Поліцейські підійшли до вагітної жінки, яка сиділа із пластиковою склянкою на бетонних сходах біля метро. «Не сидіть на холодній плиті, простудитеся», - звернулася до неї патрульна Ніна. Тут, як тут з’явився беззубий чоловік у потертих штанях, сорочці і піджаку і почав говорити із жебрачкою угорською.
«А ви, пробачте, хто?» - запитав у нього інший патрульний. «Я..? Я бізнесмен, не хвилюйтеся. Ця жінка каже, що розуміє російську мову, і має документи».
Беззубий бізнесмен? Навряд чи. Скоріше за все, він – шеф жебрацької братії підземки на Майдані. Це зрозуміли і патрульні, проте документів у нього не попросили.
Світ вільних людей
Втративши дах над головою, українець, який не має родини і жодних матеріальних заощаджень, отримує високі шанси потрапити в жебрацьку мережу, котра заробляє на хліб з ікрою для свого очільника.
Звісно, далеко не всі люди, які стоять біля метро та на вулицях із табличками «Дайте грошей на хліб», входять до злочинного клану. Є серед них чимало людей, які вважають себе вільними, і їх повністю задовольняє життя на вулиці.
«У бомжів насправді є робота. Вони збирають брухт, здають його, і щодня отримують по 200-300 гривень. На місяць це виходить 7,5-9 тисяч гривень, якщо працювати без вихідних. А ви стільки заробляєте? Ні? То хто з вас бомж?» – риторично запитує психолог Андрій Васильович, який займається реабілітацією тих безхатченків, які виявили бажання повернутися до нормального життя.
Але навіть з такою «зарплатнею» бомжам доводиться ночувати де прийдеться: житло їм здавати ніхто не хоче, а в готелі не пускає охорона.
Тож і доводиться грітися на вокзалах, у підвалах і під мостами. Там їх зазвичай і знаходять представники організованих угрупувань, що вербують людей на «роботу» жебрака. Пропонують дах над головою в обмін на свободу. Багато хто погоджується.
Пропонують дах над головою в обмін на свободу
«Приходять, кажуть, з нами буде простіше, будеш у безпеці, ганяти не будуть, зробимо тобі документи. Обіцяють дати дах над головою і годувати,- розповідає 21-річний безхатченко Роман.- Але я про їхні порядки чув. Зробиш щось не так – у лісі закопають, і ніхто ж навіть не знатиме, особливо якщо родичів нема. Воно мені треба?»
«Вільні» бомжі намагаються уникнути пастки, у яку їх затягують вербувальники. Адже робота на когось значить перехід у статус рабів – а так вони називають людей, які мають де жити, працюють і створюють сім’ї. І справді, правоохоронці пояснюють – жебраки-найманці живуть за містом в антисанітарних умовах, по 10-15 чоловік у кімнаті, і щодня їх на машині возять на «роботу», а забирають увечері, перед цим добряче почистивши кишені.
Темний бік. Кримінальні клани
Жебракувати в Україні закон не забороняє, тому безхатченки щодня спокійно ходять по вагонам метро і просять людей пожертвувати їм на лікування або просто на хліб та воду для міфічних дітей.
Перед виходом на «роботу» жебраки проходять детальний інструктаж – що говорити, як відповідати на питання, кому телефонувати у випадку виникнення проблем.
Для кожного із них підбирають образ, у якому він виглядає найбільш органічно. Для більшої переконливості йому дають милиці, марлеву пов’язку, відповідний одяг – інколи досить пристойний – коли гроші просить «мама, у якої син лікується в Охмадиті».
Заробіток жебрака напряму залежить від акторських здібностей. Постановка голосу, чітка коротка промова, потрібна інтонація – усе це підбирається для того, щоб меседж дійшов до цільової аудиторії, яка найбільш довірлива і жаліслива. Безхатченки розповідають, що найкращі актори можуть і три, і чотири тисячі щодня збирати.
