Главная

Во фракции БПП случился скандал. В понедельник часть депутатов обвинила коллег в коррупционных действиях и заявила об идеологических разногласиях. Главными объектами критики оказались замглавы фракции Игорь Кононенко и Сергей Березенко.

Формальным поводом для скандала стало противодействие некоторым кандидатам на конкурсах на должности в НАСК и антикоррупционного прокурора.

Почему Виктора Чумака не пускают на должность в НАСК, а Виталий Касько вряд ли станет антикоррупционным прокурором, и не выльется ли скандал в создание новой партии, разбирался INSIDER.

Дело было вечером…
, что депутатов финансируют ФПГ.

Березенко пришлось выкручиваться и извиняться за неправильные слова.

Перепалка продолжалась.

Влетело команде президента и за нежелание назначить антикоррупционным прокурором Виталия Касько.

- Сергей Лещенко заявил, что депутаты никак не влияют на принятие кадровых решений, что он лично подавал кандидатуры «Укрэксимбанк» и «Ощадбанк», но их даже не рассматривали. Егор Фирсов возмутился по поводу работы ЦИК на этих выборах и поинтересовался, а когда собственно президент собирается менять состав комиссии, - рассказывают депутаты.

В ответ Юрий Луценко предложил подавать свои кандидатуры.

Чтобы как-то загладить ситуацию, лидер фракции напомнил депутатам, что либо они соглашаются на коалицию Порошенко, либо на коалицию Коломойского.

Кроме того, Луценко предложил в следующий раз выставлять подобные «предъявы» в личных спорах, и только уже потом устраивать «стрелку» на заседании фракции.

Не надо «любых друзив-2»

Утром в парламенте скандал продолжился.

Поскольку новость о скандале утром вышла на УП, то в обеденный перерыв Виктору Чумаку только и оставалось, что выйти к камерам и повторить большую часть своих обвинений.

«Мы, люди из фракции, не видели позиции фракции по вопиющим вопросам. Это не личностные конфликты. Мы не видели позиции по атаке на Сергея Лещенко, по поводу того, что творится вокруг Касько... Мы ходим на эфиры, нам приходится высасывать из пальца то, чего нет. Мы хотим увидеть, в чем позиция фракции. Поэтому группа людей выступила с тем, что мы должны определяться, либо мы помогаем президенту освободить страну от коррупции, либо мы ему мешаем», - заявил политик.

При этом подчеркнул, что депутатам, которые выступили с инициативой определить позицию фракции, не нужно выходить из нее.

«Вчера были названы имена Кононенко, Березенко относительно нечестных выборов и лоббистской деятельности в вопросах экономики. Мы просто говорили, что бизнесмены должны заниматься бизнесом», - заявил политик.

Игорь Кононенко в этот день решил обойтись без комментариев и уходить из зала заседаний в обход кулуаров, через двери для членов правительства.

Отдуваться опять пришлось главе фракции Юрию Луценко.

«Никакого скандала на фракции не произошло. У нас всегда происходят откровенные разговоры откровенных людей. В том числе, неприятные друг другу вещи мы привыкли говорить в глаза... С этой точки зрения я считаю, что вчера было нормальное заседание нормальной фракции», - не без раздражения ответил лидер фракции БПП на вопрос ТСН.

По его словам, сейчас пытаются запустить скандал с «любыми друзями-2», чтобы спровоцировать досрочные выборы.

Комментируя скандал в эфире с Березенко, Луценко ответил, что тот извинился перед коллегами. «Я и сейчас хочу подтвердить, что я лично как народный депутат никогда в своей жизни не брал и не собираюсь брать никаких доплат за депутатскую деятельность ни от одной олигархической структуры», - сказал Луценко.

Он также заявил, что фракция БПП не обслуживает олигархов, из-за чего они начали дискредитацию политсилы.

Тут за спиной Луценко появился и сам «виновник торжества» Березенко.

Со смущенным лицом он заявил журналистам, что совсем не то имел в виду. «Я говорил о том, что когда зарплата народного депутата составляет 6800-7000 гривен, что равняется 300-400 долларам, то надеяться, что на эту зарплату депутат проживет, не приходится», - сказал Березенко.

Он заявил, что необходимо пересмотреть зарплату нардепов «для того, чтобы депутат был свободен и не зависел в определенной степени от тех или иных финансово-промышленных групп».

С прицелом на новую партию?

Комментируя случившийся скандал, многие депутаты не исключали, что это выступление может стать прелюдией к созданию новой партии. Сам Виктор Чумак не особо скрывает, что ищет возможности создания новой политсилы, не видя перспективы в БПП.

Еще летом он, как и Егор Фирсов, проводил консультации с Валентином Наливайченко и Дмитрием Добродомовым, но объединения этих политиков так и не произошло.

Комментируя слухи о том, что вчерашние скандалисты (группа насчитывает где-то 15 депутатов) могут выйти из БПП, Луценко сказал: «Мы - свободная фракция, и в отличие от известного радикала я не собираюсь обвинять тех, кто выходит, в том, что их кто-то купил».

В то же время Фирсов говорит, что выхода не будет.

- Виктор Чумак правильно сказал на фракции: пусть выходят те, кто тянет фракцию ко дну, а не те, кто был ее лицом на выборах, - говорит молодой депутат.

По его словам, пока он и коллеги объединятся во внутрифракционную группу и будут пробовать влиять на процессы изнутри фракции.

- Я хотел бы инициировать, например, встречу с премьером, услышать от него о будущем переформатировании Кабмина. Ведь говорят, чтобы депутаты подавали кандидатуры министров, но нужно же знать, какой будет структура. Объединят ли, как говорят, Минспорт, Минкульт и Минобразования, будет ли вице-премьер по евроинтеграции, сколько этих вице-премьеров будет, - отметил Фирсов.

Группу «Антикорупционная платформа» он обещает презентовать уже в среду.

Бесперспективные

Но вот добьется ли успеха в некоторых антикоррупционых назначениях – большой вопрос.

Менять генерального прокурора президент пока не собирается. Даже озвученный ранее некоторыми депутатами сценарий, что первым замом, а потом и и. о. станет Юрий Луценко, не обсуждается на Банковой всерьез.

Виталий Касько, несмотря на включенную машину поддержки со стороны посольств Великобритании и США, вряд ли получит должность антикоррупционного прокурора.

«Кто там написал, что осталось два кандидата на антикоррупционного прокурора – Касько и Говда? Неправда это, потому что Касько провалил американский тест, набрав 38 балов из 100», - говорит один из соратников президента.

Активист Виталий Шабунин, который активно включен в процессы создания НАБУ и антикоррупционной прокуратуры, говорит, что Говда – это креатура Шокина, тогда как Касько генпрокурор тихо ненавидит. Активисты напоминают, что именно Касько был инициатором дела «бриллиантовых прокуроров», которое больно ударило по Шокину.

Однако на Банковой говорят другое – что «были бы рады видеть дело прокуроров в суде, вот только уже третий раз почему-то переносят его передачу в суд». «Я думаю, Касько понимает, что оно развалится в суде, а перед конкурсом ему такой позор не нужен», - говорит собеседник в АП.

Кроме того, еще летом на Касько в ГПУ заготовили объективку. Коллегам-следакам не понравилось, что молодой прокурор ездил по заграницам и поливал их грязью, рассказывая, что дела по соратникам Януковича, против которых объявлены санкции в ЕС, – полный пшик. Многое из того, что было в той объективке, сейчас используется против Касько его оппонентами.

 

Например, именно на базе нее были составлены вопросы для собеседования кандидата, и одним из первых вопросов было то, использовал ли Касько влияние своего отца при получении должности в Львовской прокуратуре. Еще один вопрос касался того, какое влияние оказали на возвращение Касько в ГПУ такие лица, как Николай Азаров и нынешний адвокат Корбана Андрей Богдан.

Так же малы шансы получить должность в НАСК и у Виктора Чумака. За последние недели депутат оказался жертвой достаточно массированой информационной атаки. Причем использовались в ней документы, которые можно было добыть только с позволения руководства ДФС. Именно поэтому Чумак и заподозрил в атаке Кононенко.

Но в команде президента говорят другое.

«И дело не в Кононенко, как уверяет Чумак. Дело в президенте – он не хочет его видеть на таких должностях, потому что считает его человеком Фирташа», - объясняют соратники президента.

Информация о материале

Совсем недавно в украинской медиасфере и по социальным сетям прокатилась волна негодования из-за заявлений ряда французских журналистов, которые, в свою очередь, были возмущены сравнением ситуации в Украине с терактами во Франции. Понятно, что подобные высказывания от французских репортёров не особо репрезентативны, но сейчас речь не об этом.

Речь сейчас об очень болезненной реакции на эти заявления в Украине. Каковая реакция, например, не отделила леваков-журналистов от всех французов вообще.

Многие недоумевали, откуда такая реакция и почему (некоторые) французы не испытывают солидарности с Украиной? Ведь мы боремся с псевдоправославным ИГИЛ с центром в Кремле, а они борются с псевдомусульманским ИГИЛ с центром в Ракке. У них захватывают Батаклан, у нас – Донбасс. У них убиты десятки, у нас – тысячи.

Это недоумение является отголоском старого, как украинская независимость, спора, предпосылки которого я описывал ещё в статье про европейское миролюбие. А совсем недавно я имел схожий спор с модератором ветки Реддита /r/ukraina/, уважаемым TrenchFouch. Спор этот связан с диссонансом между внутренним и внешним позиционированием Украины.

С точки зрения внутреннего массового позиционирования, Украина имеет долгую и тяжёлую историю борьбы с Россией. Россия в массовом сознании Украины воспринимается как противник и агрессор. Это объективный факт и совсем недавно у нас была замечательная статья по этому поводу.

А вот с точки зрения внешнего (и особенно европейского) массового позиционирования, Украина – это такая часть России (или что там за деспотию восточные славяне создадут у себя в очередной раз). Немалые усилия для создания этого образа среди порядочных бюргеров и жителей Прованса приложила пропаганда и лоббисты Кремля. Но это всё. Раскроем поподробнее причины, по которым простые работяги в Марселе и в Кельне вообще не понимают, что происходит.

В коллективном бессознательном Запада (если в таких категориях вообще можно говорить об этом вопросе) конфликт Украины и России институализирован, условно скажем, как пакистано-индийский конфликт после распада Британской империи. То есть именно развитие этого конфликта и покажет, что мы разные страны, но в будущем. Происходящее у нас тут на Западе многими действительно воспринимается как гражданский конфликт внутри конгломерата стран, которые большую часть своей истории являлись единым целым, союзниками и т.д., а не как война одного субъекта мировой политики против другого.

