«Інколи розумієш, що ціна людського життя – сімдесят гривень», – каже Лариса Веселянська, і замовкає. Ця 53-річна жінка, в минулому керівник будівельної фірми, з літа працює волонтером об’єднання «Станція Харків». Сімдесят гривень, про які говорить Лариса – це ціна однієї ночі в харківському хостелі для вимушених переселенців із зони АТО. Ця перша ніч дає можливість людям відійти від шоку, зібратися з думками та спробувати спланувати майбутнє.
Комусь потрібно забути дні чи тижні, проведені в підвалі під обстрілами; хтось болісно згадує, як ділили одне варене яйце на всіх дітей та ходили в туалет у кутку в тому ж підвалі; хтось бачив з підвалу, як смертельно поранило сусідку, і вона помирала у них на очах, тому що люди не наважувалися вийти на вулицю під обстріл, щоби їй допомогти.
Зараз потік переселенців в Харкові вже далеко не той, що був влітку, коли у волонтерський пункт на харківському вокзалі щодня приходили сотні людей. Але сьогодні в Харкові на
«Зараз приїжджають ті, хто досидівся до повної безвиході», - розповідає 31-річна волонтер Юля Піменова (вона ж Пчëлка Джул).
Мама 3-річної доньки, Юля раніше працювала в рекламному бізнесі, але з липня вона цілодобово займається проблемами переселенців.
«Як правило, зараз виїжджають багатодітні родини, які не могли виїхати раніше. Вони назбирали грошей, щось продали, десь зайняли грошей, і поїхали».
Виїхати з зони АТО коштує чималі гроші, від 200 до 350 гривень за одне місце в автобусі. Якщо родина багатодітна, то вартість квитків швидко стає непідйомною.
«Траплялося, що до нас приходили мами, яким не вистачило грошей, щоби вивезти усіх своїх дітей, - розповідає Юля. - Їм довелося обирати, кого з п’яти дітей взяти, якщо грошей вистачає лише на трьох. Як можна маму ставити перед таким вибором?».
Очі дівчини швидко наповнюються сльозами.
Ще не один раз мені доведеться бачити сльози в очах волонтерів, особливо коли мова заходить про дітей. В такі моменти відчуваєш: навесні 2014-го Харків пройшов по лезу. У березні та квітні політична ситуація тут не сильно відрізнялася від ситуації в Донецьку чи Луганську.
Перша українська столиця могла би перетворитися на сепаратистський регіон, а потім – на зону бойових дій, якими зараз є міста та села в зоні АТО. Можливо, саме тому харків’яни демонструють таку готовність допомагати, підтримувати та співчувати.
Вони легко можуть уявити себе на місці переселенців.
Де починається Україна
Для багатьох переселенців з зони АТО Україна починається зі стільця на Харківському вокзалі. На цьому стільці у залі очікування сидить волонтер «Станції Харків», який готовий вислухати, порадити, вирішити проблему з квитками або тимчасовим поселенням, налити води, чаю чи валерьянки, дати підзарядити телефон та розказати, де в місті розташований пункт видачі гуманітарної допомоги.
Влітку тут цілодобово чергували зміни по 6-8 волонтерів, які за добу приймали до 600 осіб.
Сьогодні волонтерів двоє: о 9 ранку я бачу, як Надія Риндіна та Тетяна Самбуєва, а також представник ДСНС (Державна служба з надзвичайних ситуацій) та соцпрацівник займають свої місця за столом. Тут облаштований повноцінний пункт допомоги переселенцям: дошка інформації, кошик для збору грошей, гарячий чай, ялинка і подарунки.
І багато людського тепла від волонтерів в курточках з українською символікою: тризуб, український прапор. Поруч – синьо-жовті повітряні кульки. Скрізь наліпки із написом «Всë будет хорошо».
Волонтери «Станції Харків», яких вже понад дев’яносто, поза політикою.
Це не означає, що вони не мають власних переконань – просто їхні погляди не впливають на їхню роботу. Вони допомагають усім, незалежно від політичних поглядів. Тут вас ніхто не запитає, чи ви голосували на референдумі у травні, як ви ставитеся до ополченців, до української армії або ж до Росії.
