Дзвінку фразу Френсіса Фукуями про «кінець історії» не критикував лише лінивий.
Втім, і світові еліти, й населення багатьох країн почувалися й діяли так, наче основні постулати Фукуями були істиною – ліберальний капіталізм остаточно переміг і не має історичної альтернативи.
Добробут населення поступово зростатиме завдяки технічному прогресу. Звісно, у відсталих куточках світу можливі проблеми з правами людини й тимчасові «відкати», але і там перемога вільного ринку та демократії - лише питання часу.
Звучить надто добре, щоб бути правдою? Саме так.
Будь-який розвиток пов'язаний з суперечностями та конфліктами.
Беззаперечна перевага глобального Заходу початку 90-х поступово розмивалася. Частково через об’єктивні процеси, частково через помилкові політичні й економічні рішення.
Нині Захід має захищати свої позиції від атаки амбітних конкурентів. Результат цього протистояння жодним чином не визначений заздалегідь.
«Перетік» багатства
Основа домінування на міжнародній арені – економічні ресурси. Капіталізм довів та продовжує доводити свої переваги у створенні багатства перед державним плануванням.
На превеликий жаль, зв'язок між ринковою економікою і демократією виявився не таким міцним, як стверджували політичні теоретики.
Авторитарні режими змогли «приручити» ринкову конкуренцію. Звичайно, їхні ринки менш досконалі, ніж західні, але нижчу ефективність вони часто можуть компенсувати більшим обсягом. Саме цей чинник зробив Китай глобальною потугою.
Для демонстрації процесу «перетоку» багатства порівняємо дві сусідні країни – «західну» Австралію та «азійську» Індонезію.
Усталена австралійська демократія забезпечує кращий розвиток ринкових інститутів, ніж індонезійський устрій. В Індонезії менше 10 років тому впала диктатура, а нова демократія ще досить слабка і вражена корупцією.
Тому не дивно, що середній австралієць щороку створює багатства десь на $50 тисяч, а індонезієць – лише приблизно на $3,5 тис.
Зате індонезійців приблизно в 10 разів більше, ніж австралійців. Тому номінальний обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) Австралії не набагато перевищує показник Індонезії.
А якщо зробити поправку на паритет купівельної спроможності через низьку вартість індонезійської рупії, то ВВП Індонезії перевищуватиме австралійський майже у три рази.
До того ж розвиток індонезійської економіки відбувається набагато стрімкіше. Безліч бідняків, які заробили трохи грошей, витрачають їх швидше, ніж жменька заможних, чиє багатство поступово зростає.
Годі запитувати, який ринок пропонує більші прибутки (хоч і пов’язані з вищим ризиком).
За прогнозом журналу Economist, у 2017 році ВВП країн Південної та Східної Азії за паритетом купівельної спроможності перевищить ВВП Євросоюзу удвічі.
І це ще без урахування ВВП належних до «глобального Заходу» Японії, Південної Кореї та авторитарного Сингапуру.
Такі економічні зрушення не минають безслідно для системи міжнародних відносин.
«Зайві люди» і зростання популізму
Економічні проблеми Заходу створили й політичний вимір.
Західні економіки залишаються ефективними і потужними – втім, скористатися їх плодами вдається лише людям, що готові швидко змінюватися, опановувати нові навички.
Значна частка населення провідних країн не хоче або неспроможна цього робити. А робочі місця, які не потребують кваліфікації, не дозволяють підтримувати звичний рівень життя.
У 2000-х, поки економіка стрімко росла, проблема нівелювалася оптимістичними очікуваннями.
З початком фінансової кризи західні виборці в пошуках виходу «перепробували» мейнстрімні варіанти конкуруючих політичних сил.
Консенсус між елітами щодо базових напрямів подальшого розвитку – вільної торгівлі та продовження глобалізації – вкупі з триваючими соціально-економічними проблемами спонукав частину розчарованих виборців звернутися за «ліками» до шарлатанів – популістів.
Результатом саме цього процесу стали «Брекзіт» і перемога Трампа.
Втім, успіхи популістів у «англосаксонському ядрі Заходу» мали попередників на периферії – йдеться про прихід до влади Віктора Орбана (Угорщина) й Алексіса Ципраса (Греція).
Гірше того, навіть мейнстрімні політики почали зважати на популістськи налаштований електорат. Досить промовистим прикладом є дії щодо угоди про асоціацію «Україна–ЄС» уряду Нідерландів, який готується до парламентських виборів.