Вы ещё помните, как перед первым Майданом и после скандалов с Гонгадзе за Кучму на Западе торговал лицом тогда ещё «проевропейский» Путин? Помните, как на саммите делали рассадку по французскому алфавиту, чтобы, не дай Бог, Ukraine не оказалась рядом с United Kingdom и United States? Это 2002-2003 годы. Да, потом был Майдан, а потом внешне вполне законный реванш регионалов, которые расставили кучу россиян в органах управления Украины. Хотя Янукович вроде как провозгласил проевропейский вектор, впрочем, только на словах. И потом внезапно опять развернулся к Кремлю. Это было совсем недавно, а потом была АТО, которую российская пропаганда опять же представила как гражданский конфликт.

Для внешнего наблюдателя из Европы (изредка посматривающего Russia Today и почитывающего статьи пророссийского лобби) Украина долгие годы в новейшей истории и столетия в прошлом выглядит как странный гибрид региона, сателлита, союзника, соперника Кремля за лидерство внутри условной Российской Татарии, а все акты против Кремля до недавнего времени могут трактоваться как бунты. Потому что не производили к длительному отделению и обособлению Украины от России в любой из её инкарнаций.

При этом сами европейские лидеры (большая часть текущего поколения) отлично понимают опасность Кремля для Европы и в принципе готовы противодействовать Путину. Однако они сталкиваются с инерцией мышления своего электората, с противодействием бизнеса, имеющего интересы в РФ, и с противодействием пророссийских политиков в самой Европе.

Даже проукраински настроенные лидеры не понимают, зачем помогать нам сегодня из последних сил, если есть немалый шанс, что из-за пассивности наших граждан уже завтра бабушки уронят нас в руки Путина на абсолютно честных выборах?

Европейским лидерам крайне сложно пояснять электорату, зачем помогать кому-то в распре двух высококриминализированных восточнославянских государств. Примерно так же сложно, как было сложно пояснять то же самое относительно Польши 75 лет назад. Хотя как раз европейским лидерам необходимость подобной помощи понятна, равно как необходимость помочь нам стать менее криминализированным государством. Но даже европейские лидеры опасаются очередного реванша условных регионалов и очередного разворота Украины к России к многовекторности. Вырваться из орбиты Кремля нелегко.

Да, очевидно, что оказать какое-то противодействие Путину лидерам Европы необходимо, но они хотят это сделать без войны в Европе, без разрыва экономических цепочек и без дорогих и длительных пропагандистских кампаний для своего электората (потому что действовать придётся всё равно до окончания кампании). Это не трусость, это не миролюбие, это не трогательная забота об Украине и не участливость, это не беспокойство нашими проблемами, это холодный и трезвый расчёт. И это хорошо, это то, за что мы так любим Запад.

Кто будет воевать против Путина? Обама? Меркель? Может быть, Украина под руководством Петра Порошенко?

Наши минусы как союзника Европы в противодействии Кремлю в данном контексте очевидны. Мы находимся в Европе. В случае войны беженцы через границу в ЕС пойдут миллионами, даже плыть никуда не надо. Наш минус как союзника Европы в том, что мы, воюя, нарушаем зону комфорта просто европейца.

В глазах европейского избирателя и медиа мы не самый надёжный союзник и пока не в полной мере институализировались как противник Кремля (как показывает исторический опыт, отчаянно и доблестно сопротивляться мало, необходимо ещё правильно это сопротивление подать). Хотя продвижение в этом вопросе определённо есть, правда, в основном за счёт того, что в Кремле сидят клинические идиоты.

Кроме того, мы необычайно слабы. Наша экономика – дохляк, наш ВПК работает с перебоями, наша армия лишь в начале долгого пути к ЦАХАЛ, наш госаппарат – раковая опухоль. О, да, благодаря отчаянному сопротивлению мы – непростая цель для не менее дохлого (после падения цен на нефть) Кремля. И, тем не менее, нам надо помогать, а это деньги, которые европейский избиратель отлично умеет считать, потому что это его деньги.

Более того, мы не пугаем Кремль до икоты. У нас относительная олигархическая демократия, а не авторитаризм. У нас нет системы госпропаганды. Наш президент – дипломат, который бережёт людей. Он не будет пускать человеческие волны штурмовать Донецк, как Кремль бросал людей и коробки в Грозный или Дебальцево, стирая их с лица земли. Мы – непростая жертва, но мы всё же пока жертва. Даже Кадыров пугает Кремль сильней, чем мы.

В Европе в данный момент в нас не видят союзника, мнением, проблемами и комплексами которого можно дорожить, хотя условно положительно оценивают нашу перспективность.

Однако есть в Европе по-настоящему институализированный противник России. У этого противника долгая история борьбы с Кремлём, история побед и поражений, история борьбы не за свободу, а за региональное лидерство. У этого противника у власти авторитарный правитель, который, не задумываясь (почти) бросает свою армию в бой. У этого противника впечатляющий ВПК и огромная армия. У этого противника развитая экономика, в конце-то концов.

Этот противник Турция, и это идеальный для Европы (и для нас) противник России по той причине, что Россия всегда воевала с Турцией. Туркам не надо помогать бороться с Россией, туркам даже стоит немного мешать. В истории Турции пять турецко-российских крупных конфликтов, простой бюргер загуглит это в пять минут. Если ему не расскажет об этом Ахмет, продающий бюргеру кебаб. Европейцам вообще понятны турки по той причине, что европейцы неслабо сталкивались с Османской империей и воспринимали её как европейского игрока. Восточный экспресс в своё время шёл до Стамбула не просто так.

В Германии живёт 3 млн этнических турок (некоторые исследователи насчитывают 4 млн, так как считают турками курдов, туркоманов, албанцев и т.д.), значительная часть из них – граждане Германии в первом поколении. 65% немецких мусульман – этнические турки, а 1,5 млн граждан Германии имеют турецкие паспорта. Турки сейчас стремительно карабкаются по немецкой политической лестнице, навёрстывая упущенное ранее, когда в турецкой общине жизнь в Германии представлялась временной. Кроме того, вовлечение Турции в войну может неплохо помочь рейтингу правящего в Германии союза Меркель ХДС\ХСС, поскольку до этого турки массово голосовали за зелёных (заводы закрыть/дотации платить) и партию друга Путина Герхарда Шредера СДПГ. Так на выборах в Бундестаг в 2005 г. 90% турок в Германии проголосовали за союз зелёных и СДПГ. Подобный фокус теперь повторить будет непросто, с учётом близкой дружбы Путина и Шредера, работы Шредера на «Газпром» и явной пророссийской направленности СДПГ в целом.

Туркам не надо ничего рассказывать. О, Блистательная Порта воюет с Кремлём. Никогда такого не было и вот опять. Ибрагим, доедай донер, пора опять строить Османскую империю, ну или хотя бы купить немного военных облигаций. Эти турки расскажут всем остальным европейцам о том, чем они заняты, и почему, а миллионы прочих суннитов (офигевающих от союза православной страны и шиитов Асада и Хаменеи) радостно это подтвердят.

Это 10 из 10.

Кроме того, нужно понимать, что Кремль просто находится по другую сторону стекла от Блистательной Порты.

У Турции – Курдистан, у России – Кавказ. Россия «защищает» тех, кого назначила «новороссами», Турция «защищает» тех, кого считает туркоманами и киримли. В принципе и Турция готова была продать киримли, и Кремль готов был продать «новороссов», но в цене не сошлись, не фортануло. У Турции – Северный Кипр, у России – Крым. У Турции – Крым, у России – Константинополь. У Турции – премьеро-президент Эрдоган, у России – президенто-премьер Путин. Путин пестует неоимперские комплексы у россиян, Эрдоган – неоосманские комплексы у турков. Союзники РФ недоверчиво поглядывают на Москву, опасаясь стать следующей жертвой. Греция – член того же военного альянса, что и Турция, – в самый ужасный свой экономический кризис возводила на границе с Турцией огромную противотанковую фортификационную линию. Потому что это Турция, мать её, никогда не знаешь, что у шаха на уме, даже если он называет себя премьером.

Путин смотрит в зеркало и видит себя, но на один самолёт смелее, на два года моложе, на три чистки удачливее, на четыре курорта расчётливее, на сто университетов умнее и на целое НАТО успешнее. В конце концов, Эрдоган успел посидеть по статье за разжигание ненависти и не стесняется при случае стукнуть по лбу хоть Китай, хоть США. Когда Эрдогана припёрло, Турция в одно лицо провела вторжение в Ирак, на тот момент оккупированный США. По всем питерским понятиям Тайип намного более авторитетный мужчина, чем Вова.

Ссора Путина и Эрдогана – самое лучшее, что могло произойти с Украиной, потому что это два практически идентичных режима, которые сходятся в клинче друг с другом, а помогает в этом Украине Европа. Турция способна отвлечь ресурсы России на себя, как в результате действий в Сирии, так и в результате реализации концепции холодной войны в Чёрном море. Более того, столкновение Порты и Кремля в Сирии не создаст столько разрушений и беженцев, сколько полномасштабная война в Украине. Всё, что можно было разрушить в Сирии, уже разрушено, все, кто мог сбежать, уже сбежали. Хуже если и будет, то не особо. Турция может заблокировать Крым со стороны моря, хотя до начала ссоры с Кремлём именно Турция занималась снабжением Крыма. И занималась бы этим и дальше, потому что Турция – это Европа, а там умеют считать деньги.

Именно поэтому Эрдоган, по мнению Европы, молодец, что сбил самолёт, и европейцы в НАТО Турции помогут. А Порошенко, по мнению Европы, не молодец, когда не хочет мириться с Россией. Потому что Турция институциализована как вечный соперник и противник России, а мы институализированы как вечный борец за свободу от России. Вечный соперник – это вечный боец, а «вечный борец за свободу» – это как «профессиональный революционер» – это неудачник.

Турция такой же естественный противник Украины (или союзник, как карта ляжет), как и РФ. Ситуация, когда твои потенциальные противники вынуждены играть мускулами и сходиться в схватке за тысячу километров от твоих границ, это просто фантастическая ситуация. У Турции очень серьёзная армия и очень много способов испортить Кремлю жизнь. И турки – мастера в таких действиях. Башар Асад авторитетно это подтвердит. И это без закрытия проливов, которого (редакция в этом уверена) не произойдёт до самой горячей фазы конфликта (которой, скорее всего, и не будет).

Потому на пусть и гипотетическую угрозу от Турции Москва вынуждена будет выделять силы и резервы. А жителям Крыма стоит приготовиться, что жить они будут точно так же, как и жители «ДНР» и «ЛНР». Да и вообще, с точки зрения Путина вполне логично, что жители всех регионов России теперь будут жить не лучше, чем жители «ДНР» и «ЛНР». Ну потому что враг у ворот – ужимайся народ.

Эта перемога просто космического уровня. Так везёт не всем и не всегда.

