Політичні ток-шоу на українському ТБ традиційно мають високі рейтинги. Саме тому майже всі провідні телеканали країни раз на тиждень включають у свою сітку мовлення щонайменше одне таке шоу. До того ж виділяють йому, як правило, найкращий ефірний час — вечір п’ятниці або четверга.
Показувати ток-шоу вигідно, тому що витрати на його виробництво мінімальні. Політики приходять до студії безплатно (а іноді навіть самі платять за те, щоб потрапити на екран у прайм-тайм) і найчастіше «створюють драму» без будь-яких додаткових зусиль з боку режисерів та ведучих. Достатньо просто зібрати в ефірі правильну компанію — і далі тільки встигай міняти плани та ракурси. Реклама в таких шоу зазвичай продається добре. Народ любить дивитися, як сваряться політики, тому аудиторія таких програм може сягати кількох мільйонів глядачів.
Секрет політичних ток-шоу простий. Обиватель, який звик дивитися телевізор, сприймає щотижневі чвари політиків як телесеріал. Щось на зразок реаліті-шоу, у якому замість акторів знімаються реальні персонажі. У цій нескінченній політичній Санта-Барбарі є свої герої та лиходії, персонажі періодично сваряться і миряться, розходяться й утворюють союзи. Причому на відміну від дешевих мильних опер в українській політиці все розвивається непередбачувано. Вчорашній захисник знедолених може вмить перетворитися на закінченого покидька, а всесильний представник влади втратити все й стати ніким.
Зрозуміло, у глядачів є свої улюбленці. І це не так розумні й зважені, як яскраві та істеричні політики, яких радше можна назвати шоуменами. Вже давно не секрет, що присутність в ефірі Юлії Тимошенко, Олега Ляшка, Вадима Рабіновича та Іллі Ківи підвищує рейтинг будь-якої програми й приваблює глядачів навіть на ті канали, які зазвичай дивляться мало. Але оскільки українське ТБ — це насамперед не бізнес, а інструмент політичного впливу, то й ток-шоу на ньому влаштовуються переважно з однією метою — попіарити близьких до власника телеканалу політиків і потоптатися по конкурентах. Тематика ток-шоу часто стає предметом торгу між власником і представниками влади. А учасників програми іноді спеціально добирають таким чином, щоб задати потрібний тон дискусії й щоб переважила вигідна думка.
Наприклад, у «Чорному дзеркалі», яке довгий час вів на «Інтері» Євґєній Кісєльов, набагато частіше, ніж на інших каналах, з’являлися представники Опозиційного блоку Юрій Бойко та Олександр Вілкул. Крім того, там регулярно бували й народні депутати Дмитро Добродомов і Сергій Каплін, яких вважають близькими до власників каналу — олігархів Сергія Льовочкіна та Дмитра Фірташа.
У політичному ток-шоу «Український формат», яке нещодавно запустили на News One, часто з’являється власник каналу Євген Мураєв. «Право на владу» на «1+1» зі зрозумілих причин буває вельми прихильним до політиків з орбіти Ігоря Коломойського. Наприклад, там регулярно з’являється лідер партії «Відродження» Віктор Бондар, якого в Україні знають мало й на інших телеканалах можна побачити вкрай рідко.
Але це тільки видима частина айсберга. Крім неї українські телешоу мають ще й секретну, кулуарну кухню, про яку відомо тільки фахівцям, політикам і тим, хто має стосунок до виробництва контенту. Так, тематику програми можуть в останній момент змінити після домовленості з Адміністрацією президента, яка зажадає не висвітлювати окремих питань в обмін на якісь поступки конкретному телемагнатові. А небажаного гостя можуть зняти з ефіру за кілька годин до початку шоу й замінити на іншого, нейтральнішого спікера.