«Найчастіше спіч починається зі слів «Вибачте, що до вас звертаюся», у ньому присутні слова «мені дійсно потрібна допомога», але при цьому інтонація штучна, сльозлива – 99%, що перед вами професійний жебрак, - ділиться досвідом столичний міліціонер Віталій Сидорчук, який уже не перший рік працює у Службі охорони громадського порядку. – Розумієте, жебраків дуже багато, тому для кожного унікальний текст не пишуть. Людей з однаковими текстами просто розставляють по різних кінцях міста – так це важче помітити».
Правоохоронці пояснюють – в Україні є кілька видів образів, які використовують заради жебрацтва:
1) вагітні та жінки з дітьми – їм вдається зібрати найбільше грошей;
2) набожні бабусі – стоять з іконкою на колінах і постійно моляться,
просять на ліки та на їжу;
3) хворі та інваліди – демонструють свої каліцтва: шрами, відсутність кінцівок, нариви;
4) жебраки з тваринами – просять гроші на корм;
5) «ветерани» - мовчазні та серйозні чоловіки у формі, іноді з каліцтвами; раніше вдавали з себе воїнів Афганістану, тепер – бійців АТО; ця категорія зараз зустрічається все рідше.
І справді, ТЕКСТИ і самі були свідками чарівного перевтілення молодого худорлявого темноволосого чоловіка, який протягом кількох місяців удосконалював свій образ на станції метро «Золоті ворота» і «Лук’янівська».
У юнака є великий горб на спині, раніше він ходив вагонами і співав українських пісень, а тепер ще й демонструє свіжу рану на руці
Спочатку він просто стояв і тримав у руках табличку «Допоможіть. Умирає син», потім просив уже на колінах, згодом почав носити ще й величезні окуляри з подвійними лінзами і щосили кривити обличчя так, наче от-от заплаче.
Роботка не з легких. Жебрак не має права виходити з образу
Роботка не з легких. Жебрак не має права виходити з образу, за ним постійно наглядає так звана «охорона» - людина, яка допомагає жебраку вирішувати проблемні питання, наприклад, коли хтось починає довго з ним розмовляти (той же журналіст або працівник соціального центру, який хоче допомогти) або погрожувати (як от міліція). Наприкінці дня охоронець забирає виручку від жебракування.
«Зазвичай лише 20-30% заробітку жебрак може залишити собі – це залежить виключно від бажання «даху». А інвалідам узагалі нічого не дістається. Вони працюють за їжу і дах над головою», - говорить В. Сидорчук.
Невидимі
У міліції жебрацьким бізнесом мають займається два управління – громадської безпеки та управління по боротьбі із організованою злочинністю. У правоохоронних органах відхрещуються від підпільного кришування жебрацького бізнесу. Хоча знайти жебрака простіше простого – оскільки територія міста чітко поділена на сектори, жебраки постійно стоять на одних і тих же місцях, і відслідкувати їх оточення не важко.
До речі, за підрахунками МВС, щодня у Києві жебраки збирають близько 1 мільйона гривень. З цих грошей, припускаю, можна виділити цілком переконливу суму, яка зробить бізнес невидимим для міліціонера.
Та інші деталі роботи жебрацьких кланів міліція журналістам розповідати не хоче. Мовляв, якщо розкажуть детальні схеми роботи, то вже до них виникнуть питання: «Якщо ви в курсі того, що відбувається, то чому нічого не робите?» Тому ТЕКСТИ спілкувалися із правоохоронцем на умовах анонімності.
«Одна точка – це 50-100 гривень на день, залежно від місця розташування. Їх дають «смотрящі»,- каже нам Павло Н., працівник київського УБОЗу. - Мафію жебраків очолюють цигани і молдавани, а також кілька етнічних українців. Кожен із них має свій клан, їх у Києві до десяти.
Вони долучають до «бізнесу» молодих сильних чоловіків віком від 20 до 35 років, які виконують роль наглядачів, отримуючи свою частку від прибутку. Але в бізнесі надовго не затримуються – максимум 10 років, поки не потрапляють у поле зору міліції за інші злочини, або не гинуть від рук банд-конкурентів. Є і такі, які накопичують капітал і переходять у менш небезпечний бізнес – торгові точки на базарах, МАФи тощо».
Банди жебраків у теплі пори року мігрують із провінційних до більших міст. Бо чим більше місто, тим більші прибутки.