И не стоит беспокоиться о том, что Путин и Эрдоган начнут третью мировую. Эрдоган не из тех, кто загоняет крыс в угол. Он умеет сдавать назад, потому что он действительно умнее Путина.

В 2010 году «Free Gaza Movement» на флотилии из шести судов попыталась прорвать «блокаду Газы». Спецназ ВМФ Израиля начал штурм суден с целью не допустить вторжение в закрытую военную зону. На судне «Мави Мармара», которое шло под турецким флагом, израильский спецназ, столкнувшийся с сопротивлением, открыл огонь, убив девять граждан Турции и ранив ещё 30. Остальные корабли флотилии не оказали сопротивления и были захвачены без жертв. Все корабли были препровождены под охраной в порт Ашдода, где на следующий день часть активистов была выслана за пределы Израиля, а отказавшиеся покинуть Израиль — арестованы и депортированы из Израиля в последующие несколько дней.

Флотилия была организована по инициативе турецкого фонда «İnsan Hak ve Hürriyetleri İnsani Yardım Vakfı». До этого «Free Gaza Movement» пяток раз успела запустить в Газу плавучий «гумконвой», пока Израилю это не надоело. Израиль чётко предупредил, что больше никто никого пропускать не будет. Турки вступили в игру, когда конфликт стал неизбежен. Этот турецкий фонд (в котором немало радикалов-исламистов), кстати, уже помогал Газе на египетской границе в таком режиме, что ему пришлось конфликтовать как с египетскими солдатами, так и с израильскими пограничниками.

После штурма турецкого судна отношения между Турцией и Израилем резко ухудшились, по Турции прокатилась серия антиизраильских демонстраций. Турция отозвала из Израиля своего посла. Израиль принял решение об эвакуации из Турции семей израильских дипломатов по соображениям безопасности. Фактически дипломатические отношения между странами оказались разорваны. Турция в ответ закрыла воздушное сообщение с Израилем. Но. Только военным самолётам, а не коммерческим рейсам.

И ничего.

Никакой войны не произошло, несмотря на наличие споров между двумя этими странами, в том числе и касательно газового месторождения «Левиафан». Невзирая на то, что Турция, в принципе, имела возможность насолить Израилю на Голанах при помощи подконтрольных исламистов, обе стороны, впрочем, тщательно отработали на учениях этапы защиты друг от друга.

Эрдоган действительно умнее Путина. В конце концов, Северный Кипр забирали до него, а туркоманам он помогал без создания фейкореспублик. Эрдоган действительно умнее Путина, так как до определённого момента старался всячески закрывать глаза на барские замашки Кремля и сглаживать углы, не ссорясь с немаленькой Россией.

Кто поставил перед Путиным зеркало, не так уж важно. Был ли это результат коварного заговора или просто судьба – на самом деле вторично по сравнению с тем, что это зеркало устраивает всех. Это зеркало устраивает Европу, это зеркало устраивает США, это зеркало устраивает Украину, это зеркало устраивает глупый Кремль, поигрывающий мускулами. И даже сам Эрдоган не против побыть зеркалом, а заодно и защитником всех суннитов окрестных земель.

Это очень хорошо, что один хитроумный авторитарный правитель займётся обузданием другого тупорылого авторитарного правителя. Пусть российский агитпроп делает из Турции страшного врага. Пусть Путин занимается войнушкой с Эрдоганом, Эрдоган – войнушкой с Путиным, оккупанты в Крыму – войнушкой с размораживающимся холодильником, оккупанты в «Д/ЛНР» – войнушкой с Курченко, а мы – войнушкой с бюрократами и коррупционерами.

Потому что, только победив коррупционеров, мы сможем решить проблемы внешнего позиционирования. Поскольку станем не коррумпированной восточнославянской страной, а развивающейся страной с интересным антикоррупционным кейсом, страной, которая вырвалась из криминальной орбиты Кремля. А пока наши внутренние легенды действительно мало кому там интересны.

Информация о материале

У першій статті було з'ясовано, що незначні проблеми китайської економіки, відображення яких у статистиці призвело до паніки й розпродажу на глобальних фінансових ринках, є цілком закономірними наслідками подорожчання долара.

Але що призвело до цього? Чи довго воно триватиме та які побічні ефекти породжує?

Причини подорожчання долара можна умовно поділити на дві групи: реальні та фінансові. Друга група виросла з першої та суттєво залежить від неї.

Однак головне, що в нинішніх умовах вона проявляє себе не так, як цього вчать підручники з економіки. Це бентежить багатьох аналітиків у світі.

Основа подорожчання долара - вражаючий розвиток народного господарства США. Від дна глобальної кризи 2008-2009 років і до кінця 2014 року ВВП країни виріс більш ніж на 11%. Це вагомий результат за цих обставин.

Зростання американської економіки базувалося на трьох китах: економії витрат підприємствами, видобуванні нафти й газу з нетрадиційних покладів та розвиткові інформаційних технологій. Про кожного з них треба сказати окремо.

Економія по-американськи

Глобальна криза 2008-2009 років, яку дедалі частіше називають «Великою рецесією», суттєво змінила світогляд та напрямки активності підприємців у світі. Бізнес став робити акцент на мінімізації витрат та збільшенні ефективності.

Часто причинами цього були скорочення сукупного попиту, що змусило підприємців переключитися з максимізації прибутків на мінімізацію збитків, та необхідність отримувати грошовий потік для погашення накопичених боргів.

В інших випадках бізнесмени почали скорочувати витрати «за компанію», щоби не випадати з ринку за структурою собівартості. Так почав діяти глобальний процес оптимізації. Головне те, що завдяки розвитку інформаційних технологій він став можливим і суттєво збільшив ефективність виробництв. Це мало два наслідки.

По-перше, що вища продуктивність праці, то менше працівників потрібно для виробництва продукції. Зростання ефективності суттєво тисне на зайнятість.

Необхідна для виробництва кількість робочої сили дедалі зменшується, тож зростання зайнятості можуть забезпечити лише економіки з високими темпами приросту. Таких економік у світі виявилося надзвичайно мало. Більшість розвинутих країн зіткнулися із стагнацією і навіть із скороченням зайнятості.

Можна скільки завгодно звинувачувати європейську боргову кризу в тому, що безробіття в єврозоні аномально високе і два роки тому перевищувало 12%.

Якщо за п'ять років ВВП Китаю, який не має гострих проблем з боргом, виріс на 51%, а зайнятість - лише на 2% при зростанні населення на 2,5%, то це доводить, що фінансові труднощі країни не є основною причиною стагнації зайнятості.

Нею є один з аспектів шумпетерівського конструктивного руйнування: знищення робочих місць через створення нових технологій, які підвищують продуктивність.

Світ перебуває в низхідній фазі довгого економічного циклу, при якій процеси, що скорочують зайнятість, переважають процеси, що сприяють її збільшенню. Низхідна фаза довгого циклу є спільною канвою для всіх розвинутих економік, а от знаходити зайнятість для вивільненої робочої сили вдається далеко не всім.

Економічна теорія до цього виявилася неготовою. Вона у найкращих традиціях кейнсіанства звикла думати, що інвестиції створюють зайнятість. Виявляється, що не завжди так. Існують капіталовкладення, які скорочують зайнятість.

Про це знають усі бізнесмени: від американських лідерів рейтингу Forbes, які свого часу впровадили ERP - комп'ютерну систему управління ресурсами підприємства - або комп'ютеризували бухгалтерський облік і зекономили багато робочих місць, до українських олігархів, які, приватизувавши компанії, налагодили бізнес-процеси при невеликих капіталовкладеннях і добилися скорочення чисельності персоналу.

Якщо в економічній системі домінують інвестиції у збільшення ефективності, то зайнятість знижується або стагнує. Тоді країни переживають важкі часи, адже скорочення зайнятості має і економічні, і соціальні наслідки. Однак така фаза економічного циклу - об'єктивна реальність, і її треба пережити.

У цьому контексті економіка США показала себе як справжній лідер. З одного боку, вона знайшла нові галузі та продукти, які додатково зайняли майже 9,5 млн осіб. З іншого - американці так організували ринок праці, що його мобільність дозволила прилаштувати так багато працівників у досить стислі терміни.

Ніхто не може зрівнятися за темпами створення робочих місць із США. Китай створив більше робочих місць в абсолютному вимірі за рахунок чисельнішого населення, а в пропорціях до розміру економіки цей приріст невеликий.

Індія створила більше робочих місць і в абсолютному, і у відносному вимірах, але з огляду на темпи розвитку країни - населення виросло на 6,2% за п'ять років - і низьку вартість робочої сили цей приріст навряд чи можна назвати якісним.

Бразилія збільшила зайнятість на 6%, а населення виросло на 4,8%, Великобританія - 5% і 4,4% відповідно.

Єдина країна, яку варто відзначити, - Німеччина. Там зайнятість зросла на 5% при скороченні населення на 1%. Однак її економіка учетверо менша, ніж у США, а валюта абсолютно залежить від ситуації у проблемних країнах єврозони.

Тож ні німецька економіка, ні євро об'єктивно не можуть перебувати в такому становищі, яке властиве для народного господарства США та долара.

На тлі успіху американської економіки більшість розвинутих і таких, що розвиваються, країн світу через зростання продуктивності праці, поєднане з відсутністю ідей щодо створення нових галузей та продуктів, зіткнулися із стагнацією зайнятості та реальної заробітної плати.

Це зменшило сукупний попит і спричинило небажані зсуви у його структурі, штовхаючи економіки цих країн в замкнуте дефляційне порочне коло. До певної міри успішність економіки США на тлі похмурого становища розвинутих країн створила фундаментальні передумови для подорожчання долара.

По-друге, збільшення ефективності виробництва призвело до зменшення його затратності і скорочення глобального попиту на сировинні товари. Разом із зростанням пропозиції останніх це спричинило тиск на ціни, які почали знижуватися ще у 2011 році, а у 2014-2015 роках перейшли у фазу обвалу.

Звичайно, підвищена продуктивність праці - не єдина причина падіння цін на сировину, але вона доволі вагома. Наслідок - зменшення валютних надходжень до країн-експортерів сировинних матеріалів. Звідси - знецінення валют та економічний спад у багатьох країнах, зокрема Бразилії, Росії, Україні.

Ситуація в орієнтованих на ресурси економіках зробила ще більш похмурим тло, на якому США були чи не єдиною світлою плямою. Американська економіка опинилася у вигідній позиції завдяки здоровому зростанню та через наявність комплексних макроекономічних проблем у багатьох країнах.

Звичайно, це не могло залишитися непоміченим глобальними інвесторами, які збільшили попит на американські активи. Це призвело до тривалого висхідного тренду на ринку акцій американських компаній і до зростання курсу долара.