Є й певні негласні правила, які гостям ток-шоу порушувати не можна, щоб не стати персоною нон ґрата на тому чи іншому телеканалі. Найчастіше це заборона на критику власника медіа, на якому ти виступаєш. Наприклад, на ICTV гостям програми «Свобода слова» не можна погано відгукуватися про Леоніда Кучму. Як бачимо, свобода слова теж часто буває досить умовною. Виняток тут становить тільки «5 канал» Петра Порошенка, адже його власник обіймає важливу державну посаду, про що неможливо не згадувати в ефірі. Щоправда, цей виняток компенсується великим «стоп-листом» — так називається список людей, яких на ефіри запрошувати не можна. Серед них найрадикальніші критики президента та його головні політичні конкуренти.
Є й тонші прийоми та маніпуляції, які ведучі застосовують вже під час програми, щоб дати більше сказати одним спікерам і вчасно закрити рот іншим. Оскільки зовсім не запрошувати представників ворожих медіамагнатові політсил в ефір не можна, таких незручних гостей намагаються всіляко обмежити. Наприклад, кличуть на той самий ефір одіозних політиків та експертів, завдання яких увесь час перебивати опонента, ставити незручні запитання, провокувати скандали та перепалки. Часто небажаному гостю можуть дати слово за хвилину до реклами, щоб потім ніби ненароком його перервати. Після 15-хвилинної паузи глядач уже забуває про те, хто й на яку тему виступав, а слово передають іншому учасникові програми.
Особливий нюанс — робота з глядачами в залі. Вони зазвичай присутні в студії на всіх основних українських ток-шоу й у потрібний момент можуть також впливати на хід програми. Наприклад, ведучий раптово дає слово «представникові народу», який ставить одному з гостей каверзне запитання. Крім того, нерідко глядачі голосують за ті чи інші пропозиції, які висувають політики. Але в підсумку на екран для телеаудиторії виводять зовсім не ті цифри, які було отримано в процесі їх реального голосування. Навіть плескають у залі, як правило, не спонтанно, а по команді, у потрібний момент і «правильному» спікерові.
Звідки беруться глядачі в студії — окреме питання, над яким, напевно, задумувалося багато любителів політичних ток-шоу. У деяких програмах аудиторію справді набирали в буквальному сенсі з вулиці. Наприклад, глядачі в залі «Шустер. Live» Савіка Шустера зазвичай представляли різні регіони України. А ось у «Чорному дзеркалі» на «Інтері» брала участь платна масовка — студенти київських вишів, яких після закінчення програми розвозили по гуртожитках, де вони проживали.
Повною мірою незалежного та об’єктивного політичного ток-шоу, на яке не могли б впливати олігархи чи влада, в Україні сьогодні не існує. Спроби створити таке шоу робив уже згадуваний Савік Шустер, який намагався не дозволяти власникам телеканалів впливати на зміст своєї програми. Однак закінчилися вони закриттям його програми. Студія Шустера встигла попрацювати з усіма топовими телеканалами України, але так ніде й не прижилася через непоступливість. Зрештою Шустер зі своїм партнером Павлом Єлізаровим зробив спробу відкрити власний незалежний телеканал 3S.tv, але пропрацювало це медіа лише рік. Позначилася головна проблема українського медіа-ринку — власне його відсутність.
Не секрет, що всі провідні українські телеканали збиткові й існують завдяки дотаціям своїх власників. Виживати завдяки рекламі вони не змогли б, бо в Україні на всіх її не вистачало і раніше, а в кризовий час стало ще менше. Тому канал 3S.tv спіткала передбачувана доля. На початку 2017 року він перестав випускати в ефір нові програми. Не допомогли навіть спроби заробити на передплаті для телеглядачів. У Росії таким чином виживає телеканал «Дождь», але в нас люди не готові платити телеканалам за контент. Адже пропозиція й без того перевищує попит.
Утім, втрату такого мастодонта український глядач переніс досить легко й швидко, перемкнувши свою увагу на інші ток-шоу. Адже йому здебільшого потрібна не так об’єктивність, як видовища, а з цим у нас проблем поки що немає. Слід пам’ятати, що ток-шоу — це не журналістика в класичному розумінні, а насамперед саме шоу. І завдання його творців — не докопатися до істини, а зробити так, щоб канал дивилося більше глядачів. Тому висувати претензії щодо необ’єктивності таких програм безглуздо.