Натомість, вас пригостять чаєм, куплять квиток, подбають про тимчасове проживання, лікування, пошук роботи. На моє питання, як переселенці реагують на українську символіку у волонтерському пункті, Надія Риндіна відповідає: «Ніяк. Ми їм допомагаємо, у нас українська символіка. Ми розвиваємо у них хороші реакції на усе українське».
Цей підхід починає давати свої результати. «Влітку вони їхали в Росію», розповідає Юля Піменова.
«Ми теж ними займалися, купували їм квитки на електричку. Близько 65% влітку були проросійськи налаштовані. Зараз ситуація змінилася: приблизно 80% людей хочуть їхати в Україну, і ще десь 5% кажуть, що згодні їхати в Україну, але не Західну».
Боротьба з телевізором триває.
Харків – «транзитне місто»
Вокзал – це волонтерська «передова», адже Харків відпочатку називали «транзитним містом». Головною метою волонтерів було зустріти людей та передати їх ДСНС, які відправляли їх далі в інші регіони України.
Була створена загальноукраїнська (по областям) база даних потенційних місць безкоштовного поселення: санаторії, профілакторії, бази, сільські будинки тощо.
«Але ситуація насправді страшна, - розповідає Юля Конотопцева, координатор програми тимчасового поселення «Станції Харків», - На сайті ДСНС людям повідомляють, що, наприклад, у Сумській області є двадцять об’єктів поселення. Приїжджає родина до Харкова із планом виїхати в цю область. Вони сідають на вокзалі разом із МЧС-ником і продзвонюють вказані об'єкти. І тут з'ясовується, що цього об'єкту немає – більше не здають, більше немає тощо».
«Те саме із сільськими будинками. Адже що таке сільський будинок? Часто це будинок, в якому вже 5 років ніхто не жив, немає опалення, немає води, немає нічого. А ми відправляємо туди родину із трьома дітьми. Зрозуміло, що жити там нереально», - каже Юля.
Немало людей залишилися в Харкові та області. За словами Олексія Алмазова, близько 37 тисяч вимушених переселенців зареєстровані на «Станції Харків», де вони отримали гуманітарну допомогу.
Загалом же в Харкові та області (це трохи більше 3 мільйонів населення), за даними ООН, проживають близько 120 тисяч переселенців.
Реальна цифра може бути значно більшою: хтось не реєструється, адже просто живе в друзів чи родичів. Інші не мають потреби в державній допомозі – офіційна реєстрація дає право отримувати трохи більше 400 грн на місяць для працездатних, та 800 – для непрацездатних осіб.
Хтось банально не довіряє органам державної влади та боїться – не знає, куди ці дані підуть далі.
«Коли до нас приходять люди, і ми питаємо, чи вони офіційно зареєстровані, то лише один з трьох відповідає «так»», розповідає волонтер Юлія Піменова.
Тимчасове поселення
На вокзалі працює хостел, де матері із дітьми до 14 років мають право на безкоштовне поселення від однієї до трьох ночей. Але що робити з родина із двома дітьми, де одній дитині – 15 років, а іншій – шість?
«Все вирішується індивідуально, суворого стандарту у нас немає, - розповідає Лариса Веселянська. – Ці люди і так вже пройшли крізь страждання, тому якщо підходити до них за стандартом, то нічого не вийде. Треба вкладати у це трішечки душі».
Місць у хостелі ніколи не вистачало на усіх, тому волонтери організували програму тимчасового (від 1 доби до 4 місяців) поселення в інших хостелах, готелях та квартирах – інакше люди просто би ночували на підвіконнях вокзалу або на вулиці.
З серпня близько 650 людей отримали дах над головою; тридцятьом родинам волонтери орендують квартири помісячно.
Основним благодійником цієї програми транзитного поселення став харківський бізнесмен, власник гольф-клубу та колишній віце-губернатор області з економічних питань Юрій Сапронов.