Нафта, газ та інформація

Завдяки чому зростала зайнятість у США, починаючи від дна Великої рецесії? Які переваги має американська економіка порівняно з іншими країнами?

Структура розвитку американської економіки після кризи чітко показує на так звані точки зростання. На розміщеному нижче графіку зображені усі галузі народного господарства США, додана вартість у яких, починаючи з дна кризи, виросла на 20% і більше. З графіка можна зробити кілька висновків.

По-перше, слід відкинути галузі, які виробляють споживчі товари й послуги. Попит на їхню продукцію виріс завдяки зростанню зайнятості при стагнації реальних зарплат, тобто внаслідок збільшення використовуваного доходу.

До таких галузей можна віднести рекреаційну галузь, готельний бізнес, а також

виробництво та продаж автомобілів. У 2009 році в автомобільному секторі відбувся кількаразовий спад, тому триразове зростання за п'ять останніх років забезпечило галузі вищі обсяги продажу, ніж були перед кризою.

По-друге, оптимізація витрат стала одним із стовпів відновлення економіки США після кризи 2008-2009 років. Про це свідчить стрімкий розвиток машинобудування, галузей управління підприємствами та надання адміністративних послуг.

Зростання доданої вартості у цих галузях дозволяло скорочувати витрати і зайнятість в усій економіці та збільшувати чисельність працівників у цих галузях.

За останні п'ять років зайнятість у машинобудуванні зросла майже на 100 тис працівників або на 9%, у галузі управління підприємствами - на 300 тис або на 16%, у галузі надання адміністративних послуг - на 1,36 млн осіб або на 20%.

По-третє, беззаперечною точкою зростання була нафтогазова галузь завдяки сланцевій революції, яку США власноручно ініціювали, організували і плодами якої користалися протягом останніх років повною мірою.

За 2009-2014 роки реальна валова додана вартість у виробництві нафти й газу зросла на 20%, у трубопровідному транспорті - на 44%, у здійсненні діяльності, допоміжної для видобування корисних копалин, - 62%. Це супроводжувалося зростанням зайнятості у вказаних галузях на 36,6 та 163 тис осіб відповідно.

На перший погляд, цифри невеликі. Якщо ж врахувати, що повний виробничий ланцюжок галузі нафти й газу становить майже 2,7% ВВП США, то значення нафтогазової галузі для відновлення американської економіки важко переоцінити.

Розробка нетрадиційних покладів енергоносіїв спровокувала ланцюгову реакцію, в результаті якої робочі місця створювалися в металургії, машинобудуванні, видобуванні, транспортуванні.

Результат розквіту нафтогазової галузі для США відомий: країна, яка ще кілька років тому була одним з найбільших імпортерів нафти, майже досягла енергетичної незалежності. За період після кризи виробництво нафти у США виросло майже у два з половиною разу. Щоправда, через це в Америки незабаром можуть виникнути проблеми внаслідок падіння глобальних цін на енергоносії.

Крім США і, можливо, Канади плодами сланцевої революції в повному обсязі не скористався ніхто. Потужні економіки світу, які є нетто-експортерами енергоносіїв, не мали в цьому інтересу. Навпаки - вони намагалися блокувати розробку нетрадиційних покладів нафти й газу, як Росія в Україні.

У багатьох розвинутих країнах, які є нетто-імпортерами, розробку нетрадиційних покладів енергоносіїв заблокували парламенти, екологи чи лобісти. Особливо це стосується європейських держав. Наслідок цього очевидний.

Питання полягає не стільки в самозабезпеченні енергоносіями, скільки у створенні робочих місць, яке б запустило економічне зростання й дозволило народному господарству розвинутих країн виглядати не настільки погано на тлі США.

По-четверте, останнім стовпом структурного зростання економіки США стала галузь інформаційних технологій. У 2009-2014 роках реальна валова додана вартість виросла у виробників як «заліза», так і програмних продуктів та послуг.

У цілому, за підрахунками Міністерства торгівлі США, додана вартість, яку створює ІТ-галузь, за останні п'ять років виросла на 24,5%. При цьому зайнятість у виробництві комп'ютерів та електроніки скоротилася на 86 тис осіб, адже у ній принципово нових продуктів не створюють, а вдосконалюють те, що є.

Натомість у галузі обробки даних та надання інших інформаційних послуг зайнятість виросла на 68 тис працівників, у сфері дизайну комп'ютерних систем та пов'язаних послуг додаткові робочі місця знайшло 374 тис осіб.

Якщо об'єднати інформаційні, комунікаційні та технологічні галузі, то їх частка у ВВП США становитиме 7,7%, у зайнятості - 2,2%. З такими показниками розвиток галузі має значний позитивний вплив на всю американську економіку.

США повною мірою пожинають плоди своєї стратегічної ставки на розвиток інформаційно-комунікаційних технологій. Поки у світі вчилися робити комп'ютери і конкурувати з ІВМ, Штати опанували виробництво програмного забезпечення.

Поки у світі вчилися виробляти останнє і конкурувати з Microsoft, США опанували створення комп'ютерних екосистем. Країна доводить до ринку, мабуть, найбільше у світі нових ІТ-продуктів, принаймні за вартістю.

Цей успіх - не випадковість, а результат багатьох спроб і помилок, у тому числі катастрофічних, як крах «доткомів» на початку 2000 років. Однак в його основі лежить ключовий фактор: американська ІТ-галузь має правильну логістику.

Принцип концентрації великої кількості технологічних компаній та освітніх центрів на невеличкій території спричиняє лавиноподібний розвиток нових технологій і вже привів до появи кількох поколінь глобальних лідерів індустрії.

Розквіту сил досягла чергова генерація перспективних компаній - Facebook, AirBnB, Uber. Принцип платформ (електрика - платформа для комп'ютерів, які є платформою для програмного забезпечення, яке є платформою для соціальних мереж) дозволяє швидко просуватися в напрямку нових продуктів та послуг.

Ці принципи більшість розвинутих економік тільки освоюють, а США вже повною мірою користуються їх плодами. У більшості інших розвинутих країн ця галузь теж поступово розвивається, однак через неправильну логістику вона має успіхи радше фрагментарні, а не системні, тобто національного масштабу.

Фінансові фактори

Отже, у світі ростуть продуктивність праці та ефективність виробництв через впровадження нових технологій. Це знищує робочі місця у розвинутих країнах.

Водночас в американській економіці донедавна стрімко розвивалися нафтогазова та інформаційно-комунікаційна галузі, завдяки яким зайнятими стають навіть більше людей, ніж звільняється внаслідок зростання ефективності.

Більшість інших розвинутих країн таких факторів росту не має, тому темпи зростання ВВП та зайнятості у них протягом останніх років незадовільні.

Успіх економіки США та разюча відмінність між темпами та якістю її розвитку й динамікою народних господарств інших розвинутих країн стали фундаментальною основою для подорожчання долара. Це запустило в дію фінансові фактори.

Якщо економіка країни розвивається швидко та якісно, виникає фундаментальна основа для подорожчання її активів. Саме це відбулося у США.

Темпи зростання американської економіки після кризи 2008-2009 років не вражали, адже річний приріст ВВП перевищив 3% тільки за результатами третього кварталу 2010 року - раніше бувало по 4-5% за рік, після чого розвиток був повільнішим.

Проте на тлі показників інших розвинутих країн темпи були високими. Через зростання ефективності виробництва прибутки корпорацій росли. У третьому кварталі 2014 року вони отримали рекордну суму прибутків - понад 1,6 трлн дол, що на третину вище, ніж максимальне значення до Великої рецесії.

Це призводило до розширення грошових надходжень до фінансового сектора. Не дивно, що курс американських акцій щороку зростав. Ринок акцій перебуває у висхідному тренді з невеликими корекціями уже четвертий рік поспіль.

Чому при зростанні ВВП на 11% індекс Доу Джонса виріс у 2,8 разу від кризового мінімуму, а індекс S&P 500 - ще більше? Фундаментальні фактори не можуть цього обґрунтувати, зате це пояснюють монетарна політика ФРС і ситуація в світі.

На якомусь етапі зростання американського ринку акцій стало інертним. Тобто якщо ринок росте рік-другий поспіль, то дедалі більше людей звикає до цього, починає вірити, що він зростатиме далі, купує акції, підтримуючи подальше зростання своїми коштами. Серед тих, хто повірив, були і американці, й іноземці.

На певному етапі фондовий ринок втрачає фундаментальне підґрунтя і починає працювати за принципом фінансової піраміди. Ймовірно, що цей момент настав протягом останніх місяців чи ось-ось наступить.

Те саме стосується держборгу. Дефіцит бюджету США почав вкладатися в адекватні 3% до ВВП лише з 2014 року, а валовий обсяг держборгу перевищив 100% до ВВП ще три роки тому. Тобто ситуація в державних фінансах США була, грубо кажучи, подібною до того, що відбувалося в європейських країнах.

При цьому дохідності казначейських облігацій падали до середини 2013 року, бо їх купували ФРС та численні інвестори, що бачили в них безпечну гавань для інвестицій на тлі непевних економічних досягнень інших розвинутих країн. Хоча монетарна політика ФРС, мабуть, усе-таки була визначальною.

Кількісне пом'якшення ФРС

М'яку грошово-кредитну політику ФРС почала проводити як адекватну відповідь на Велику рецесію. Її суть - у нульовій обліковій ставці, що зберігається дотепер, та періодичному викупові цінних паперів, відомому як кількісне пом'якшення.

Буває, що хороший задум дає хороші результати на перших етапах реалізації, а з часом ефект вироджується. Так сталося і з м'якою монетарною політикою в США.

Кількісне пом'якшення ФРС відбувалося трьома раундами - QE, QE2, QE3 - і призвело до зростання вартості активів на балансі ФРС з 870 млрд дол у 2007 році до 4,5 трлн дол на кінець 2014 року, після завершення QE3.

Усі три етапи мали на меті стимулювати економічне зростання та збільшити зайнятість, однак їх ефективність у досягненні цих цілей виявилася різною.

Перший раунд витягнув економіку з рецесії і розвернув фондові ринки, на яких до березня 2009 року відбувався обвал за обвалом. Тут критикувати нічого.

QE2 мав на меті пришвидшити темпи економічного зростання, які на той час перевищували 2,5% на рік. Проте, як виявилося пізніше, цього досягти не вдалося.

Не в останню чергу через те, що американська економіка опинилася в низхідній фазі довгого економічного циклу через наявність міцної фундаментальної тенденції до підвищення ефективності виробництва, яка вивільняла багато робочих місць та обмежувала платоспроможний попит.

Другою метою QE2 було спровокувати зростання цін на фондових ринках. Її сповідував тодішній голова ФРС Бен Бернанке. Він вважав, що високі ціни на фінансові активи збільшать споживання і стимулюватимуть економічне зростання.

