Дуже важкий був бій 18 лютого, і запам’ятався він тому, що вороги хотіли 23 числа провести в Мар'їнці парад. Але мої бійці і командири молодці – відпрацювали прекрасно. Під час цього бою я весь час спілкувався з командуванням сектора та керівником АТО, і вони ставили мені тільки одне питання: «Ти впораєшся? Втримаєш Мар’їнку?”. І єдине, що я їм сказав, що якщо з того боку піде щось важке, я хочу, щоб за моєю спиною теж була техніка. Мені відповіли, щоб я не переживав, бо від Маріуполя вже все підтяглося в мій бік. І це дійсно було так. В піхоти тоді виросли крила. В результаті у сєпарів не те щоб параду на 23 не вийшло, а вони навіть не посміли перейти через річку, яка є лінією розмежування між моїми та їхніми позиціями. Ворог цей бій запам’ятав надовго.
* * *
Я в армії з 15 років – кадровий військовий. Родом з Дрогобича.
Навчався спочатку у Мінському військовому училищі, потім закінчив Харківське вище танкове командне училище. Прослужив 32 роки в Збройних силах. Звільнився в 2009 році, тому що за віком вже не міг перебувати на службі. У грудні 2014 року я добровільно пішов у військовий комісаріат з проханням призвати мене по мобілізації. Прийняв таке рішення, бо як фахівець і патріот вважав, що повинен бути на передовій. Поїхав у Київ, в Академію ЗСУ імені Черняховського. Там протягом двох тижнів проходив підготовку, і після цього мене розподілили в 93 бригаду, командиром танкового батальйону. Але в останній момент рішення командування змінилося, і мене призначили командиром механізованого батальйону в 14 ОМБР, яка тоді формувалася в Рівненському навчальному центрі. Це було в березні 2015 року. Коли я приїхав до них на полігон, отримав посаду командира з механізованого батальйону, але особовий склад батальйону, грубо кажучи, розібрали «як донора» інші батальйони, і в результаті там окрім керівного складу і декількох солдат нікого не залишилося. Я розумів, що в такому стані просто залишуся сидіти на полігоні, але я прийшов воювати, тому попросив командира або перевести мене в іншу бригаду, або призначити в інший батальйон. В той самий момент звільнилася посада командира 1-го батальйону, і мене призначили на це місце.
Цей батальйон від самого початку готувався як нічний, і всі наші навчання та заняття проводились тільки вночі. Нас більш-менш забезпечили приладами нічного бачення. Бойове злагодження проходили на трьох полігонах протягом 3 місяців, закінчили його в червні 15-го року. Нас готували досить серйозно. На початку липня батальйон у складі бригади увійшов у зону АТО і зайняв район оборони на передній лінії перед Маріуполем (м. Талаківка, Гнутово, Павлопіль, Сартана). Завдання ми там виконували протягом 2 місяців. Батальйону навіть вдалося просунутися вперед на 2 з половиною кілометри у напрямку села Комінтерново - це було бойове розпорядження старшого начальника і ми його виконали.
Взагалі, по наших позиціях на тому напрямку дуже щільно працювала ворожа артилерія, «Гради», міномети. В основному сепаратисти починали обстріли десь о 21:30, і до 2-3 години ночі ми з ними перестрілювалися. Одночасно працювала у відповідь і наша артилерія. Коли закінчувалися обстріли, ми виходили зі своїх бліндажів та інших захисних споруд, перевіряли, чи є поранені або загиблі і бачили безліч воронок від снарядів.
В районі Маріуполя ми воювали до кінця серпня, і не думали, що нас будуть переводити. Бо батальйон добре знав позиції і гарно підготував бліндажі, але 1 вересня 2015 року нас перемістили в Мар’їнку – це також перша лінія оборони в Донецькій області.
Мар’їнка – специфічна ділянка на лінії фронта - місто знаходиться в безпосередньому зіткненні з противником. Фактично, бої ведуться посеред міста, тому що там де закінчується Мар’їнка починається Петровський район Донецька. Відстань від позицій мого батальйону до противника десь від 250 до 400 метрів. Це дуже близько і дуже небезпечно. Перших 4 дні ми разом з бійцями 28 ОМБР, яки стояли тоді у місті, вивчали свої позиції, а також позиції ворогів.
Сепаратисти зустріли нас весело в першу ж ніч, коли ми приїхали у місто. Вийшло так, що підрозділи 28 бригади були в бліндажах, а мої хлопці – на вулиці. Коли почався обстріл, ми одразу прийняли бій. З того моменту щодня по наших позиціях працювали снайпери, а як тільки сутеніло ворожі обстріли посилювались, і в результаті зав’язувалися бої з противником. Сепаратисти завжди починали першими. Ми ж вивчали їхні вогневі точки. У разі необхідності я з дозволу свого старшого командира відкривав вогонь у відповідь. Обстріли велися зі стрілецької зброї з АГСів, РПГ, Вогів, ЗУшок і Птурів, інколи по нас працювали із мінометів, БМП-2 а також іншої забороненої Мінськими домовленостями зброї. На що ми давали адекватну відповідь.