«Ми не були знайомі особисто. Я просто написала йому у Фейсбук, - розповідає Юля Піменова, - і запитала його, чи може він нам допомогти».
Бізнесмен погодився і вже декілька місяців надає гроші на поселення, купляє гуманітарну допомогу, надає у безоплатне користування переселенцям три сімейні номери у власному готелі Superior Golf Club. В цьому готелі на початку Нового року відбулися 11 новорічних свят для дітей переселенців – ці свята відвідали понад тисячу дітлахів, а подарунки отримали близько 5 тисяч.
«На Дмитрівській»
«На Дмитрівській» – дитячий галас, дзвін каструль та жіноча метушня. Це ще одне місце тимчасового поселення – волонтери називають його «адаптаційним центром».
Звичайне офісне приміщення, безоплатно передане у користування одним харківським бізнесменом. Його пристосували до потреб проживання людей: тут є заставлений дитячими візочками та взуттям передпокій, є душ і туалет, невелика кухня, велика спільна зала та декілька кімнат із двоповерховими ліжками.
Сьогодні в центрі проживають близько 20 людей.
Ми сидимо на кухні. Хтось вечеряє, хтось готує їжу дітям, час від часу заходять гості, переважно колишні мешканці центру та волонтери.
Моя співрозмовниця, 31-річна Оксана з Кіровська Луганської області, на сьомому місяці вагітності – вона чекає на шосту дитину. Жінка потрапила сюди два тижні назад.
«Сенсу не було лишатися. Вже приходили ополченці, забирали коров. Коли стріляли, ми ховалися під сходами – підвалу в нас немає. Щоби довго не чекати, я виїхала, бо невідомо, чим би усе закінчилося», - спокійно розповідає вона.
Навколо бігають її 11-річний Ярослав, 8-річна Яна, 6-річний Саша, 5-річна Соня та 3-річна Настя.
Волонтери вже знайшли, куди поселити Оксану далі – місцева влада надала кімнату в «терцентрі» Жовтневого району Харкова. Такі територіальні центри існують при відділах соціального захисту в районах міста Харкова.
Як правило, це великі кімнати, де розташовані від 10 до 40 ліжок. Проживання безкоштовне, але комфортним його назвати важко. Родина Оксани матиме окрему кімнату. В березні їх буде восьмеро.
«Модульні будинки»
Новинкою у Харкові стали німецькі «модульних будиночків» для переселенців. Їх побудували в рамках німецько-української міжурядової програми: невеликий комплекс з’явився просто посеред поля, на вулиці 50-річчя СРСР, що неподалік від аеропорту, і вже готовий до заселення.
На вигляд ці будиночки мають мало спільного із новомодною архітектурою. Ззовні ці конструкції скоріше нагадують гаражі. Але всередині є все необхідне для життя: опалення, вода, каналізація.
В кімнатах є меблі, електроплити, кухні загального користування та великі пральні машини. Є душі та туалети – частина з них пристосовані до потреб інвалідів. Деякі будинки розраховані на проживання чотирьох родин зі спільною кухнею. Інші скоріше нагадують гуртожитки – довгий коридор та кімнати по обидва боки.
В комплексі - 400 місць, проживання у цих будиночках безкоштовне. У чергу на поселення записалися більше двох з половиною тисяч людей. Німецька сторона, яка повністю взяла на себе витрати з будівництва містечка, поставила чіткі умови для відбору мешканців: це мають бути насамперед багатодітні родини та інваліди; а в комісії з відбору має брати участь волонтер «Станції Харків».
«Мене, як волонтера, запросили взяти в цьому участь, - розповідає Лариса Веселянська. Чесно кажучи, я була приємно здивована. Я можу дати сто відсотків гарантії, що нікого поза критеріями не пропустили. У мене якоюсь мірою зруйнувався стереотип держслужбовця».
Зимова «Ромашка». Власники табору – сімейна пара підприємців-будівельників Оксана Погорєлова та Володимир Рожков, придбали «Ромашку» рік назад, і з травня 2014-го приймають переселенців.