Межа ефективної експансії «прогресорів»
2010-ті стали свідками піку політичної експансії Заходу і, одночасно, наростання породжених нею проблем.
США у процесі географічного розширення сфери свого впливу покладалися на військову міць і роль донора безпеки. ЄС сподівався на інструменти «м’якої сили» та пропозиції вигідної економічної співпраці.
Якщо кампанія США в Афганістані була швидше інстинктивною реакцією на терористичну атаку 11 вересня 2001-го, то вторгнення в Ірак фактично стало спробою розширити «ареал демократії» силою зброї.
Втім, завдання побудувати демократію на місцевому матеріалі виявилося надто амбітним навіть для потуги США. Зрештою американці відступили, набувши замість переваг тільки чергових зобов’язань перед союзниками.
Іноді ці безпекові зобов’язання не лише посилюють навантаження на американські ресурси, але й суперечать одне одному, викликаючи зневіру союзників.
Приміром, США змушені робити виняток з санкцій проти російського військово-промислового комплексу через агресію в Україні – щоб виконати зобов’язання перед Афганістаном і забезпечити його російськими вертольотами.
З Іраном усе ще заплутаніше. Подивімося детально:
1) армія США співпрацює з проіранським – якщо не керованим з Тегерану – ополченням у боротьбі з ІДІЛ в Іраку;
2) США захищає від Ірану судноплавство у Перській затоці;
3) Американці валять ракетами по повстанцях у Ємені, яких підтримує Тегеран. Повстанці теж відповідають ракетами;
4) І все це на тлі ядерної угоди з Тегераном та зняття з нього санкцій, проти чого виступили давні союзники США на Близькому Сході – Ізраїль та Саудівська Аравія.
Експансія Євросоюзу відбувалася уздовж його кордонів і проходила успішніше.
Організована Європа збільшилася за рахунок країн колишнього соціалістичного табору і навіть екс-радянських республік Балтії.
Втім, зростання кількості гравців ще більш ускладнило узгодження інтересів у середині Союзу. Суперечності між політичною автономією держав-членів ЄС та впливом об’єднаного ринку «вистрілили» під час економічної кризи.
Врешті решт ці проблеми могли б залишитися хворобами росту. Але «м’яка сила» ЄС стала важливим чинником падіння прикордонних із ним диктатур Північної Африки та Близького Сходу, а також «гібридних демократій» України і Грузії.
Між тим відверті та замасковані автократи – особливо в арабських країнах – завжди взаємовигідно дружили з Брюсселем, були важливими економічними та безпековими партнерами для ЄС, який просто не мав ні належного інструментарію, ні політичної волі для наведення порядку.
Так запалали вогнища конфліктів у Лівії, Сирії та Україні, потекли колони біженців і замаячило пряме зіткнення Євросоюзу з Росією.
Остання відкинула ліберальну маску. Замість змінюватись під благотворним європейським впливом самі, Росія не лише збройно виступила проти зростання впливу ЄС в Україні, але й намагається розвалити чи серйозно послабити саму об’єднану Європу.
Зниження військової переваги Заходу
Падіння СРСР і Варшавського блоку перетворило глобальний Захід – насамперед США – на домінуючу військову потугу.
Переваги західної зброї та тактики були наочно продемонстровані під час війн проти Іраку (1991 та 2003), а також бомбардуванням Югославії (1999).
Бабуся Європа подумала, що хвацькі американські ковбої захищатимуть її завжди – і суттєво скоротила власні збройні сили, особливо економлячи після кризи 2008-го.
Армії видавалися надмірними для «епохи м’якої сили». Військо розвивалося скоріш як інструмент гуманітарних та поліцейських операцій за кордоном, ніж засіб війни з озброєним сучасною технікою противником.
Після агресії Росії проти України в 2014-му ситуація змінилася. Однак переозброєння – не швидкий процес. До того ж його масштаби обмежуються економічними реаліями і неготовністю європейців обміняти «круасани на гармати».
Так, збройні сили США на вістрі технічного прогресу, дякувати найбільшому у світі військовому бюджету.
Однак операції в Афганістані та Іраку (2010-ті роки) змінили пріоритети. Значна частка коштів ішла не на сучасне озброєння, а на утримання блокпостів у горах Кандагару, тренування іракської поліції та закупівлю тисяч легких броньовиків із протимінним захистом.