9 квітня під час чергового бою, коли ми завдали ворогу серйозних втрат в живій силі, техніці, та укріпленнях, ми могли спокійно йти вперед і звільнити від ворога терикон «Крокодил» шахти «Трудовської» (Пануюча висота на ділянці фронту) та прилеглої до неї території, а також позиції ворога в районі славнозвісного Конезаводу і далі в напрямку Петровського району Донецька. Почалося все по їх схемі: вони накидали нам РПГ, але загалом снаряди летіли через наші позиції в місто. Ми досить вдало почали крити ворога. Біля них загорілася суха трава, ще нам посприяла погода - вітер дув з Донецька, тому вся хвиля пожежі понеслася на сепаратистів. В решті решт і від наших відповідей, і від диму вороги почали кидати свої позиції. Ми спостерігали в тепловізори, як вони відходять, залишивши своїх «двохсотих» і «трьохсотих» і склади з БК. За ними навіть якась БМП намагалася під’їхати, але ми знищили її прицільним вогнем.
Я доповів командиру бригади, що склалися такі умови, коли ми можемо йти вперед і зайняти терикон «Крокодил» і Петровський район Донецька. Фактично для цього нам була потрібна тільки команда, але нам сказали, що це «сіра зона», і йти туди не можна. Я вважаю, що найбільша проблема цієї війни, що ніхто не хоче брати на себе відповідальність за прийняття нестандартних рішень, тому ми часто втрачаємо можливості відвойовувати свої землі і швидше закінчити цю війну, хоча та сторона не питає, чи атакувати наші позиції, і щодня намагаються це зробити. Є враження, що ми будемо сидіти в окопах вічно. В батальйоні багато патріотів і добровольців, які добре навчилися воювати і готові не тільки до ведення оборонних боїв, але й наступальних. Проте я не знаю, що їм казати, коли вони дивлячись в очі мені, своєму командиру, задають запитання: «Чому ми не рухаємося вперед?»
Я вважаю, що мій батальйон - дуже бойовий і один з найкращих і підготовлених батальйонів в ЗСУ. Ворог називає нас «Чорна сотня», «Каратєлі», тому що ми даємо їм зрозуміти, що Збройні сили вже не ті, які були в 14-му році. Саме тому, що ми увесь час на передку, в мене немало поранених. Але приємно, що багато хто з хлопців з легкими пораненнями повертаються до батальйону.
Бої в Мар’їнці були різного масштабу і харакетру. Були й важкі, такі, що тяглися по 9 годин, а були й такі, які нагадували провокацію зі сторони противника.
Якось, ще одразу, як тільки ми прибули в Мар’їнку, з того боку з нами воював Моторола. Я перебував на КСП батальйону, керував боєм і чув по рації-прослушці, як він своїх сєпарів налаштовував: «мы сейчас придем к укропам в Марьинку и будем из них шашлык жарить». Але ми їм тоді дали таких шашликів, що вони забули про свої бажання надовго.
Дуже важкий був бій 18 лютого і запам’ятався він тому, що вороги хотіли 23 числа провести в Мар'їнці парад. Але мої бійці і командири молодці – відпрацювали прекрасно. Під час цього бою я весь час спілкувався з командуванням сектора, і керівником АТО і вони задавали мені тільки одне запитання: «Ти впораєшся? Втримаєш Мар’їнку?” І єдине, що я їм сказав, що якщо з тог боку піде щось важке, я хочу, щоб за моєю спиною теж була техніка. Мені відповіли, щоб я не переживав, бо від Маріуполя вже все підтяглося в мій бік. І це дійсно було так. В піхоти тоді виросли крила. В результаті у сєпарів не те що параду на 23 не вийшло, а вони навіть не посміли перейти через річку, яка є лінією розмежування між моїми і їхніми позиціями. Ворог цей бій запам’ятав надовго.
В Мар’їнці є дуже хороші люди – справжні українці. Вони завжди дуже просять нас: «Не здайте Мар’їнку, не здайте нас!” Наш підрозділ ось-ось мають вивести на ротацію, і тим, хто прийде сюди на наше місце, я буду казати так само: «Дивіться, хлопці, тільки не здайте Мар’їнку!» Мені дуже хочеться, щоб ті, хто прийдуть, продовжували нашу справу, не перекреслили усе те, що було зроблено нами. А ми зробили немало.