Ринки тоді росли й без допомоги Бернанке. Можна сперечатися, чи тривав би висхідний тренд, якби QE2 не було, однак сама мета дискусійна, а ефективність її реалізації за допомогою нового етапу кількісного пом'якшення і поготів.

Другий етап пом'якшення мав два побічні ефекти: позитивний і негативний.

Перший - надруковані гроші допомогли підтримати економіку Європи, де тривала боротьба з борговою кризою. Завдяки цьому QE2 не можна назвати невдалим.

Другий - надлишкова ліквідність, яка не знаходила собі місця ні в реальному секторі США, ні на американському фондовому ринку, потекла у світ.

Цей процес мав масштабні наслідки. На гроші, надруковані ФРС, і квазігроші, надруковані казначейством, американці почали купувати активи в усьому світі. Залишки долара та держоблігацій США у світі зростали величезними темпами.

Серед економістів і простих людей можна почути напівжартівливу думку, що основною статтею американського експорту є зелені папірці. У цьому є частина правди: за десять років США експортували 4,7 трлн дол грошей та квазігрошей, збільшивши на цю суму свої можливості купувати активи за кордоном.

Після Великої рецесії цей процес помітно активізувався. Починаючи з 2010 року і до середини 2014 року середньорічний експорт американських грошей та квазігрошей становив 615 млрд дол - понад четверті вивезення товарів і послуг.

У 2011 році було вивезено рекордну, не враховуючи кризовий 2008 рік, суму - 1,02 трлн дол, що тоді становило майже 1,8% світового ВВП без урахування США.

За допомогою друкарського верстата та експорту грошей американці стимулювали світову економіку ін'єкцією 1,8% від ВВП, яка з урахуванням мультиплікатора перетворювалася в додаткове зростання ВВП багатьох країн на 2-3% або й вище.

Це при тому, що темпи зростання глобальної економіки, за даними МВФ, знизилися з 3% у 2011 році до 2,4-2,6%. Тобто американське монетарне стимулювання світу, «підмалювавши» темпи глобального економічного зростання, на кілька років прикрило факт очевидної стагнації глобальної економіки.

У цьому контексті QE3, оголошений у вересні 2012 року, був непотрібним Штатам. Темпи приросту ВВП країни він не прискорив, фондові ринки зростали й без нього. Так, пожвавлення економічної активності потребувало додаткових грошей, але зовсім не стільки, скільки друкувала ФРС щомісяця - 40-85 млрд дол.

Більше половини суми, надрукованої протягом QE3, покинуло американську економіку. Ці кошти були використані в різних куточках світу. З огляду на динаміку цін на ринках сировини у 2012-2014 роках цих коштів уже бракувало для того, аби глобальна економіка зберігала статус-кво.

Тобто п'янкий ефект, який надрукована американська ліквідність справляла на світову економіку, перетворився на головний біль у міру того, як світ повертався до реальності. Цей біль з часом тільки наростав.

З третім раундом кількісного пом'якшення ФРС стала центральним банком не США, а всього світу. Фінансисти земної кулі почали жартувати, що монетарну політику в їх країнах визначає не центральний банк, а ФРС.

Це мало погані наслідки. Із згортанням QE3 без колишніх ін'єкцій опинилася глобальна економіка, позаяк американське народне господарство вбирало дедалі більшу частину щоразу менших сум, які друкувала ФРС. Світ став залежним від доларових вливань, тож їх відсутність спричинила «ломку».

Результат мав кілька вимірів.

По-перше, впали темпи економічного зростання багатьох країн. Чимало навіть потужних економік увійшло в рецесію.

По-друге, почали знецінюватися валюти країн.

По-третє, іноземні інвестори почали виводити з проблемних країн капітал і в багатьох випадках переводити його у США. Там ситуація виявилася помітно кращою, тому Америку розглядали як безпечну гавань.

Це підсилило девальвації національних валют, призвело до подорожчання долара і забезпечило стійкий попит на американські акції та облігації.

По-четверте, дорогий долар та макроекономічні проблеми багатьох країн призвели до падіння попиту на сировину, внаслідок чого ціни на неї обвалилися.

По-п'яте, обвал цін на сировину посилив економічний спад в багатьох країнах, які є нетто-експортерами сировинних товарів і мають залежний від їх вивезення платіжний баланс. Проблеми пішли по новому колу і стали глобальними.

Отже, доводиться констатувати відплив капіталу з багатьох країн та його приплив до США. Цей процес пов'язаний з подорожчанням долара у світі та новими рекордами на американських фондових ринках, які спостерігатимуться незабаром.

Американська економіка стає подібною до серця, що не може перекачувати кров, яка до нього припливає. Вона накачується грошима, надрукованими у США у 2010-2014 роках, і потроху входить у фазу перегріву.

Серце може не витримати. Тоді настане інфаркт.

Информация о материале

«Уважайте каждую отдельную минуту, ибо умрет она, и никогда не повторится...» Ценю это высказывание Януша Корчака, человека снискавшего уважение к себе и подвижническим образом жизни, и мужественным уходом из нее.

Как по мне, ключевое слово в этой фразе — «уважайте». Человеку, как правило, почему-то несвойственно уважение к отмеренному ему свыше веку. Почтительное и в то же время трезвое отношение и к настоящему, и к прошлому. Уважение — наверное, самая сложная эмоция. Любовь и ненависть поочередно лидируют на жизненной дистанции, надежду вытесняет разочарование, непродолжительный восторг отвлекает от размножающихся болей. Даже самые важные отрезки пройденного пути мы редко ценим как самодостаточное знание. Даже самые значимые воспоминания принимают контуры покоренной Джомолунгмы, непокоренной Говерлы, бездумного диснейленда, смиренного кладбища, величественного храма. Редко мы видим прошлое в образе пыльной, необъятной библиотеки, бережно сохраняющей пухлые тома, в которых о нас написано почти все. Если умеешь искать и желаешь прочитать.

Два года назад поймал себя на мысли, что наконец-то подсознательно проникаюсь уважением ко времени, в котором живу. В этом времени ощущался смысл, разгадать который нам еще только предстоит. Сменявшие друг друга воодушевление, вера, раздражение, тоска, боль, страх, гнев, надежда не отвлекали от казавшегося безнадежным стремления запомнить каждое лицо, прочитать каждый жест, постичь смысл каждого движения. Это был тот самый момент, когда будничную любовь к родной стране и обывательскую неприязнь к чуждому государству вытеснило обретаемое уважение к людям. Не дающим стране тихо окоченеть, а государству — шумно обрушиться.

Попытки вернуть себя в прошлое обреченно тщетны. Проходя мимо Стелы, Дома профсоюзов, «Динамо», Мариинки, Жовтневого, Михайловского рефлекторно закрываю глаза. Услужливая память суетливо подсовывает размытые картинки.

Снова вижу. Пустой взгляд плечистого закопченного «беркута», тупо разглядывающего собственное отражение в зеркале лифта гостиницы «Киев» в январе 2014-го; оскаленную, смердящую перегаром пасть озверелого «быка» в пуховике, грязных штанах «Адидас» и тяжелых ботинках, азартно избивающего плененного старика на Шелковичной днем 18 февраля; состаренные едким дымом серые лица вэвешников, устало засыпающих на раздолбанных щитах утром 19-го. Грязные кроссовки, торчащие из-под грязного одеяла в импровизированном морге возле Лядских ворот днем 20 февраля; угольно-черные от копоти слезы хрупкой девочки в белом халате, расцвеченном красным крестом и алыми брызгами, задыхающейся от сигаретного дыма и душевной боли возле входа в гостиницу «Украина» — только что она не смогла «прокачать» парня, получившего пулевое во впалую грудь возле Жовтневого; грязную нелепую детскую рукавичку в лужице тусклой крови неподалеку от Крепостного переулка.

Снова слышу. Метроном Майдана — удары палок о щиты, мостовую и армированные кружева баррикад. Легкий стон расстроенного пианино в мэрии. Обреченный крик человека, вывалившегося из окна пылающих «Профcпілок» и чудом подхваченного стоящими внизу. Монотонную дробь ночной молитвы, мягко отскакивающую от устало-безмятежно спящих на стылом полу Михайловского Златоверхого.

Снова чувствую. Запах дыма. Источаемый замерзшими бутербродами, радушно раздаваемыми окоченелыми улыбчивыми барышнями в камуфлированных куртках. Медицинской маской, подаренной незнакомым мужиком на «Груше». Одеждой практически любого, кто был тебе дорог в то время. Источаемый всем, к чему ты прикасался.

Снова вспоминаю. Понимаю, что запомнил не все. И даже радуюсь этому обстоятельству. Чувствую, что не могу вогнать себя в то состояние, уловить ту ноту, настроиться на ту волну. И понимаю, что, наверное, не хочу.

Знаю немало ветеранов, которые не могут вернуться с войны. Она стала самым страшным и самым ярким воспоминанием их жизни. Они живут одной, яркой, одновременно и справедливой, и безжалостной эмоцией. Принуждающей прятаться в прошлом и страшиться будущего. И не оставляющей места для уважения настоящего. Знаю людей, которые никак не могли вернуться с Майдана-2004/2005. И потому принявших Майдан-2014/2015 как освобождение от фантомных болей.

Последний Майдан выкристаллизовал еще не генерацию, пока только прослойку, но прослойку людей удивительно жизнеспособных. Вот уже два года едва ли не ежедневно несущую потери, но при этом прививающую жизнеутверждение всему, к чему прикасается.

Их усилия сейчас не слишком заметны. Майдан, согласно точному выражению одного из самых близких моих друзей, был смотром лучших людей страны. В условиях, максимально приближенных к боевым. В короткий промежуток времени, в ограниченном пространстве. Там, где присутствовали главный вызов и главный риск. Когда опасность была осязаемой. А риск смерти — реальным. Тогда они точно находили свое место в новой системе координат.

Сейчас они, те, кто выжил, не растворились, нет. Но их пока слишком мало в масштабах страны, в которой образовалось слишком много мест повышенного риска. Найти свое место не так просто. И не всегда есть те, к кому можно повернуться спиной. И не всегда есть плечо, на которое можно опереться. Как это было страшными ночами с 10 на 11 декабря или с 18 на 19 февраля. Когда незнакомец становился родным. А некоторые многолетние приятели на удивление легко вычеркивались не только из списка телефонов. Они удалялись из твоей жизни. Цена которой снижалась с каждым днем протеста. А ценность возрастала, хотя мы об этом не думали.

За три месяца мы незаметно научились уважать время, которое нам выделено. Мы заново обучились способности уважать друг друга. Три месяца Майдана, лично для меня, — концентрация веры, отваги, благородства, великодушия, самоотверженности, самоотдачи, инициативы.