На цьому тлі зростання ціни нової техніки призводить до того, що у глобальному протистоянні США вимушені покладатися на меншу кількість бойових одиниць – хай навіть досконаліших.
Між тим кількість теж має значення. Навіть найкращий корабель чи винищувач не може перебувати у двох місцях одночасно. А ще питання технічної надійності, стратегічних наслідків випадкових втрат.
Всі ці чинники здатні перетворити на «голуба» будь-якого «яструба» з Пентагону.
Росія і, особливо, Китай активно намагаються здобути перевагу над США у певних зонах.
Так звана стратегія Anti-Access/Area Denial (заборона допуску/обмеження доступу) передбачає розміщення протикорабельних і протиповітряних ракет, які роблять yкрай ризикованим входження у радіус їхньої дії кораблів та літаків США.
Під прикриттям ракетної парасольки, поєднаної з засобами радіоелектронної боротьби, можна атакувати американців та їхніх союзників незліченними арміями металобрухту.
Так, питання якості китайської та – особливо – російської зброї залишається відкритим. Але з точки зору Вашингтону перевіряти це на практиці дуже ризиковано. Перемога не гарантована, а на кону – лише престиж, але не життєво важливі інтереси США.
Навіть поразка Росії чи Китаю у традиційному зіткненні з американською військовою машиною може спонукати їх до застосування ядерної зброї в якості останнього аргументу.
Що буде далі...
Описані вище проблеми Заходу є лише викликом, а не вироком.
Ми читаємо, говоримо і розмірковуємо про світовий порядок, підсвідомо уявляючи апокаліптичні картинки з фільму «Шалений Макс».
У реальності ж адекватніша аналогія – природна екосистема. Вона, вийшовши зі стану рівноваги, прагне якнайшвидше знайти його у новій точці.
В оглядній перспективі міжнародні відносини будуватимуться уздовж «енергетичних ліній» трьох існуючих центрів сили» – США, Китаю та ЄС.
Європейський Союз пропонує надто значні переваги європейським країнам, аби просто розвалитися. Інше питання, що він мусить зазнати значних трансформацій.
З високим ступенем вірогідності можна стверджувати, що «Об’єднана Європа» стане політкоректним евфемізмом на позначення союзу Німеччини та її «молодших» партнерів.
Можливо, згаданий «трикутник» центрів сили стане «квадратом» – за рахунок Індії.
Одна з двох держав світу з населенням за мільярд прагне надолужити технологічне відставання, яке не дозволяє їй реалізувати свій потенціал. Приміром, торік Індія стала шостим членом «закритого клубу» власників атомних субмарин та випробувала балістичну ракету з радіусом дії більше 5 тис. км.
З наявних у Росії чотирьох кубиків з літерами «А», «Ж», «О» та «П» неможливо викласти слово «наддержава».
Авантюрним мілітаризмом не заміниш відсутність надійної економічної основи cучасної РФ. Проведення ж реальних економічних реформ неможливе без зміни режиму, яка загрожує розірвати з’єднану насамперед «владною вертикаллю» країну.
Саме поєднання відносної військової переваги та зростаючої слабкості й перетворює Росію у загрозу для її сусідів.
...і що це означає для України?
Агресія Росії змусила нас суттєво поглибити зв’язки з Заходом. На жаль, останній нині не має ні амбіцій, ані, за великим рахунком, ресурсів, щоб сприяти нашій інтеграції подібно до того, як він сприяв інтеграції країн Центральної Європи.
Навряд чи сприймуть Україну і як корисного військового союзника. Крім наших найближчих сусідів та країн Балтії, держави Заходу більше бояться хаосу від розвалу Росії, ніж її переможного наступу, досить тверезо оцінюючи потенціал нашого ворога.
Така ситуація посилює ризики для України у короткостроковій та середньостроковій перспективі.
Але, парадоксально, вона ж може виявитися корисною для майбутнього нашої держави.
Адже ми просто вимушені ставати самостійними у буквальному сенсі цього слова – змінюючись, щоб не покладатися на зовнішню допомогу для власного виживання.
Головне, щоб українці були психологічно готові пережити можливі приступи західного ізоляціонізму.
А ще не розчаровувалися від того, що життя – не казка, де герой швидко отримує винагороду за подвиги.
Якщо не зруйнуємо себе самі – обов’язково вистоїмо.
