Головний VIP-підозрюваний у корупційних діяннях, відсторонений керівник Державної фіскальної служби України Роман Насіров висловився за якнайшвидше створення Антикорупційного суду.
Більше того, він заявив, що хотів би, щоб його справа там слухалася першою. Він так і пише: хочу, щоб суд запрацював негайно. Тим самим, по суті, підтримуючи антикорупціонерів, які півроку разом із західними партнерами переконували президента України та його команду в необхідності створення цієї особливої інституції, від якої очікують очищення влади від топ-корупції.
Але мені здається, що то може бути ніяка не підтримка, а по суті юридична пастка, яку самі антикорупціонери й створили гучною критикою стосовно норми про апеляційний перегляд рішень першої інстанції.
Бо що ми маємо зараз? Справу стосовно звинувачень на адресу Романа Насірова розглядає суд загальної юрисдикції.
Припустимо, що необхідні правки до закону «Про Вищий антикорупційний суд» прийняли, і лише цей суд може розглядати апеляційні скарги в «корупційних» справах.
Уявімо собі, що Насірова визнають винним, засуджують до багатьох років тюрми з конфіскацією майна і заарештовують просто в залі суду.
Антикорупційний суд ще не працює, і неможливість подати апеляційну скаргу в Україні приводить його адвокатів до Європейського суду з прав людини в Страсбурзі.
За наявною практикою ЄСПЛ, коли людина за ґратами, суд таку справу може розглянути терміново і, цілком вірогідно, може винести рішення на користь Насірова і проти держави Україна.
Інший варіант розвитку подій – судді його виправдовують уже наступного місяця. Всі, звичайно ж, обурюються, а тут на додачу з’являється ще й вишенька на торті від прокуратури: оскаржувати не можемо – закон «Про Вищий антикорупційний суд» вимагає, щоб апеляційна скарга подавалася в апеляційну палату Вищого антикорупційного суду, а його немає…
Таким чином, виправдальний вирок має шанси набрати законної сили, що дозволить Роману Насірову спокійно поїхати в Лондон.
Цікаво, що це не перша спроба використати судову реформу в інтересах певного VIP-клієнта в українській політиці.
Стежачи за дискусією навколо того, хто має розглядати апеляційні скарги в корупційних справах, згадав буремні події виборів президента України 2004 року, зокрема, оскарження стороною Віктора Януковича результатів так званого «третього туру» виборів до Верховного Суду України.
На той час, нагадаю, de jure вже був утворений Вищий адміністративний суд України та навіть обрані перші судді ВАСУ. Однак не було прийнято відповідного процесуального закону, який регулював порядок вирішення публічно-правових спорів, а тому цей суд не розпочав роботу.
Втім, зазначена обставина не перешкодила стороні Януковича вимагати передачі його справи на розгляд саме до ВАСУ, що жваво тоді обговорювалося. Мовляв, передайте скаргу до суду, який розташований «десь у Києві» і вже має голову та 9 суддів замість 65.
Саме таку пропозицію публічно озвучив Нестор Шуфрич. Тоді з нього всі тільки посміялися, продовживши розглядати процес за дчинною судовою моделлю.
Що ж маємо зараз?
Новий закон про Вищий антикорупційний суд набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, крім підпункту 3 пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення», який набирає чинності з дня початку роботи цього суду.
Підкреслимо – «з дня початку роботи», а не з «моменту утворення», як це сформульовано в заяві прес-служби НАБУ. Відтак, до початку роботи Вищого антикорупційного суду розгляд відповідних апеляційних скарг має відбуватися за правилами, які діяли до ухвалення вказаного закону.
Окрім того, за пунктом 7 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» закону, президентові України запропоновано внести до парламенту проект закону про утворення Вищого антикорупційного суду.
Тобто навіть момент утворення цього суду насправді ще досі не визначено, не говорячи про «початок роботи».
Відповідно до заяви прес-служби НАБУ, безпосередньо після ухвалення цього закону та «створення» Вищого антикорупційного суду, але ще до початку його роботи такі скарги теж мали би передаватися до цього суду.
Логічне запитання: а куди саме? Вже визначена юридична адреса суду, окрім його місцезнаходження – міста Києва? Тож, по суті, знову звучить пропозиція зразка 2005 року про те, що справу слід розглядати «десь у Києві».
Якщо так станеться, то Україні насправді буде не до жартів.
Адже як держава-член Ради Європи ми несемо обов’язок додержання гарантій, які слідують із положень Конвенції з прав людини. Зокрема, стаття 6 цієї конвенції передбачає право на справедливий суд. Навіть для топових корупціонерів країни.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що стаття 6 сама по собі не вимагає того, аби в державах-членах Ради Європи обов’язково утворювалися суди апеляційної чи касаційної інстанції.
Однак у разі існування таких судів, гарантії статті 6 повинні чітко додержуватися, що, зокрема, підтверджує рішення у справі «Zubac v. Croatia» від 5 квітня 2018 року.
Водночас стаття 6 Конвенції встановлює низку вимог, у тому числі розгляд справи «упродовж розумного строку» судом, «встановленим законом», а нині, як не крути, це і є Апеляційний суд міста Києва, як би Насіров та антикорупціонери не вимагали створення Вищого антикорупційного суду «негайно».
Адже, згідно зі щойно ухваленим законом, очевидно, що на створення нової судової інституції знадобиться, як мінімум, рік. Як передбачено пунктом 3 розділу «Прикінцеві та перехідні положення», Вищий антикорупційний суд формується протягом 12 місяців з дня набрання чинності цим законом.
За пунктом 5, Вищий антикорупційний суд розпочинає роботу за умови призначення за результатами конкурсу щонайменше 35 суддів, у тому числі щонайменше 10 із яких мають бути суддями Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду.
За логікою, викладеною в заяві прес-служби НАБУ, протягом цього періоду апеляційні скарги не повинні розглядатися взагалі, адже суд не розпочне свою процесуальну діяльність.
Як практик з багаторічним досвідом, не можу не попередити, що в подібному випадку матимемо відверте порушення права на розгляд справи в «розумний строк», що, нагадаємо, гарантоване статтею 6 Конвенції з прав людини.
Як наслідок – за певний час Україна матиме низку чергових «програшів» у Європейському суді.
Окрім цього, дуже сумнівним видається й додержання вимоги стосовно розгляду справи «судом, встановленим законом» у випадку, коли статус такого суду лише de jure визначений законом, однак суд не розпочав свою діяльність.
Тож за умови наявності відповідної норми в законі, чого, як видається, прагне НАБУ, що передбачить процедуру оскарження вироку до суду, який «існує лише на папері», це також спричинить порушення статті 6 Конвенції.
Також не ясно, власне, чому так турбується НАБУ?
Вищий антикорупційний суд утворений, на жаль, не на один чи два роки. Бо за час роботи НАБУ, судячи з усього, не вдалося виявити всіх без винятку VIP-корупціонерів. Тож праці й у них, і в майбутнього складу суддів Вищого антикорупційного суду не бракуватиме.
Так що не варто підганяти закон під конкретного підозрюваного, навіть якщо його прізвище Насіров, коли це ставить під удар кожен процес проти кожного VIP-корупціонера, який НАБУ вже змогло розпочати в першій інстанції.