«Це групи по 25-50 чоловік. У літній сезон можна поселити жебраків у саморобних наметах, так вирішується проблема притулку».
Павло пояснює – боси ховаються дуже ретельно, їх імен ніхто не знає, міліція виходить тільки на виконавців, з якими і домовляється про співіснування.
«Навіть сама «охорона» і десятники не знають реальних імен свого начальства, тож і здати міліції їх не можуть, якби їх навіть катували. На всі зустрічі приходить посередник, він забирає гроші і передає інформацію «на гору». Ходять чутки, що ці пани мають легальний бізнес для прикриття, чим вони пояснюють свої великі будинки і шикарні автомобілі», - розповідає міліціонер.
За словами нашого співрозмовника, українське законодавство побудоване таким чином, до довести вину організаторів жебрацького бізнесу майже неможливо. Для цього треба, щоб жебраки самі звернулися до міліції із відповідною заявою. Але для них це реальний ризик не дожити до завтра. «Шістку» швидко ліквідують – поб’ють до смерті, накачують наркотиками або втоплять.
Світлий бік. Благодійники
У столиці, де нараховується близько 20 тисяч безхатченків, є всього лише один заклад для них. Біда в тому, що одночасно тут може проживати 166 підопічних – їм дають одяг, взуття, лікують та годують. Але це задоволення триває недовго – безпритульний може затриматись тут максимум на 5 днів.
У соціальні центри професійні жебраки не звертаються. Більше того, вони і від допомоги пересічних громадян відмовляються. Благодійники запитували у кількох жінок, які мандрують вагонами метро на відрізку від метро Лісова до Арсенальної, де можна знайти їхню дитину, щоб допомогти медикаментами, продуктами і грошима, переконавшись, що дитина хвора, як вони і розказують. Але вони відмовилися давати якісь контакти або інші координати, попросивши розрахуватися на місці.
У колишній будівлі дитячого садочка на лівому березі Києва працює найбільший в Україні благодійний фонд, який допомагає бездомним та малозабезпеченим їжею, одягом, лікуванням та працевлаштуванням. Називається він «Соціальне партнерство». Сюди щодня звертаються за допомогою півтори тисячі нужденних. Але лише невеличкий відсоток людей, які отримують тут підтримку, просять допомогти їм із працевлаштуванням.
Сирота Ігор Кондратьєв – виняток із правил. У надії змінити своє життя на краще він приїхав сюди аж з Кіровограду – про фонд йому розповів знайомий. Тепер Ігор працює тут перукарем, паралельно ходить на курси перукарського мистецтва, щоб отримати диплом, і влаштуватися на більш престижну роботу. У фонді він не отримує зарплатню, але має безкоштовний дах над головою і триразове харчування.
«Я – перукар-самоучка. В інтернаті всіх стриг, от і набив руку», - каже юнак.
Хлопець налаштований позитивно. Він вірить у те, що вже найближчим часом стане повністю самостійним та здобуде фінансову свободу.
«У принципі, знайти роботу для безхатченка можна. Робота їм дістається низько кваліфікована (сторож, прибиральник, будівельник, робота в полі), але принаймні – це старт до нового життя», - пояснює менеджер проекту «Кияни для киян» Світлана Воронова.
Благодійний фонд щодня отримує від небайдужих громадян пакунки з одягом. Світлана Воронова працює у «банку одягу», де безпритульні можуть вибрати для себе нове чисте вбрання.
«Навіть один день на вулиці змінює людину, її психологію. А після того, як вони так живуть місяць, рік, деформація лише поглиблюється. Бомжі звикають до такого життя, до легких грошей, і йти на роботу в них більше не виникає бажання», - пояснює психолог.
От хто справді страждає від мафії – це інваліди і діти. Вони є рабами цієї жорстокої системи. В інвалідів забирають документи, дітей накачують алкоголем, медикаментами або наркотиками. Тому грудні діти регулярно вмирають прямо на руках у «мамусь».
На відміну від захисників прав людини, міліція дивиться на це крізь пальці, бо зв’язуватися з такими справами – річ марудна. Простіше виконувати показники на більш очевидних порушеннях, а не проводити величезне, тривале розслідування – хто і як організовує бізнес на жебраках.