Загалом за 7 місяців роботи табір прийняв близько трьох тисяч переселенців. Сьогодні в тут проживають 110 людей, серед яких 35 дітей.
Умови проживання в « Ромашці» суворі: влітку тут був лише один душ на триста чоловік, туалет – на вулиці. Восени, коли стало холодніше, люди почали їздили митися на вокзал. Повноцінний туалет та душ з’явилися лише два тижні назад, а до 19 грудня за будь-яких погодних умов їжу видавали на вулиці.
«Без харків’ян ми би не впоралися, – розповідає Оксана. – Вони постійно привозили продукти та речі».
В серпні власники «Ромашки» заснували благодійний фонд «Країна понад усе», який збирає гроші на потреби переселенців.
«За літо ми так стомилися, що не збиралися навіть думати про опалення. Ми чекали, поки переселенці закінчаться», - розповідає Оксана. Але потім вони зрозуміли, що люди є, і допомога усе ще потрібна.
У вересні мешканці табору почали вмикати електричні обігрівачі: рахунки за електроенергію сягали 50-70 тисяч гривень на місяць: «Ромашка» перебуває у приватній власності, і платить не знижений тариф «для населення», а комерційний тариф у 1.48 за Квт.
Довелося знову збирати гроші: перший місяць рахунок за електроенергію оплатили близько 200 харків’ян, другий та четвертий – одна із місцевих IT компаній, третій – Юрій Сапронов, аж поки власники не отримали грант, який покриває вартість електроенергії.
Повноцінне опалення в «Ромашці» таки вдалося зробили – допоміг американський фонд USAID. Перемовини почалися в серпні, 20 листопада був підписаний договір, і за тиждень до Нового року в «Ромашці» нарешті запустили котельню, яка опалюватиме усі вісім корпусів табору.
Допомогли і європейці.
«8 грудня до табору приїхав представник Польського центру міжнародної допомоги, – розповідає Оксана. – Він сказав: «У вас є час до 31 грудня, ми готові витратити залишки нашого річного бюджету на будь-які будівельні роботи в таборі»».
Вони встигли відремонтувати чотири корпуси «під ключ», ще в двох зробити зовнішнє утеплення, а ще в двох корпусах провести каналізацію на кожну кімнату.
«В кінці цього місяця ми будемо готові прийняти 400 чоловік», - каже Оксана.
«Я не бачу майбутнього. Ми усі живемо сьогоднішнім днем», - говорить 31-річна Настя з Донецька. В середині серпня вона разом із 11-річним сином, сестрою та татом-пенсіонером приїхала в Харків.
Майстер кондитерського цеху за фахом, Настя щодня працює на кухні табору «Ромашка»: готує обіди та вечері на 110 чоловік.
«Ми працювали на державу, а вона нас підвела», каже 38-річна Тетяна, колишній держпрацівник з Перевальська Луганської області. Сьогодні жінка змушена розвантажувати товари у харківському супермаркеті, щоби прогодувати двох дітей та батьків, яких їх вдалося вивезти з Мар’їнки.
Родина знімає дві кімнати у квартирі з хазяїном у спальному районі Харкова. Тетяні не виплатили зарплату за останні місяці її роботи у держструктурі в Перевальську. Тоді у зв’язку із закриттям місцевої адміністрації було заблоковане казначейство.
Жінка виїхала, подала в суд та виграла його на українській території, але далі справа не зрушила. Казначейство Перевальська, на відміну від інших казначейств у подібній ситуації, не реєструють, їм відмовляють.
35-річна Марина з Ясинуватої заколисує 4-місячну доньку Злату в коридорі на Дмитрівській. У жінки немає ані батьків, ані чоловіка.
Влітку, на останніх місяцях вагітності, вона виїхала у табір для переселенців в Купенську із літніми речами, і вже додому не повернулася. Народжувала в Харкові, потім потрапила в Обласний центр матері та дитини в Люботині, звідти – у харківську лікарню, адже дитина не набирала вагу.
Нарешті опинилася у волонтерів на Дмитрівській.
