримую інших.
У госпіталі не важливо, хто ти і звідки і яке в тебе звання. І всі розуміють, що якщо ми не підтримаємо одне одного, то ніхто за нас цього не зробить. Оце усвідомлення нас зараз і тримає.
Я налаштований позитивно, мені давали 2 місяці тільки на загоєння рани, а я за місяць і десять днів встав на милиці. Лікар сказав, що я молодець, бо з хорошим настроєм можна все подолати. І немає безвихідних ситуацій.
Тепер я знаю, що Україну взагалі покидати не буду. Хіба що виїду на протезування. Я дуже хочу, щоб закінчилась ця війна і щоб нічого і ніхто не були забуті. Мені часто задавали питання, за що ти пішов воювати? За що ти втратив ногу? Я спочатку спокійно відповідав, а потім вже з агресією, що пішов захищати своїх батьків. Щоб ніяка п'яна, накурена морда не почала вигонити їх з власної хати. Пішов через те, щоб ті, хто задають такі питання, не ховались по підвалах. Щоб вони мали можливість жити нормально, не бачачи отого жахіття, яке твориться зараз на сході. До деяких людей це доходить, а до деяких, на жаль, ні. За 500 км звідси йде страшна війна, і я не знаю, як цього можна не розуміти.
Я на все життя запам'ятаю дитячі малюнки і листи, а в мене їх дуже багато. Коли вони приходили до нас на фронт, була неймовірна тиша, бо всі сиділи і читали. Для нас це був ніби ковток свіжого повітря з дому. З того місця, де не стріляють. Одного разу мені попався лист від дівчини, яка пише вірші. Я зачитував її вірша усім, такий він був щирий і гарний. А потім я з нею познайомився, ми знайшлися в соціальній мережі. Вона вже приїжджала до мене в госпіталь, тепер будемо часто спілкуватися. Я дуже хочу сім'ю і сина, тому що я є диний в сім'ї продовжувач роду.
До мене школярі приходили на Миколая, десятикласники, у черзі стояли і просили: «розкажіть нам щось». Може це і звучало жорстоко, але я сказав: «добре вчіться, будьте мудрими, робіть все для того, щоб наступним поколінням було легше жити. Ви не маєте права не вчитися зараз, бо заради вас воюють і гинуть хлопці на сході». І мені здається, мої слова на них дуже вплинули.
Тепер я зовсім по-інакшому дивлюсь на цей світ. Раніше я був такою людиною, яку майже нічого не цікавило, окрім свого життя. Зараз ми плануємо відкрити громадську організацію для підтримки хлопців, що воювали. Хоча б допомагати ті самі документи робити. Я знайшов однодумців і сподіваюсь, що ми втілимо цю ідею у життя. Поки лежав у судинній хірургії, по палатах ходили волонтери і писали відеозвернення для хлопців, які занепали духом.
Я ніколи не думав, що я буду підбадьорювати когось своїм прикладом. Ця війна - не марна, хоча б тому, що вона міняє людей. І ми зараз маємо збудувати країну і не пустити все на самоплив. Заради тих, хто там загинув і постраждав, ми не маємо права здатися і не маємо права опускати руки.