Там находилось немало места слабости, глупости, малодушию, предательству. Ни секунды не идеализирую увиденного, прожитого и пережитого. Но в той питательной среде вредоносная дрянь почти всегда обеззараживалась. Издержки были пропорциональны масштабу. Раздражение переплавлялось в гнев. А неминуемая жестокость часто гасилась нежданным милосердием. Утром 20 февраля 2014-го на моих глазах сотник оттащил своего бойца от плененного «беркута» со словами — «Не бей, не марайся. Свободные не бьют рабов…» Рабов не пускают в рай. Майдан стал не только поводом освободиться от рабства. Но и причиной определить координаты рая. Выяснилось, что это «не про» дешевую колбасу или низкий тариф. Поспорьте со мной, но именно с этого начинается уважение к себе. То, чего нам так остро не хватало все эти годы.

Уважение — наверное, самая живучая эмоция. Оно не тонет в мутных волнах надежд-разочарований, «зрад-перемог», его не накрывают перевернутые, кем-то раскачанные загадочные лодки либо обрушенные мифические мельницы, на которые так обильно льют воду реальные или выдуманные враги.

Кстати, реальные враги заслуживают отдельного доброго слова. Спасибо им хотя бы за то, что они заставили нас снова уважать себя. Раньше повода не было, признайте.

Сегодня именно чувством уважения к себе и времени движимы тысячи бойцов, волонтеров, правозащитников и активистов. Их численность была избыточной в масштабах Майдана. Их общность не позволяла малодушничать. Но когда рядом нет надежной спины и крепкого плеча, проще плюнуть в собственную душу. Когда стреляют рядом, рождается стремление прыгнуть в вечность. Когда далекая стрельба становится каждодневной зевотной теленовостью, выползает искушение украсть. Понимая и принимая украденное, как трофей. Не на каждого неприкаянного бойца находится свой мудрый сотник. Пока.

Страна, в 2013–14-м сжавшаяся до размеров упертого Майдана, снова расползлась до размеров распоротой территории. Где количество готовых шумно убиваться за дешевые яйца, боюсь, больше количества имеющих яйца тихо умереть за страну. Пока. Уверенность в этом обрел во время поездок на фронт, которые, как ни странно, не стерли, а лишь оттенили честные воспоминания о Майдане.

Уважение — самая прививаемая эмоция. Самая незаметная. И самая живучая.

Сегодня Майдан вспоминают часто. В этих воспоминаниях много искренней боли и правдивой скорби. Много обоснованного разочарования и необоснованной тоски. Много спекуляций и вранья. Идеализации и мистификаций. Как по мне, меньше, чем хотелось бы, уважения к событию, изменившему нас.

Гимн, жестью времени обращенный из ритуального песнопенья в оберегающую и укрепляющую молитву, превратился в похабные вариации частушек. Неважно в чьем исполнении — Порошенко, Ляшко (добавьте свой вариант). Символы разобрали на сувениры, смыслы — на бессмысленные слоганы.

Пока.

Время уважило нас очередным шансом. Из уважения к нему мы только изучаем правила новой задачи. Хотя времени на ее решение немного.

Еще меньше пока людей, готовых на решение этой задачи. Не питая особых иллюзий, из уважения ко времени, тогда заглядывал в глаза тем, кто сегодня очутился на почти недостижимой высоте. Тогда в их взгляде были растерянность и страх. Иногда сменявшийся сомнениями. Сейчас там — пустота. Отражающаяся в лубочных медальках и триплексах подаренных списанных бронемашин.

Никому не навязываю своего мнения, просто делюсь с теми, кому оно интересно. Они, по мне, — временщики. Не хорошо — не плохо. Не зрада — не перемога. Издержка. Дань времени. Ловкие, сладкоголосые, пустословные, суетливые. Ворующие так же жадно. Но с пугливой оглядкой. Готовые сдать засвеченного партнера, но неспособные отказаться от воровства или крышевания. Газ ли, «контрабас» ли, наркота ли. Рефлексирующие на уколы, но глухие к ударам. Даже не знаю, почему. Четверть века убиваюсь вопросом: почему у политиков напрочь отказывает инстинкт самосохранения? Почему каждый раз слышу: «А нас за что? Мы же свои!»

Они такие, как есть. Других не было. И нет. Пока. Это не столько их вина, сколько наша беда. Они ничего не поняли о времени, которое заставило мир уважать их страну. У нас не было других, у них не было конкурентов.

Будут.

Откуда уверенность? В самых разных сферах прибавилось людей не с пустотой, а со смыслом в глазах. В Краматорске, Одессе, Житомире, Николаеве, Тернополе. Личное ощущение, не более. Социология этого, боюсь, не покажет. Так она и в сентябре 2013-го не сильно радовала.

Все только начинается. И только от нас зависит сценарий развития.

Сам для себя составил список людей, уважающих время. Сегодня жертвующих его на то, что приближает будущее. На тех, кто изранен недавним прошлым.

В этом перечне разные люди — известные и не очень. Одинаково настоящие. Те, с кем познакомился во время Майдана. Те, кого знал раньше и открыл заново. И те, в ком никогда не сомневался.

Задал простой вопрос — «Что для вас Майдан сегодня?»

Ответы:

— «Всплеск нерастраченной пассионарности…»

— «Сказка о потерянном времени. Сказка закончилась. Дальше — жестче…»

— «Протест против зашоренности и слепоты…»

— «Прозрение. Неожиданное доверие. Проявление прекрасного, о котором даже не догадывались. Самое настоящее, увиденное в людях, казалось бы давно знакомых...»

— «Огромное испытание, за которым последовали тектонические сдвиги на персональной карте человеческих отношений…»

— «Необходимость доказывать. Каждый день. Готовность говорить «нет». Это порою сложнее, чем уйти с Майдана…»

— «Катализатор. Изменения в организме на клеточном уровне. Организм чувствует потребность в изменениях. Это как аллергия на неправду…»

— «Умение выйти и умение стоять. Умение бороться с ленью и умение бороться со страхом. Умение сопротивляться неверию. Пепел Клааса стучит только в ту в грудь, в которой есть сердце…»

— «Начало трудного длинного, но необходимого пути. Точка отсчета для всего…»

Мы еще в пути. Запасайтесь терпением. И уважением ко времени. Прошлому и настоящему. Тогда будущее уважит Вас.

Информация о материале

КП «Харківський зоологічний парк» 23 листопада за результатами тендеру уклало угоду з ТОВ «Добробудъ» щодо виконання додаткових робіт з будівництва будинку жирафів комплексу «Африканська савана» вартістю 1,49 млн грн. Про це повідомляється у «Віснику державних закупівель».

Передбачено виготовлення металоконструкції фахверка, металевих колон, сходів та покрівлі. Також заплановано провести загально будівельні роботи, наприклад, з гідроізоляції стін.

Організатори тендеру не допустили до участі у торгах ПП Фірма «Бріз СПД» Валерія Юрчака через відсутність банківської гарантії, копії документа , що підтверджують право власності або право користування приміщенням; копії розпорядчого документа про затвердження штатного розпису.

Пропозиція «Бріз СПД» була дешевшою на 240 тис грн.

Єдиним конкурентом переможців стало ПП «Фасад-Сервіс» Назара Ковтуна. Їх пропозиція виявилася дорожчою на 9 тис грн.

Тендер на будівництво будинку для жирафів комплексу «Африканська Саванна» у Харківському зоопарку проводився у 2013 році. Тоді його також виграло ТОВ «Добробудъ». Договір був укладено в вересні 2013 року на суму 2,94 млн грн.

ТОВ «Добробудъ» належить Анатолію Кнігіну. Керівник Юрій Козьміних.

Информация о материале

Друга річниця Революції гідності та другі роковини за загиблими Героями. Напередодні пам’ятних дат перші особи держави про результати розслідувань говорять активніше, хоча впродовж року майже не згадують. Сама Генпрокуратура наприкінці листопада провела чотири брифінги, де звітувала про результати розслідувань.

Начальник Управління спеціальних розслідувань Сергій Горбатюк оголосив цифри: 270 особам повідомлено про підозру – 43 високопосадовцям, 125 міліціонерам, 11 суддям, 9 прокурорам, 6 представникам місцевої влади, 76 цивільним особам.

Здавалося б, непоганий результат за рік, але, судячи з усього – досягнення лише на папері. По факту, до відповідальності сьогодні притягнуто близько десятка осіб, більшість у розшуку, ще над певною частиною тривають суди.

INSIDER з’ясовував, чого досягло слідство за два роки конкретно щодо кожної з основних подій Революції гідності.

Є Шокін, а є слідство

Нагадаємо, в березні Рада Європи оприлюднила звіт, в якому розкритикувала і визнала загалом неефективним розлідування справ Євромайдану.

Адвокати Майдану, своєю чергою, зазначають, що роботу прокуратури в цих справах злагодженою назвати не можна. Є окреме Управління спеціальних розслідувань на чолі з Сергієм Горбатюком, створене на їхню вимогу. Також є вище керівництво в особі Шокіна, котре не забезпечує слідство ресурсами і повноваженнями для ефективного розслідування майданівських справ.

Адвокат сімей героїв Небесної сотні Євгенія Закревська каже, що в УСП теж “не все так гладко”, але що стосується керівництва ГПУ – це повний саботаж. Вона розповіла, що слідчі, які розслідують злочини проти Євромайдану, - це лише 20% необхідної кількості, також відсутні люди в аналітичному відділі, відсутні сервери для накопичення відео, немає спеціалізованого ПО, слідчі не забезпечені комп'ютерами, спеціалісти - камерами, фотоапаратами, навіть кабінетів для допитів не вистачає.

Такі масштабні злочини не можна розслідувати “на колінках”, каже вона. Створення УСР дійсно стало проривом у розслідуваннях, але, схоже, на цьому все і завершилося.

- Навіть гірше - паралельно з управлінням спецрозслідувань щодо майданівських справ створили ще так зване «управління з розслідування нерозслідувань» - начебто з позитивною метою: притягти до відповідальності тих, хто блокував розслідування. Але головою цього управління призначили чомусь «головного нерозслідувача», який завалив усі майданівські розслідування в Київській прокуратурі - Олексія Ничипоренка, - розповідає адвокат.

За її словами, управління Ничипоренка займається тим, що багаторазово викликає на допити слідчих УСР і процесуальних керівників - власне саме тих, хто розслідування і просуває.

- У нас є підозра, що в такий спосіб генпрокурор намагається контролювати найактивніших слідчих, зробити з них «ручних» виконавців, - зізнається Закревська.

Своєю чергою, адвокат Автомайдану Роман Маселко додає, що зі створенням УСР ситуація в прокуратурі поліпшилася в організаційному плані:

- Нарешті, через майже півтора року, справи почали вести так, як потрібно. Майже всі справи сконцентрувалися в УСР ГПУ, тепер їх розслідують у контексті всієї картинки злочину. Досліджують, хто давав вказівки, і всі ланцюжки.