Щодо місцевих, то спочатку, коли ми тільки прибули в місто, деякі люди відвертали від нас голову. Таких, які б були лояльні до ЗСУ було небагато. Але згодом ми з замполітом Сан Саничем приїхали у Мар’їнську міську раду, для того, щоб налагодити зв’язки. Районна міська адміністрація уся виїхала в Курахово ще в 14-му році. Тож ми познайомились із секретарем Гавришем Андрієм Степановичем. Пізніше я дізнався, що він з сєпарськими настроями. Перше питання цього секретаря до мене, як до командира батальйону, було таке: «А Ви зможете мене звідси вивести, якщо щось почнеться?» Слухати це було дуже неприємно. Я подумав, а чим інші люди відрізняються від тебе?
Коли я познайомився з місцевими волонтерами, був вражений, бо коли ми їхали сюди, думали, що тут немає патріотів. Вони разом з ними почали організовувати походи в школи. Ми приходили не з пустими руками, а приносили дітям консерви, солодощі і так далі. Зустрічалися з директорами, вчителями, побачили, в яких умовах навчаються школярі.
В приміщеннях всі вікна були закладені мішками, холодно. Опалення не було. Усі грілися обігрівачами. В класах сиділо по 4-8 учнів. Тому ми підняли питання, щоб місцева влада займалися в першу чергу школами. Правда, якийсь рух почався вже ближче до Нового року. Посклили вінка, потім запустили котельню і почали потихеньку обігрівати школи.
В цей час в Мар’їнці вже призначили військово-цивільну адміністрацію, і працювати в даному напрямку стало легше.
Окрім того, що ми вітали дітей на різні свята, ми брали участь в заходах, які проводили місцеві органи влади. На Масляну на центральній площі масово пригощали людей солдатською кашею, чаєм, солодощами, і люди залишилися задоволеними. А коли на Мар’їнський район від Червоного Хреста приходила гуманітарна, ми давали місцевим свої машини, щоб її розвозити. Тому з часом люди почали до нас тягнутися і довіряти нам.
А ще ми перекрили потік контрабанди через Мар’їнку по так званій «Дорозі життя». Спочатку я не міг собі уявити, як це так - групи цивільних людей ходять з Мар’їнки в Донецьк, або в зворотному напрямку через місток, повз позиції батальйону. Взагалі так звану «сіру зону» ніхто не має права ніяк пересікати, а тільки через встановлений КПВВ, якого в Мар’їнці не було. Я прийняв рішення разом зі своїми заступниками протягом тижня виїжджати на блокпост, через який перевозили контрабанду.
Знизу і зверху вулиці Леніна ми поставили різного роду інженерні загородження, щоб перекрити цю дорогу. А щоб забезпечувати громадський порядок, залучили місцеву міліцію. Спочатку люди, які збиралися по обидві сторони того блокпосту, були дуже агресивно налаштовані, в нашу сторону сипали звинувачення і погрози, але з кожним днем було видно результат: людей ставало щодня менше, і їхні настрої змінювалися. Ми працювали у такому режимі десь близько тижня - і в результаті повністю закрили потік контрабанди через свої позиції, чого не змогли зробити до нас ті підрозділи, які займали район оборони в місті до приходу мого батальйону. Дехто з місцевих одразу подякував нам за це. Ну а згодом на трасі Запоріжжя – Донецьк відкрили КПВВ, тепер за порядок там відповідають підрозділи Державної прикордонної служби, Національної гвардії та митники.
Зараз народ повертається в Мар’їнку, хоча тут бойові дії все ще тривають.
Почали працювати магазини і ринок. Нещодавно майже в центрі міста відкрили пекарню. За період, що ми тут, я бачу зміни серед місцевих - люди повірили нам. І тепер дуже хочуть, щоб ми повернулися в місто після ротації. Я знаю, що люди збирали підписи, писали листи на ім’я Міністра Оборони, начальника Генерального штабу, Командувача Сухопутних військ, з таким проханням. Звичайно, ми прикіпили до цього міста це по-перше, а по-друге, місцеві в нас вірять.
Мені дуже хочеться, щоб Збройні сили в державі були спроможними виконувати свої завдання, щоб не було так, як було до цієї війни – розвалена і деморалізована армія. Я вважаю, що частину Донбаса ми втратили саме тому, що армія в нас на той час не була боєздатна.
Зараз в мене є певні розчарування і в керівництві ЗСУ, і в керівництві держави, але питання не в настрої - тут треба думати трохи глибше. Якщо ми будемо розчаровуватися, кинемо зброю і скажемо: «Та нахрєн воно нам терба, розбирайтеся без нас!», - то ми можемо втратити не тільки схід України, але й всю державу. Тому в мене і в моїх побратимів потенціалу робити свою справу ще вистачить надовго. Я думаю, що кожна нормальна людина розуміє - якщо це твоя земля, то ти повинен її берегти, та не потурати ворогу і чекати кабали. Все буде добре. Все буде Україна. Ми в це віримо!!!