Через постійні переїзди жінці не вдається регулярно отримувати соціальні виплати по народженню дитини, адже з кожним переїздом «собес» заморожує виплати, і пересилає справу для взяття на облік за новим місцем проживання. Пересилка документів триває тижнями, місяцями, а інших ресурсів для існування у Марини та її 4-місячної доньки немає.
«Ми не рятуємо дупи, ми рятуємо душі»
У кожного з них – своя історія, свій біль, своя боротьба. Але дехто з них навчився шукати виходи, радіти малому та щиро дякувати за допомогу.
«Ми просто можемо не дати їм упасти», - говорить волонтер Олексій Алмазов. 47-річний чоловік, який колись працював редактором та журналістом, почав свою волонтерську діяльність із допомоги у перевезенні літніх дитячих таборів.
Потім власноруч зробив ремонт в одному з пунктів видачі гуманітарної допомоги «Станції Харків». Тепер Олексій – віце-президент Всеукраїнського об’єднання «Українські рубежі».
«Ми виходили із того, що коли люди опиняються у складній ситуації, їм потрібний час для того, щоби подумати, що робити далі», - розповідає Олексій. Адже мета волонтерів полягає не в тому, щоби безкінечно годувати, розселяти та обслуговувати переселенців, серед яких час від часу з’являються і «професійні біженці», а подеколи і кримінальні елементи.
«Країні потрібна позитивна ресоціалізація цих людей, – говорить Олексій. – Ми маємо допомогти їм віднайти свою гідність та своє місце в суспільстві. Зрештою, ми рятуємо не дупи, ми рятуємо душі».
Волонтери, як ніхто інший, розуміють, що людям не можна допомагати бездумно. Ризиковано привчати їх до споживацького ставлення до волонтерської або державної допомоги. Вони потребують підтримки, щоби стати на ноги і самостійно йти далі.
«Їм треба давати вудочку, а не рибу», - вважає Юлія Конотопцева.
«Ці люди – українці. Якщо ми їх вважаємо українцями, з ними треба працювати, з ними треба розмовляти. Їм треба давати роботу. Дайте їм роботу на шість, сім або вісім тисяч гривень на місяць, і їхня риторика зміниться», - переконує Юрій Сапронов.
Харків’яни, які першими прийняли на себе хвилю масового потоку переселенців, продовжують зшивати країну по її східному краю. Волонтери, бізнесмени, громадяни – вони не втомлюються допомагати, підтримувати та підбадьорювати.
Вони затягують тисячі «донецьких» та «луганських» у свою людську мережу симпатій, подяк, зустрічей, маленьких радостей та взаємостосунків. Вони надають машині державної допомоги людського обличчя, підтримують дорослих та змушують посміхатися дітей.
***
Мені розповідали, що влітку на харківський вокзал приїхала мама із 10-річним хлопчиком. У міцно стисненому кулаці хлопчик тримав кулю, яка пролетіла повз нього та влучила у дерев’яні двері. Вірогідно, вона цілила в нього, але йому пощастило. Хлопчик тримав її дуже міцно, він відмовлявся відкривати долоню – здавалося, він тримав цю кулю так, щоби пересвідчитися, що вона усе-таки пролетіла повз нього і його не зачепила.
Так, ніби міцно тримаючи її в кулаці, він міг назавжди зупинити усі кулі в світі.
Волонтерам, разом із психологами, знадобилося три дні для того, щоби вмовити хлопчика нарешті відкрити долоню.
Коли Україні вдасться відкрити стиснений кулак Донбасу, вона побачить там не лише ненависть та агресію. Там буде страх і полегшення, біль від спогадів та бажання жити далі. Треба просто простягнути руку.
Матеріал підготовлено в рамках інформаційної кампанії «Ми різні. Ми разом», що здійснюється громадською організацією «Інтерньюз-Україна» за підтримки програми МАТРА Посольства Нідерландів.
Для охочих допомогти:
Сайт «Станції Харків» http://station.kharkov.ua/
Сторінка «Станції Харків» у Фейсбуку https://www.facebook.com/Station.Kharkov