Маселко зазначає, що всі справи щодо Автомайдану, які вже були передані до судів, не мають жодної перспективи винесення вироків. Окрім того, вже є виправдальні вироки “даішникам”:

- Уже винесено 6 виправдальних вироків, оскільки вину “даішника” неможливо довести, якщо розглядати кожен епізод окремо. Всі ці справи в суді – це провал. Ми будемо писати заяву про злочин, щоби встановити, чому так відбувається, і яка роль у цьому вищого керівництва. Ми про це казали Шокіну на початку літа, ми повідомляли конкретні факти, зверталися письмово. Тоді вони ніяк не відреагували. Лише в жовтні нарешті всі справи сконцентрувалися в одному слідчому управлінні.

30 листопада – побиття студентів

ГПУ з’ясувала, що безпосередній розгін студентського Майдану здійснювали підрозділи київського “Беркута” під керівництвом заступника начальника ГУМВС України в місті Києві Федчука та заступник командира київського полку “Беркут” Кусюка.

Янукович і Захарченко – це ті два високопосадовці, котрим прокуратура оголосила про підозру за всіма головними епізодами Революції гідності, а ще, конкретно у цій справі, – Клюєву, Сівковичу (заступникові голови РНБО), Попову, Коряку, керівництву Головного управління МВС України в місті Києві (Федчуку, Мариненку), командирові полку “Беркут” Кусюку та 6 його підлеглим.

За злочин, в якому постраждали, за офіційними даними, більш ніж 80 мирних протестувальників, зараз судять екс-голову КМДА Олександра Попова, заступників Кусюка (Андрія Дидюка і Миколу Тягнирядна), командира 3-ї роти київського «Беркута» Євгена Антонова і заступника командира Юрія Шевченка.

- Роль Попова не є ключовою в цьому злочині. Це очевидно. І він викликає повагу тим, що не втік, ходить на засідання. Але нехтувати його роллю також не можна, - каже адвокат Євгенія Закревська.

Вона додає, що все ж розслідування цього епізоду не можна назвати ефективним:

- Штамповані, як під кальку, допити «беркутівців», нехтування інформацією, отриманою від потерпілих, відсутність впізнання, портретних експертиз, слідчих експериментів. Те, що повідомляли на останньому брифінгу ГПУ, всім було відомо від початку. На цей момент слідству майже так само не відомо в деталях, що відбувалося тієї ночі, і, відповідно, немає повної картини злочину і ролі всіх учасників.

За її словами, лише декілька місяців тому, після кадрових змін у слідчій групі, щось зрушило з мертвої точки.

1 грудня – сутички на Банковій

Окрім екс-президента та екс-міністра внутрішніх справ, повідомлено про підозру в цьому епізоді заступникові Захарченка В. Ратушняку, керівництву Головного управління МВС України в місті Києві (П. Федчуку), керівництву внутрішніх військ, а також колишньому командиру одного з територіальних батальйонів «Беркута». Власне, останнього зараз утримують під вартою, решта – в розшуку.

INSIDER стало відомо, що слідчі експерименти з приводу подій на Банковій почалися не так давно. Співрозмовникові INSIDER, який постраждав 1 грудня, зателефонували з ГПУ минулого тижня і запросили допомогти слідству. Також проводили експерименти з постраждалими журналістами, але всіх потерпілих не охоплено й досі. Адвокати кажуть, що дуже відчутний негативний вплив того, що в прокуратурі міста Києва ця справа рік вкривалася пилом до моменту передачі в Управління спеціальних розслідувань.

10-11 грудня – спроба силового розгону

До недавнього часу за намагання розігнати Майдан у ніч із 10-го на 11 грудня було повідомлено про підозру тільки трьом – Януковичу, Захарченку та Ратушняку. Нещодавно ж прокуратура зібрала докази й оголосила підозру діючому командиру взводу роти міліції громадської безпеки особливого призначення одного з регіональних управлінь МВС України (колишнього спецпідрозділу «Беркут») Юрієві Калмикову та колишньому “беркутівцю” цього ж підрозділу. За версією слідства, внаслідок їхніх дій постраждали 11 учасників акції протесту.

- Суд обрав запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання із носінням електронного засобу контролю та обмеженням виїзду за межі населеного пункту для обох підозрюваних. Досудове слідство триває, - повідомили в ГПУ.

- Цей епізод фактично почали розслідувати після створення УСР та інвентаризації майданівських справ, «похованих» Київською прокуратурою. Здобутки слідства - встановлено підрозділи, які здійснювали витіснення, повідомлено про підозру Юрію Калмикову й одному з бійців цього підрозділу. Тут є цікавий момент: на судове засідання з обрання запобіжного заходу Калмикову прийшов нардеп Андрій Лозовий і просив не брати «беркутівця» під домашній арешт, заявивши, що це його бойовий побратим, і що 11 грудня ніхто не постраждав і підозра необґрунтована... І, власне, домашній арешт суд не задовольнив, обмежившись особистим зобов'язанням, - розповідає Євгенія Закревська.

19-22 січня – перші вбиті

Через два роки після подій у слідства немає підозрюваних у розстрілах і вбивствах трьох протестувальників - Сергія Нігояна, Михайла Жизневського та Романа Сеника (був поранений, пізніше помер у лікарні).

За злочини правоохоронців, де на вулиці Грушевського внаслідок вуличних боїв постраждали 183 (за інформацією прокуратури) особи, повідомлення про підозру не виносилися. Сергій Горбатюк запевняє, що нині “слідство проводить заходи для встановлення винних у злочинах”.

ГПУ з цього приводу додає:

- Того ж дня “Беркутом” проведено зачистку вулиці Грушевського, у тому числі місць вчинення вбивств, та розгромлено медсанчастину, у якій перебували тіла мітингувальників, що суттєво вплинуло на повноту зібрання доказів на початковому етапі.

Злочини “тітушок”

Окремим блоком УСР досліджує злочини, вчинені цивільними особами – так званими “тітушками”. Прокуратура у своєму звіті оголосила динаміку їх використання: спочатку напівкримінальні елементи використовували для створення видимості громадського протистояння (“Антимайдан”), в міру наростання протистояння – для спільних дій із правоохоронцями, пізніше - для викрадень, катувань і вбивств. На запитання, хто фінансував “тітушок”, Сергій Горбатюк в інтересах слідства відповідати відмовився.

Злочини «тітушок» у Києві Генпрокуратура розглядає в п’яти епізодах: напад на Тетяну Чорновол, викрадення Луценка і Вербицького, побиття громадян на станції метро «Петрівка», побиття активістів на вулиці Велика Житомирська і вбивство журналіста Веремія.

Перші два злочини розслідувало МВС, ці справи закриті. Це одне з небагатьох проваджень, де було винесено обвинувальні вироки, але зі своїми “але”.

На Тетяну Чорновол, за версією слідства, напали п’ятеро - кримінальний авторитет Дніпродзержинська Олег Дмитренко, також його підопічні – Зінченко, Корнілов, Котенко і Залюбовський. Перших трьох нині розшукує Інтерпол за замах на вбивство, а Котенка та Залюбовського – засуджено. Варто додати, що сама Чорновол писала, що, наприклад, Залюбовського не було на місці події і він не міг свідчити правдоподібно, а Котенко навіть збирався розповісти, хто замовив йому “ліквідувати” журналістку, але з початком російської агресії вирішив притримуватися початкових показів. Чорновол рада, що їм присудили мінімальне покарання:

- Нагадаю, ці особи були затримані в часи Януковича, і справу було передано в суд в часи Януковича. А позаяк убивав мене Янукович, то винуватих не знайшли, а призначили.

До речі, нині і Залюбовський, і Котенко на свободі: до першого застосували закон про амністію 2014 року, а другому суд призначив покарання 1 рік, 3 місяці та 10 днів. Їх обох відпустили в залі суду 6 квітня.

Щодо викрадення активістів Ігоря Луценка і Юрія Вербицького (і вбивство останнього), то злочин вчинили троє – Зубрицький, Чоботарьов та їхній керівник Нєжилов. Усі вони перебувають у міжнародному розшуку, а згідно з інформацією МВС – зараз перебувають у Криму.

У справі нападу на автомайданівців і перехожих бійцями угруповання “Оплот” біля метро “Петрівка”, а також викрадення і катування однієї особи 21 січня 2014 року встановлено організаторів і виконавців, 7 особам повідомлено про підозру (в т. ч. керівникові “Оплоту” Жиліну). В суді зараз є три обвинувальні акти, решта підозрюваних у розшуку.

За побиття двох осіб, побиття і вбивство Веремія та спричинення вогнепальних поранень ще вісьмом протестувальникам у ніч з 18-го проти 19 лютого на розі вулиць Володимирської та Великої Житомирської повідомлено про підозру 12 особам. Перед судом постало лише 4 “тітушок”, решта – в розшуку. Встановлено особу, підозрювану конкретно у вбивстві журналіста Веремія, - громадянин Алієв, який нині переховується від слідства.

18 лютого – зупинення Мирного наступу

Слідством встановлено, що 18 лютого для зупинення “Мирного наступу” деякі помпові рушниці правоохоронців споряджалися патронами з зарядом свинцевої картечі. У підсумку на вулицях Інститутській і Грушевського, Кріпосному провулку та Маріїнському парку загинуло 10 осіб, більш ніж 500 отримали тілесні ушкодження.

За цими подіями повідомлено про підозру Януковичу, Захарченку, Ратушняку, Шуляку, керівництву київської міліції та чотирьом працівникам територіальних підрозділів «Беркут» і цивільній особі. До суду направлено три обвинувальні акти, у тому числі стосовно одного з командирів оперативної роти та міліціонера «Беркута». За словами адвоката сімей Небесної сотні, справу одного з “беркутівських” командирів передано до Печерського суду. Йому обрано запобіжний захід - тримання під вартою до 5 грудня:

- Підготовче судове засідання не було вчасно призначене, а після призначення не відбулося і було перенесено з вини суду, відтак наразі ми маємо ризик непродовження запобіжного заходу після сплину строку попереднього - з вини знову ж таки Печерського суду. Це ненормальна ситуація, - каже Закревська.

Вона також пригадує ситуацію, коли Апеляційний суд відпустив із-під варти ще одного підозрюваного в цьому епізоді - керівника львівського «Беркута» Ростислава Пацеляка:

- Відтак бачимо системну протидію судів розслідуванню.

Зачистка Майдану

На ніч із 18-го проти 19 лютого планували так звану антитерористичну операцію. За даними ГПУ, АТО готували з січня. Вона мала бути спрямована проти всіх протестувальників на території майдану Незалежності. До штабу АТО входив керівник київського МВС Мазан, начальник СБУ Якименко та керівник Антитерористичного центру при СБУ. Керував АТО начальник ГУ СБУ в місті Києві та Київській Олександр Щеголєв. Наразі щодо нього досудове слідство завершено. Триває ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, готується передача справи до суду.

ГПУ «встановила», що для проведення операції припинили рух метро, частково відімкнули електропостачання та певні телеканали, використовували “тітушок”.

- Безпосередній план силового розгону учасників мітингу, розроблений на виконання злочинної вказівки екс-керівництва держави, спільно з колишніми керівниками МВС України та СБУ, передбачав повну зачистку від мітингувальників майдану Незалежності, прилеглих вулиць і Будинку профспілок. Залучені озброєні «тітушки» після витіснення протестувальників до Михайлівської площі мали розсіювати їх і розганяти, - розповідає Горбатюк.

За його словами, операцією із захоплення Будинку профспілок керувала також СБУ, захоплював будівлю спецпідрозділ “Альфа”, внаслідок чого у вогні загинуло дві особи. Було виявлено близько 20 джерел загорання, а співробітники “Альфи” вказували на допитах, що в них кидали “коктейлі” протестувальники. Слідство також не знайшло підтверджень того, що “Альфа” застосовувала бойову зброю.

У ніч штурму Майдану загинуло 16 протестувальників і 5 правоохоронців.

20 лютого – розстріл Небесної сотні

Того дня правоохоронці стріляли з вогнепальної зброї на ураження протестувальників. У результаті загинуло 49 осіб і 157 отримали тілесні ушкодження. Вогнепальні поранення отримали 68 осіб.

Як і раніше, ГПУ повідомила про підозру Януковичу, Захарченку, Ратушняку, командиру спецроти «Беркут» («чорна рота з жовтими пов’язками»), Д. Садовнику та 22-м його підлеглим, а також командирові київського полку «Беркут» і його заступнику, причетним до цього розстрілу учасників акцій протестів, 5 з них заарештовано, інших – оголошено в розшук. Як відомо, Дмитра Садовника було звільнено суддею Волковою під домашній арешт, після чого той утік з країни. Волкову було відсторонено від виконання обов'язків судді, однак вона оскаржила це рішення у Вищому адміністративному суді і домоглася скасування свого усунення.

На лаві підсудних за розстріл 39 протестувальників опинилися двоє «беркутівців» – Зінченко та Аброськін. Також під вартою у справі «20 лютого» - ще двоє »беркутівців» і заступник командира полку київського “Беркута” Кусюк.

Окрім протестувальників, 18-20 лютого загинуло 13 правоохоронців, 728 отримали тілесні ушкодження.

- Загибель бійців правоохоронних органів, отримані ними тілесні ушкодження - це теж вина, яку слідство в оголошених повідомленнях про підозри покладає на колишнє керівництво держави та силові органи, - переконаний представник Генпрокуратури Сергій Горбатюк.

Прощавай, зброє?

Але після 20 лютого події Майдану могли мати ще кривавіший сценарій.

Увечері того дня вже дискредитована влада вирішила масштабно озброїти “тітушок”. Із мобілізаційних складів МВС було видано 408 одиниць вогнепальної автоматичної зброї і 90 тисяч патронів. За час розслідування вдалося знайти та вилучити лише шість автоматів, доля іншої зброї - невідома.

Щодо Захарченка, Ратушняка, начальника департаменту ресурсного забезпечення Зінова, трьох працівників складів прокуратура завершує слідство. Про підозру також повідомлено 5 «тітушкам» - одного з них заарештовано, інші - в розшуку.

Російський слід на Майдані

За версією Генпрокуратури, на всі злочинні дії давав накази колишній президент Янукович із власної ініціативи. На запитання журналістів, чи є все ж таки російський слід у справах Майдану, Сергій Горбатюк відповів дещо інакше, ніж генпрокурор Шокін раніше. По-перше, як один із фактів причестності РФ до подій на Майдані ГПУ називає те, що надання розширених прав правоохоронних органів стало підставою для незаконної поставки спеціальних засобів (світлошумових, сльозогінних гранат) виробництва Російської Федерації як гуманітарної допомоги:

- Дані щодо впливу з боку Росії в прокуратурі є, їх досліджують, так само, як і факти приїзду в Київ працівників ФСБ і працівників адміністрації президента РФ.

Сергій Горбатюк також додав, що прокуратура перевіряє, наскільки цей вплив був злочинним. Окрім того, він додав, що інформація, яку раніше озвучував екс-голова СБУ Наливайченко про російських снайперів, не підтвердилась, але її не відкидають.

Автомайдан

У справах переслідування автомайданівців повідомлено про підозру 44 особам.

До суду скеровано обвинувальні акти стосовно 38 працівників ДАІ за фактом фальсифікації протоколів, а також стосовно ще 2 працівників ДАІ і 4 суддів (Києво-Святошинський райсуд, Комсомольський міськсуд Полтавської обл., Печерський суд).

Як уже зазначав Маселко, ці справи не мають перспективи винесення обвинувальних вироків.

Але, за його словами, слідство нормально опрацювало справи суддів Царевич і Кицюка, котрі виносили неправосудні рішення і позбавляли водіїв прав.

- Там є нормальна доказова база, справу зроблено в комплексі зі співробітниками ДАІ. Тобто, окрім Царевич і Кицюка, у справі проходять колишній начальник Печерського району ДАІ Кваша і його заступник Кочерга. Встановлено факт, що Кваша і Кочерга збирали «даішників» на нараду, де чітко давали вказівки про те, що ті повинні підписати рапорти – відповідно, фальсифікувати документи. Тим, хто відмовлявся, погрожували звільненням. Мені здається, ця справа має перспективи винесення обвинувального вироку, хоча ми ще будемо домагатися доопрацювання.

Адвокат зазначає, що справи Автомайдану доволі прості з погляду доказової бази і самого розслідування. Це не вбивста, де необхідно провести купу експертиз, де є безлад у доказах. Але, незважаючи на це, щодо Автомайдану був лише один обвинувальний вирок, але і той скасували.

- Це був повний провал – у матеріалах не було жодних фактів обвинувачення. Це була показушна справа.

Якщо УСР дадуть попрацювати нормально, впевнений Маселко, і не будуть тиснути під якусь річницю (адвокати категорично проти цього), то справи Майдану мають стопроцентний шанс бути доведеними до кінця.

Крім того, у справах переслідування водіїв під час Революції гідності адвокати постійно вказували на саботаж розслідування з боку МВС:

- Саботаж від МВС як був, так і залишився. Тим паче, що зараз Паскала призначили в поліцію – це плювок в обличчя всім нам. Мало того, що ця людина була причетна до подій Майдану, відповідав тоді за кримінальний розшук, він зіграв ключову роль у трагічних подіях. Усі визнають, якщо МВС щось і розслідує, то робить це показушно, не сприяє прокуратурі, продовжує покривати своїх. А також саботується весь збір доказів, бо саме в МВС уся доказова база, але вони не проводять внутрішнього розслідування. Аваков досі не надав відповіді на запит стосовно всіх працівників ДАІ, котрі підписували протоколи, і їхнього керівництва – де вони зараз, чи звільнені, якщо звільнені, то у зв’язку з чим.

Про саботаж міліції у всіх справах Майдану говорить і Горбатюк:

- Є підрозділи МВС, у розпорядженні яких перебувають матеріали, є свідки, які мали би сприяти розслідуванню. Багато не звільнено на той час керівників “Беркута”. Вони проводять таку політику, щоб їхні підлеглі не давали показів. Жоден із київських “беркутівців” не дає правдивих показів, на мою думку. Тобто “не пам’ятаю”, “не бачив”, “не чув”. У нас у правоохоронних органах працюють люди, котрі приховують злочини. Так само не проведено службових розслідувань щодо знищення документів.

Що може зупинити розслідування?

- Для того, щоб притягти до відповідальності осіб, пов’язаних зі злочинами на Майдані, за їх відсутності, та для того, щоб організовувати заочне розслідування, потрібні зміни в законодавстві, каже начальник УСР Горбатюк. - КПК передбачає лише рік для слідства після того, як повідомлено про підозру конкретній людині.

Але є ще один момент – закон про ДБР, який має набути чинності з 1 березня. Це означає, що з 1 січня має розпочатися робота з формування ДБР:

- Тобто впродовж двох місяців у прокуратурі не буде слідства, не буде і нашого підрозділу, тобто жодних перехідних положень, як ситуація має відбуватися з розслідуванням цих злочинів, у законі немає. Треба пильнувати, щоб ми не прийшли до того, що розслідування може завершитися внаслідок недолугого законодавства, - додає він.

Інтерпол шукає не всіх

Керівник департаменту захисту національної державності СБУ Анатолій Дублик також повідомив, що 18 із 22 “беркутівців” Садовника перебувають у розшуку. З них двоє перебувають у Польщі, один - у Білорусі, п'ятеро - в анексованому Криму, семеро - на території, тимчасово окупованій терористичними організаціями «ДНР» і »ЛНР», інші - на території Російської Федерації.

- Ми спрямували відповідні клопотання, однак Інтерпол відмовив у взятті на облік через начебто політичне переслідування. Ми намагаємось їх повернути на підставі двосторонніх міжнародних угод. Наразі очікуємо відповіді. Це питання вивчається, - сказав Анатолій Дублик.

Де покарані?

На запитання INSIDER, чи є вже у справах Майдану обвинувальні вироки, Сергій Горбатюк розповів, що покарано шістьох “беркутівців”, котрі катували козака Гаврилюка, нині народного депутата.

- Але у них там вироки не пов’язані з позбавленням волі. Там «умовно», тобто вони мають з’являтися і відмічатися. Є ще покарані “тітушки” по всій Україні – комусь штраф, комусь виправні роботи. Вироків із позбавленням волі немає.

Крім того, ГПУ повідомила, що обвинувальний вирок було винесено голові Запорізької ОДА Віктору Межейку (розганяв запорізький Майдан) – суд виніс вирок у вигляді 5 років позбавлення волі з відстрочкою виконання на 3 роки, позбавленням права займати відповідні посади на три роки і відшкодуванням суми збитків потерпілим особам.

Цікаво також те, що, скажімо, начальник Волинського МВС Олександр Терещук, котрий розганяв Майдан у Луцьку, влітку минулого року очолив київську міліцію.

Щодо яких злочинів Євромайдану прокуратура оголошувала про підозру можна ознайомитися тут.

Информация о материале
  1. Спецназ
  2. Кінець ери долара? Китайський синдром
  3. Бюджетный пакет Минфина: стабилизация недоразвитости
  4. Отписки вместо жилья. Как застройщик оставил инвесторов с носом